— Агнешка вийшла з собаками, Анджей туманіє над якимись своїми записами. А я хотіла б нарешті оглянути твоє бідне хворе горло.

— Воно таке бідне й хворе, — сказав я голосно, — як молодий, жвавий носоріг.

— Я вже вчора була глибоко впевнена в цьому, — посміхнулась дружина. — Ти хотів мати алібі для тих, хто дзвонитиме по телефону, на родинні розмови й сторонні, на розмови службові, напівслужбові й позаслужбові, мій молодий, жвавий носороже. Мені все-таки хотілося б знати, який це має зв'язок… тому що, безперечно, має якийсь зв'язок… з епідемією кольорових димарів. Я гадаю, що має. Може, я помиляюсь?

— Анітрохи не помиляєшся, моя молода, жвава носорожице.

— По-перше, — ніжно всміхнулась дружина, — прошу пробачити мені всі мої безглузді дотепи. По-друге, кажи, що маєш сказати. Якщо це не державна таємниця.

Я посміхнувся (як би це більш точно визначити) пихато.

— Моя люба. Це, по-перше, скоріше таємниця приватна, аніж державна. По-друге, ані Конституція, ані карний чи цивільний кодекс не забороняють говорити ідіотські дотепи. По-третє, в мене дуже болить горло і я поки що нічого не розповідатиму. Але на моєму столі лежить папка з написом: «Проект номер чотири». В ній лежать двадцять дев'ять сторінок машинопису. Прочитай їх дуже уважно. Найкраще разів зо два або й зо три.

— Мені здається, — сказала Кристина, — що мій молодий жвавий носоріг не довіряє моєму інтелекту.

— Я довіряю! — вигукнув я. — Довіряю! — ще раз гукнув щосили.

— Щиро вдячна тобі,— мило всміхнулась Кристина й розгорнула папку з четвертим проектом.

Моя дружина рідко чим-небудь захоплюється. Тому я дуже уважно спостерігав за нею, поки вона читала. Бачив, як з кожною новою сторінкою текст усе більше зацікавлює її, радує, захоплює. І сталося щось зовсім незвичайне. Кристина без примусу, за власним бажанням дуже старанно й уважно перечитала текст проекту три рази підряд.

Нарешті вона обернулась до мене. На її обличчі я побачив глибокий подив, змішаний з трохи дурнуватим збентеженням.

— Ну, ну! — промовила вона.

Я мовчав.

— Надзвичайно, — додала вона.

Я все мовчав, удаючи, ніби замислився.

— Сильна річ, — констатувала дружина.

Вона зручно всілася на кріслі-гойдалці біля мого дивана. Здивований вираз на її обличчі з кожною секундою ставав усе розумнішим. Що ж до мене, то під дуже проникливим поглядом дружини я відчував, що моє обличчя набирає трохи приголомшеного виразу.

— Надіюсь, — сказала Кристина, — що твої голосові зв'язки незабаром будуть зовсім здорові.

— Ти не помиляєшся, люба.

— Цей цікавий текст, названий «Проект номер чотири», здається, не вийшов з-під твого пера?

— Ти не переоцінюєш мене. Справді, це не я придумав.

— Вибач, будь ласка. Але признаюсь, що якби щось схоже я знайшла в твоїх паперах тиждень тому, то замислилася б, чи не слід якнайшвидше відвести тебе в психіатричну клініку до професора Шепіньока.

— Я сам пішов би туди, моя люба, — впевнено сказав я. — Навіть більше: я вже про це думав. Я пережив день неймовірних видінь і марив, які насправді виявилися звичайною, хоч і трохи дивною життєвою правдою.

— Це було тоді, коли ти хотів заткнути димаря корком від пляшки з-під шампанського? І коли пояснював, що в деяких випадках множина підлягає діленню? І що пішли Кошмарик на ярмарок… тощо?

— Спершу, моя люба, я хочу нагадати тобі: це ти забажала, щоб я незаконно розділив тисячозлотову банкноту випуску Національного польського банку.

— Я відмовляюсь від цього бажання. Тобто від цього прохання. Але мені дуже хотілося б знати, в чому тут сенс, де тут логіка? Хто такі брати Кошмарикові?

— Не Кошмарикові, а Кошмарик. Брати Кошмарик. Запам'ятаєш?

— Брати Кош-ма-рик. Запам'ятаю. Якого вони віку?

— На вигляд їм років по шістнадцять, а насправді скоро сповниться по чотирнадцять. Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.

