— Знаєш, — сказав я, — мені здається, що всі ми разом і Кожен зокрема хворіємо на сверблячку. Підозрюю, навіть певний, що ви маєте свої власні, досить подібні до наших, комашки в мозку.

— Які там іще комашки? — обурилась Ганка. — Я волію мати сверблячку.

Підняв руку Ярек, я надав йому слово.

— На мій погляд, їхня сверблячка дуже подібна до нашої. Її можна назвати, наприклад… лабориком.

— Ця назва походить з латинської мови, — підтвердив Марек. — Від слова «лабор», тобто «робота». Навіщо казати «лаборик»? Можна сказати «трудяга» — і вистачить. Бо хто тут не «лаборик»?

— Я не хочу зватись «трудягою»! Хочу бути «лабориком»! — розприндився Фуньо Прекрасний. — І так довкола мене здіймають галас, ніби Фуньо Прекрасний ніщо, мовляв, він тільки заробляє і витискає грошики з каси, бо має тільки одного бога: касу й гроші. А у мене в голові тільки такий «лаборик», який уже став сверблячкою. Тому що я не думаю про те, щоб розбагатіти. Просто я люблю займатись справжньою роботою. Тому я й працюю! І при нагоді заробляю. Цього вистачить.

— Вистачить, — підтвердив я. — А загалом серед присутніх тут я не бачу осіб, які б витримали без роботи довше, ніж перший місяць канікул.

— Це дуже важко, — зітхнули обидва брати К. — Цілий місяць канікул! Без роботи!

— Так? — ввічливо спитав Фуньо і підняв руку: це означало, що він офіційно просить слова.

Я надав йому слово.

А виявилося, що я надав йому ревіння.

— Дуже вибачаюсь, але що показують годинники? До одинадцятої я маю організовувати операторів, електриків тощо, не кажучи вже про всю апаратуру й транспорт! Ах, як це чудово звучить: кольорові димарі, райдужна Вісла. А я що зовсім не знаю, що це таке і як нам запланувати ці кольорові чудеса. Може, мені треба навколішки просити? Будь ласка!

Бух! Фуньо з усього розмаху гепнув навколішки так, аж під його колінами тріснули дві дощечки паркету, а в моїй другій кімнаті недбало складені підручні книжки розсипалися з барабанним дробом.

— Фуню! — суворо сказала Ганка, безжально вхопила його за чуприну й посадовила на місце.

— Чудово! — зашепотів магістр. — Дуже мило!

— Будь ласка, заспокойтесь! — вигукнув я. — Надаю слово братам Кошмарик.

Брати Кошмарик значуще перезирнулись. Марек кивнув головою — передав слово Ярекові.

— Увага! Я повинен сказати, що загальний задум не належить нам. Він виник десь-інде, і хтось інший почав його втілювати в життя. Конкретно: під час канікул тисяча дев'ятсот сімдесят восьмого року в Кузниці на Гелі ми натрапили в одній із газет на дуже цікаве повідомлення. Ось воно: «Країни басейну Балтійського моря — Польща, СРСР, Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німеччина, Данія, Швеція і Фінляндія — підписали угоду про здійснення в наступному році експерименту з метою запобігти спусканню в море великими танкерами «змилин». З цією метою до залишків ропи додаватимуть металеві порошки певного складу, для кожного пароплава — інший. Це дасть можливість легко розпізнати винного в можливому забрудненні води.

— Зрозумів, — шепнув Фуньо і дістав від дружини ляпаса по руці.

— Що ти зрозумів?

— Не заважайте промовцеві,— попросив я.

— Дякую, — вклонився Ярек. — І, повертаючись до Кузниці, до милої господині пані Ельжбети Будзіш…

— Вибачте, — перебив я, — ви говорите про пані Ельжбету Будзіш з вулиці Котвічної?[15]

— Так! — вигукнули брати й магістр.

— Як же це сталося, що ми не зустрілись? Я пробув там цілий довгий дощовий серпень і половину вересня.

— А ми, — закричав магістр, — цілий довгий червень до липня!

— Справді, важко було б зустрітися, — посміхнулась Ганка.

— Я прошу зараз же повернутись до теми нашої розмови! — ревнув Фуньо.

А секунд через п'ятнадцять у нього знову були невинні оченята й ангельська усмішка.

— Я дуже прошу, щоб ми відразу повернулись до нашої теми. Я таки шепнув, що «розумію», але насправді й далі не розумію. Бо хоч по суті розумію, то все ж не певен, що моє розуміння зрозуміле як для мене, так і для осіб поблажливих і навіть посторонніх.

