Я подав дочці папірця із запитанням: «Які поширюються плітки, домисли, припущення, гіпотези і міркування?»

Агнешка наморщила гладенького лоба.

— В мене мало даних, щоб я могла сказати тобі щось більш-менш точно. Напевне знаю лише одне, а саме те, як сказала б мама, що в половини городян стан трохи погіршав. Я гадаю, що через ті сьогоднішні кольорові димарі десь із сто тисяч людей обернулися на цапів, на людиноподібних мавп чи на Венеру Мілоську. Не смійся з дурних дотепів, бо тобі це шкідливо. Тепер спробуємо…

Та ми не встигли нічого спробувати, бо до кімнати ввійшла моя дружина Кристина з Агнещиним чоловіком Анджеєм. Анджей подав своїй дружині папірець із якимись записами. Агнешка уважно прочитала їх. Потім знизала плечима й наче спересердя кашлянула.

— Чистий кошмар, — пробурмотіла вона, — Анджей поки що вимкнув апарат. Точно на сорок п'ятій хвилині телефонного шаленства. Протягом сорока п'яти хвилин зателефонувало двадцять сім осіб. Анджей зі свого боку додзвонився до доцента Чако з інституту експериментальної фізики. Доцент підтвердив, що приватно він спостерігав це явище, але офіційно нічого не бачив і не знає. Те ж саме повторив Агатон Сванський, доцент із промислового підприємства оптики при Інституті фізики. Таким чином…

Я показав жестами, ніби мию руки.

— Маєш рацію, татусю, — засміялась Агнешка. — Таким чином, наука не втручається. Вмили руки — й привіт!

— А… а що? — шепнув я. — Що народ на це?

— Народ?

Агнешка обернулась, глянула на свою мудру матір (тобто на мою дружину) і на свого кмітливого чоловіка. Вони тихенько стояли біля буфета й пили сік.

— Дорога мамо, дорогий мій чоловіче, — сказала Агнешка найніжнішим своїм альтом. — Нагадую вам, що хворий татусь, а не я. Анджею, ти ж знаєш, що я найбільше люблю. Отож дай мені трошки того, що я люблю.

Мені теж хотілося випити трошки соку, але не випадало. Я сумно скривився. Кристина з Анджеєм знову пішли чергувати біля телефону. Агнешка почала відповідати на моє запитання.

— Скажу відверто, тату, хоч мені це й прикро, що народ, і зокрема, і загалом, до тебе не телефонував.

Я зробив жест, що означав: «Нічого не вдієш, чудово».

— Ти маєш рацію, — мовила дочка, — А на цьому папірці ми вже маємо красномовний приклад, як реагує громадська думка. Двадцять сім осіб. Із них тринадцять студентів старшокурсників, четверо відповідальних працівників, два хокеїсти, одна манекенниця, один редактор з Варшавського телебачення, троє двоюрідних братів, один поет, один прозаїк, і хтось помилився номером, розмовляв по-угорському.

З них десятеро студентів, три службовці, один хокеїст, одна манекенниця, двоє двоюрідних братів, прозаїк і поет запевняють, що це новий напад нерозпізнаних літаючих об'єктів, або інопланетян, і незабаром ми побачимо, як по Ринковій площі маршируватимуть зелені карлики один метр сорок сантиметрів заввишки, з жаб'ячими лапками і в циліндрах. Троє студентів, так само як одна двоюрідна сестра і один віцедиректор, підозрюють, що це репетиція підготовки спеціального оформлення до ювілею «Південної газети», бо від режисера Ясінського можна всього сподіватись. Когось іще не згадала. Ага! Той, що розмовляв по-угорському. Викреслюю його.

Я почав рахувати на пальцях: усе ще чогось бракувало. Чого?

— Ти правий, тату, — розсміявся мій домашній математик-теоретик. — Був іще телефонний дзвінок від редактора Фуня з Варшавського телебачення. Він нічого не розповідав, ні про що не запитував, тільки страшенно верещав, що він тобі ще покаже. Однак не вереснув, навіть не писнув, що ж саме він хоче тобі показати. Що ти на все це скажеш?

Я безпорадно розвів руками: я нічого не бачив, ні з чого не дивувався — ані службово, ані приватно. Та, мабуть, Агнешка помітила в моєму погляді щось на зразок «риб'ячого очка» і цього разу не збиралася здатися без бою.

— Хтось колись, — зашепотіла вона, — сказав між іншим при мені, що в мене дуже мудрий батько. А як ти вважаєш?