На якийсь час запала мовчанка. Дуже грізна мовчанка. Потім Кристина озвалась оксамитовим голосом, який іноді провіщав бурю.

— Чи можеш мені пояснити, навіщо ти, коли ми розмовляємо про такі серйозні й цікаві речі, що про них ідеться в «Проекті номер чотири», морочиш мені голову якимись хлопчиськами, в яких ще й прізвище неграмотне?

— Я морочу тобі голову братами Кошмарик тому, що саме вони є авторами «Проекту номер чотири».

— Цього не може бути!

— Може!

— Неймовірно!

— Ймовірно!

— В це важко повірити!

— Цілком можна повірити.

— Ти обманюєш! — Ні, не обманюю.

— Неправда, неправда й неправда!

— Правда, — сказав я спокійно. — Правда, правда й правда!

Після цього знову надовго запала тиша. Проте вже зовсім не грізна. Просто моя Кристина була змушена погодитися з тією правдою, що світ у деяких своїх проявах неймовірно відрізняється від того, до якого вона звикла. А це траплялося з нею дуже рідко.

— Це прізвище чи псевдонім? — спитала вона після довгої паузи.

— Псевдонім.

— А імена?

— Ярек і Марек. Точніше, Марек і Ярек, бо, як уже я казав, Марек старший від Ярека на шістнадцять хвилин.

— Це мило з його боку. Про що я ще хотіла тебе запитати? Забула. Ти не здогадуєшся?

— Мабуть, здогадуюсь.

— То скажи.

— Може, хотіла запитати, хто такий магістр Діонізій Гібридон (з другим прізвищем Вернигора), про якого кілька разів згадується у «Проекті помер чотири»?

— Так, про того Гібридона… тощо.

— Отож, моя люба дружино, це карлик, гном другої половини двадцятого століття. Зріст його двадцять сім сантиметрів; у нього сива борода й вуса, глибокі очі з золотавим відтінком і фізична сила в кількасот кінських сил, знання його відповідають дев'ятнадцяти цілком заслуженим університетським дипломам. Він уміє квасити огірки й строчити. Вміє підтягати спущені петельки на панчохах. Він скидається на традиційного гнома в сірій киреї, в ковпаку, з сивою бородою, а насправді це саморегулюючий механічний автомат.

— Наскільки я розбираюся в житті, то ця твоя двадцятисантиметрова Вернигора, — мовила сумно моя дружина, — цей твій титан думки й сили побудований за принципом гомеостата Ешбі[12].

— Не виключаю цієї можливості, бо не розумію, про що йдеться. В кожному разі він діє безпомилково.

— Мене це дуже радує. Але все ж хотілося б дізнатись, хто його збудував.

— Його збудував Марек, а запрограмував Ярек.

— Ти хочеш мене запевнити, що його збудували оті два чотирнадцятирічні хлопчаки?

— Авжеж, моя люба. Тільки я не хочу тебе запевняти. Я хочу тебе переконати, що його збудували чотирнадцятирічні близнюки.

— Брати Кошмарик? Кош-ма-рик?

— Саме так, Кошмарик.

— Любий мій, — попросила кволим голосом дружина, — я відчуваю якусь слабість, мені трохи не по собі. Будь ласка, дай мені порошок від головного болю й велику склянку помаранчевого соку. А потім розповідатимеш про братів Кошмарик.

Перше прохання я виконав за дві хвилини й кілька секунд. Зате розповідь про Марека та Ярека, — від катастрофи з тіткою Розаліндою аж до загальної ідеї, докладної програми й детальної технічної підготовки «Проекту номер чотири», — тривала сорок шість хвилин. Сорок шість хвилин з двома перервами. Перша — щоб приготувати для себе міцної кави, а друга — щоб приготувати дуже міцного чаю і ще один порошок для моєї дружини, стомленої, але дуже уважної слухачки. Я й не помітив, коли з її обличчя спершу зник трохи смішний приголомшений вираз, а потім — тривожний. Саме тривожний! Я знаю, що викликало в неї тривогу — мій психічний стан. Коли я врешті дійшов до фінішу, говорячи про деякі зміни й прискорення у здійсненні «Проекту номер чотири», моя добра дружина радісно розсміялась і міцно, міцно поцілувала мене. А в мене зненацька дуже заболіло горло. Я прийняв ліки, і ми відразу стали обговорювати плани на найближчий час. Першою почала дружина:

— Доки в тебе буде «запалення горла»?

— До суботи. Але воно щось справді… наче почало боліти.