— Фуню! — промовив я суворо. — Я не давав тобі слова. А якщо ти хочеш побачити сторонніх осіб, то, будь ласка, виглянь на вулицю. Там ходять різні особи, до того ж і по один, і по другий бік вулиці. Яреку, будь ласка, говори далі!

Ярек ніяково посміхнувся і ще трошки помовчав. Він придивлявся до чогось, до чого варто було придивитись. Я теж, як і всі, побачив картину, гідну кінокамери.

Обоє Фунів упевнились, що вони не зможуть стримати свої вибухові темпераменти. Тому швидко і вміло заткнули власними чистенькими носовичками свої роти. Хоч мало не сталося катастрофи. Вони подивились одне на одного і обоє скорчились від сміху.

— Яреку, ми чекаємо!

— У зв'язку з тим, що я хотів би тут обмежитись головними точними повідомленнями, магістр підготував для пані Ганки, пана Єжи і пана Фуня три докладні брошури, в яких більш детально роз'яснено всі наші дії.

Магістр пхнув через стіл три грубенькі брошури в лакованих обкладинках. Він зробив це точно — брошури попали до рук Ганці, Фуневі й мені.

— Будь ласка, не вивчайте зараз тих матеріалів. Поки що вистачить моїх пояснень. Тим більше, що сам задум є певною мірою наслідуванням, і можна сказати, він теж по-дитячому простий. Таке ми собі уявили, і, коли повернулися з канікул, батько, як науковий працівник, теж написав до шведського Королівського морського інституту й до свого близького знайомого, професора з університету в Уппсалі. Через два тижні ми одержали дуже ввічливого листа і всі необхідні матеріали, тому що якраз шведи перші почали «маркірування» моря. Магістр, звичайно, вільно володіє шведською мовою. Він почав нас навчати під час канікул, і, повернувшись додому, ми вже могли вивчити матеріали, надіслані з Королівського морського інституту в Уппсалі. Власне кажучи, ми повернулися з дощових канікул до затопленого дощами й туманами Кракова. І тоді подумали, що хоч у Кракові протікає тільки нещасна, отруєна стоками Вісла, яку можна очистити від отрут без особливих зусиль, то, крім ріки, Краків дуже часто й чимдалі частіше затруюється морем туманів і низьких хмар. Зрештою, немає в світі міста, яке було б чисте від отрути. Але ж ми дуже, дуже любимо місто, в якому живемо, і країну, в якій живемо. Якщо ж шведи змогли зайнятися морем, то чому ми не можемо зайнятись отруєною річкою і отруєним повітрям, яке певною мірою подібне до середньовічної пошесті — чуми? Після вивчення шведських матеріалів ми одразу взялися за цю справу. Звичайно, чим більше ми заглиблювались у роботу, тим вона виявлялася складнішою. Спочатку ми сказали собі: зробимо за три місяці! Через два місяці мусили сказати: може, вистачить десяти місяців? І тільки в середині одинадцятого місяця могли себе запитати: ну й що? Двох тижнів вистачить? І могли ввічливо собі відповісти: так! Вистачило.

— Так! — закричав Марек. — Двох тижнів!

— Я пригадую, — строго втрутився магістр Діонізій Гібридон, — що спершу мало вистачити три місяці. А насправді було потрібно місяців із дванадцять. Отже, нехай у братів Кошмарик не наморочиться в голові. Тобто, вибачте, в головах.

— Магістре! — сказав я таким голосом, що Діонізій скорчився майже до двадцяти п'яти сантиметрів.

Цієї миті я почув, що хтось торкнув мене за плече. Це був Фуньо. Він благально белькотав і піднімав руку вгору. Тобто просив, щоб йому надали слово. Але чому він так белькоче, коли вже вийняв з рота кляпа, що втримував його від балаканини?

— Чому ти так белькочеш, дорогий Фуню? — засміявся я. — Адже ти вже вийняв кляпа?

— Я? — спитав він.

— Фуню! — гримнула Ганка. — Признайся: від хвилювання ти з'їв кляпа!

Фуньо знизав плечима.

— Можливо.

— Як же це сталося? — стурбовано спитала Ганка.

— Значною мірою завдяки моїй мамі й тобі.

— Що це означає?

— Це означає,— мовив замислено Фуньо, — що найтвердіші котлети, шматки м'яса, печеня й біфштекси, що їх я їв у своєму житті, я їв спершу в батьківському домі, а останнім часом у тебе, моя найдорожча!