Вона дивилась мені просто в очі. За стіною, в сусідній кімнаті, тобто в царстві молодих собак і дорослих дітей, — щохвилини дзеленчав телефон. Та ось настала коротка тиша, і я подумки проспівав хвалебний гімн на честь своєї глибокої мудрості. Подумати лише, яка ж це була чудова ідея з «запаленням голосових зв'язок» і хрипотою під час телефонного тайфуну!

— Що ти скажеш, татусю? — повторила Агнешка. — Я чекаю від тебе якогось мудрого слівця.

Я накреслив пальцем на лобі маленьке коло. Потім сумно показав на своє бідне горло.

— А-а-а… — захрипів я. — Е-е-е… О-о-о… У-у-у…

— Не можу сказати, що ти дуже інтелігентно висловлюєшся. Але ти хворий. Я це розумію і тому вибачаю тобі. Та ось візьми свій блокнот і свою улюблену ручку. Може, напишеш зо два чи зо три інтелігентних речення. — І Агнешка дуже ніжно попросила: — Будь ласка, шановний батьку, благаю тебе.

Я замислився, тоді поквапливо, ніби згідливо кивнув головою, водночас прикидаючись, що нічогісінько не розумію. Зіграв сценку глибокої задуми, потім прикрив очі окулярами й почав писати.

«Жахливо, що вісімдесят процентів тих, що дзвонили до нас по телефону, запевняють, ніби кольорові димарі є справою рук зелених інопланетян з жаб'ячими лапками. Я не запевняю, що їх немає. Але в даному випадку це нісенітниця в кубі. Недавно я бачив Кшиштофа Ясінського. Він любить димарі майже так само, як пан Твардовський чорта, за те, що вони чорні, отруйні й безсовісні. А плітка про декорації — це теж нісенітниця в квадраті. Для мене зараз головне те, що я нічого не спостерігав і не бачив. Тому я знаю, що нічого про ті «Кольорові димарі» не знаю. Хоча є дві речі, які мене цікавлять. Одна серйозна, друга несерйозна. Спершу про серйозну: у всій цій таємничій загадці насправді є лише одна цікава деталь. А саме — час! Все почалося рівно о дванадцятій і скінчилося разом з четвертим гейналом. Я гадаю, що слід звернути увагу на число дванадцять. Треба перевірити, чи це явище взагалі повториться, чи тільки о дванадцятій годині опівдні, чи також і о дванадцятій ночі. Повторюю: єдине цікаве й важливе питання — це питання часу».

Я списав цілий аркушик, вирвав його з блокнота й подав дочці. А сам заходився знову писати.

«А тепер про неважливу, але цікаву справу. Отож якщо вісімдесят процентів твердять, ніби «Кольорові димарі» створили карликуваті інопланетяни з жаб'ячими лапками, то, може, варто було б звернутись до вікової історичної традиції. Я розумію: нерозпізнані літаючі об'єкти та інопланетяни — модні. Та чи не слід пригадати минуле? В ранній юності я дуже шанував гномів, домовиків. Я навіть насмілююсь твердити, що в своєму житті насправді зустрів лише одного карлика, але в нього були глибокі знання й невичерпна фізична сила. Цим я засвідчую, що коли явище «Кольорові димарі» буде повторюватись і після мого одужання, я займусь не тільки інопланетянами, але й шукатиму якогось карлика!»

Агнешка взяла в мене другий аркушик і тільки тепер почала все читати.

Я пильно дивився на неї, прислухався до зауважень, що їх висловлювала математик-теоретик. А вона бурмотіла таке:

— Гаразд. Інопланетяни — це дурниця. Звичайно, оформлення — також. — Потім сказала голосно: — О! Фактор часу? Це справді цікаво. Варто зайнятися тими «дванадцятьма годинами».

Далі Агнешка стала читати другий аркушик. Раптом її великі очі зробилися ще більшими.

— Тату! — вигукнула вона. — Чи катар горла може зашкодити мозкові?

Я рішуче похитав головою.

— А аспірин?

Я знову похитав головою.

— То що ж тобі вдарило в голову: гноми, домовики, карлики? Адже ти сам розповідав, що в роки великої кризи король Блищик емігрував до Діснейленда, в Сполучені Штати Америки і підписав угоду на дев'яносто дев'ять років. Так чи ні?

Я кивнув головою, що «так», але відразу ж зробив кілька рвучких рухів. Вони були невиразні, маломовні, однак Агнешка їх зрозуміла. Вона засміялась, тихенько, але дуже весело.

— Мені здається, що ти думаєш, ніби один або кілька з них повернулись на батьківщину.