Знову запала тиша. Довга: п'ять, п'ятнадцять, двадцять секунд. Десь на двадцять другій секунді Марек підвівся зі стільця й театрально вклонився.

— Пане Єжи! — весело вигукнув він. — Я забираю назад усі ті дурні слова, що сказав про ваші акторські здібності. Будь ласка, вибачте. Адже…

— Адже… — перебив його магістр, який од радості блискавично підстрибнув до стелі й потім дуже повільно опустився на підлогу.

— Адже, — підхопили в один голос брати, — ви вибрали четвертий проект!

— Ур-р-ра! — вигукнув магістр, знову підстрибнувши під стелю.

— Магістре! — зробив я йому зауваження.

— Знаєте, пане Єжи, — пояснив він, — мені сьогодні якось так легко на душі.

Я так зиркнув на нього, що він одразу гепнувся на місце.

— Панове, — мовив я, беручи до рук машинопис четвертого проекту. — Зараз дванадцята година тринадцять хвилин. Як найстарший за віком, я дозволю собі провести нашу першу нараду, присвячену четвертому проекту. Вважаю, що це єдиний проект, який можна виконати. Перші три я ще вчора ввечері визнав за досить наївні спроби перевірки моїх знань і уяви. Я за це не ображаюсь. Однак попереджаю магістра, як і братів Кошмарик, що можу бути неприємним і набридливим. Є на світі бідолахи, які, згадуючи про мене, кажуть: «Чистий кошмар». Може, вони й мають рацію. Особисто я раджу вам запам'ятати, що для одних людей я буваю «дорогим Єжи», а для інших — «чистим кошмаром».

— А брудним кошмаром ви ніколи не були? — спитав магістр.

— Магістре, я не давав вам слова, — сказав я так уїдливо, що в нього, мабуть, побігли мурашки поза шкірою.

— Коли ми почнемо? — спитав Ярек.

— Усе залежатиме від технічної готовності, шановні брати Кошмарик. Я вже вдався до певних заходів, про які зараз повідомлю. Але для того, щоб їх добре закріпити й швидко розголосити, мені потрібно ще три вільні дні.

Брати перезирнулися.

— Нам цих трьох днів цілком вистачить, — сказав Ярек.

— А коли буде готовий магістр?

— Я? — глузливо засміявся магістр. — Я вже півроку готовий! І то до всього! Навіть до землетрусу!

— Це дуже гарно з вашого боку. Отже, завершимо нашу підготовчу кампанію за три дні. А зараз розпочнемо першу нараду про наші дії в цілому. Насамперед я пропоную підшукати якусь загальну назву нашій операції. Таку назву, щоб вона привернула до себе увагу як старших кіл нашої громадськості, так і молодіжних, а також різних газет, програм радіо й телебачення. Для початку пропоную «Кольорові димарі». Яка ваша думка про це?

Марек подивився на Ярека, той кивнув головою.

— Для початку можуть бути «Кольорові димарі». Для початку навіть непогано.

— А я не згоден, — заперечив магістр. — Чи, може, ми збираємось на фестиваль пісні до Ополя? Це несерйозно! Вже були «Кольорові вози», потім розшумілись «Кольорові ярмарки». Дивуюсь вам, пане Єжи! Ніби літератор, дорослий, я сказав би, трохи навіть занадто дорослий, а нічого кращого від «Кольорових димарів» не можете вигадати?

— Магістре Діонізію, — почав Ярек таким тоном, що Діо-нізій враз понижчав на два сантиметри, — попереджую вас…

— Не попереджуйте магістра, хлопці,— перебив я його, — бо й цього разу, як завжди, він має рацію. Назва «Кольорові димарі» справді легка, її легко запам'ятати. Для початку в самий раз. Це назва для широкого загалу.

— А що буде «для широкого загалу» після цього початку? — дуже ввічливо спитав магістр.

— Про це і про всі інші важливі, дуже важливі й найважливіші справи ми якраз і будемо говорити, дискутувати й міркувати. Прошу уваги! Зараз дванадцять годин п'ятнадцять хвилин. Відкриваємо першу нараду головного штабу операції під тимчасовою назвою «Кольорові димарі».

Такими словами я відкрив нашу першу нараду на тему початку й дальшого розвитку наших дій, відомих спершу під чіпкою назвою «Кольорові димарі».

Нарада тривала годину й кілька хвилин, а на прощання Марек вручив мені чудову люльку. Що й казати, подарунок царський, але ж я не курю, тому постукав себе по лобі.

— Маречку, я не курю й це переношу тютюнового диму ні від люльки, ні від сигари, ні від цигарок. У тебе немає для мене кращого подарунку?

— Це не подарунок, — буркнув Діонізій.

— Авжеж ні,—погодився Марек.

— А що ж?

— Ніколи не слід нехтувати правила найсуворішої обережності,— пояснив Марек. — А краківські телефони такі старенькі, що часто переплутують номери, чи такі молоді, що замість з'єднувати, бавляться в зіпсований телефон. Або з'єднують будь-коли з будь-ким. Хіба ж не так?

— Так, — погодився я, — але не дуже впевнено, бо саме в моєму кварталі телефони віддавна працюють бездоганно. Проте факт є фактом — ніколи не слід нехтувати правила найсуворішої обережності.

— Усе це добре. Але яке відношення має до цього люлька? Та ще й без тютюну?

— Отож вона має до цього… — почав Марек, сердито блискаючи очима.

— Мареку! — різко перебив його Ярек. — Будь ласка, говори по-польському.

— Колись у мене буде через вас коротке замикання, — зітхнув Марек, однак уже трохи заспокоївшись. — Отож повернімося до діла: ця люлька — не люлька й не цигарка. Це геніально зменшений трансляційний радіоприймач. І всі справи, пов'язані з «Кольоровими димарями», ми будемо обговорювати саме за допомогою цієї радіолюльки, тобто на вигляд ніби люльки. До речі, пане Єжи, як би ви її назвали?

Я гадаю, що найкраще було б назвати її «ніби люлька», але найбільш підходить: «радіолюлька». Таким чином, під час підготовчого періоду ми не будемо залежні від будь-яких давніх чи сучасних телефонних помилок. Маречку! Вітаю з геніальним винаходом!

— Го-го-го, — пробурмотів магістр.

— Це не я винайшов, — сказав Марек.

— О, — здивувався я, — невже Ярек? Ярек заперечно похитав головою.

— Го-го-го! — грізно буркнув магістр. — Ніби й літератор, і енциклопедії читає, а не може порахувати до трьох.

— Магістре! — захоплено вигукнув я. — То це ви? Тепер я скажу: ви геніальні!

— Я це знаю, — скромно відповів він. — І вже давно.

На цьому о тринадцятій двадцять ми закінчили нашу першу нараду.

Поки що це було в самий раз.

Я не можу тут — з незалежних від мене причин — розповісти про наші перші три наради, що стосувалися операції «Кольорові димарі». Хоч мені цього дуже хотілося б. Важко мовчати про цікаві справи. Проте ніколи не варто поспішати розкривати таємницю. І чим вона більша, тим довше треба про неї мовчати. Тому я жодним словом не заперечив, коли вже на початку другої наради, на якій головував Марек, мене зобов'язали дотримуватись таємниці й проголосували за це трьома голосами проти одного. Таке голосування не підлягав оскарженню. Щоправда, як відомо, більшість не завжди має рацію. Але цього разу мала. Просто я був змушений підкоритись більшості. Зрештою, ті три голоси — Марековий, Яреко-вий і магістровий — треба було порівняно з моїм помножити принаймні на п'ятдесят. Власне кажучи, в ході чергових нарад я переконувався, що знання і вклад кожного з них в операцію «Кольорові димарі» разів у п'ятдесят більші від мого вкладу. І з часом ставав усе скромнішим і чемнішим, а голос мій стишувався до шепоту. Вони цього «не помічають», зате моя родина, звичайно, помітила.

За моєю спиною починаються якісь зітхання, наради й перешіптування. Загальний клімат удома став почасти полярним, почасти тропічним.

А ще гірше було те, що обидва наші собаки теж встромили свої носи в цю справу. Ви вже знаєте їх: поважний Ренні і жвава, весела вертихвістка Массумі, дженджуриста пліткарка. Я все-таки сподіваюсь, що з її боку мені нічого не загрожує.

Але Ренні! З цим джентльменом справа значно складніша. Вже після першої наради він дуже старанно обнюхав мою кімнату. Нюхаючи стілець, на якому сидів магістр, він трохи здивувався. Навіть гаркнув, ніби щось збагнув. Потім ліг на підлогу і вдав, ніби хоче трошки подрімати. Знаємо, що це за дрімання, давно вже знаємо! Я здогадався, що він щось обмірковує і вирішує. Він теж знав, що я здогадався.