Тепер я вирішив, що вже матиму трохи спокою.

Розгорнув на письмовому столі папку, яку дали мені брати Кошмарик, за звичкою, коли працюю, поставив на програвач кілька платівок з гарною музикою: Баха, Гайдна, Моцарта і Глюка. Людям, яких я називаю «глухарями», це мало що скаже, бо в цій музиці значно менше децибелів, аніж музики. Але ті, що мають слух, розуміють, у чому річ. І це дуже добре, — для цих других, звичайно. А для перших значно гірше, бо вони належать до того сорту людей, які багато втрачають, хоч, на щастя, взагалі не знають про свою втрату.

Та годі про це. Я сам колись був музикантом і навчився слухати саме те, що варто слухати. Я не маю права задирати носа перед неграмотними людьми. Кожен із нас чогось дуже не вміє. Я, наприклад, маю нездоланні труднощі з поділом елементарних часток на чотири групи (баріони, мезотропи, лептони і фотони), а також із визначенням їхньої маси, зарядів енергії і часу часткового затухання. Візьмімо хоча б такий Сігма Гіперон: маса — 233, час існування — 10^-18! Куди його помістити? Як затримати? Тільки встигнеш подумати, що він зараз буде, а його вже немає. А тепер запитайте: де, власне кажучи, він був? Проте досить уже цих загадок. Повертаюся до свого столу — й забудьмо про Сігму Гіперона, хоча ця назва й досить гарно звучить. Тому що в цю хвилину значно краще звучить «Арія» Йоганна Себастьяна Баха, а я нарешті почав вивчати проекти, які дали мені брати Кошмарик.

Досі я не згадував, що в нашій родині шанують чужі таємниці. Так уже повелося здавна, і, наприклад, коли Агнегнка перед заручинами дуже ховалася зі своїми сердечними таємницями, ні дружина, ні я навіть не пробували про щось розпитувати її, хоч здогадувались, у чому справа. Але згодом між нами виникла така атмосфера взаємного довір'я, що ми взагалі не маємо одне від одного жодних таємниць — вони не потрібні.

І от я вперше за довгий час порушив цей родинний звичай. Проте в мене було серйозне виправдання. Річ у тому, що вже через годину після того, як я розпрощався з братами Кошмарик і магістром Вернигорою, мені здавалося, ніби наша зустріч, знайомство і всі їхні розповіді були скоріше якимсь сновидінням, а не реальною дійсністю. Я стискав під пахвою папку, що її дав мені Ярек, з якимсь незвичайним відчуттям, наче так само, як брати зникли в мене з-перед очей у Вольському Ліску, ця папка теж зненацька випарується з мого письмового столу. Але цього не сталось, і тепер я маю таємницю від своєї родини. Між нами кажучи, навіть у нашій родині не завжди буває все спокійно.

Напевно, кожен із нас мав чи має своїх таємних братів Кошмарик разом із магістром Вернигорою. Мабуть, і в собак буває так само. Бо особливо в очах Массумі я інколи бачу якісь невиразні обриси чи то метеликів, які гавкають, чи портрети перших собак-астронавтів.

На програвачі платівка з «Арією» Баха поступилася місцем симфонії Гайдна, коли я закінчив переглядати перший проект, розроблений братами Кошмарик. Це ще був перший, досить легковажний підхід до теми. Незважаючи на це, я підкреслив кілька цікавих думок. Таких, що ними можна скористатись у будь-якій ситуації.

Другий проект на відміну від першого не був легковажний. Зате він був надто обережний і, крім того, вимагав багато праці, хоча великих успіхів не гарантував. Але й з нього я виписав кілька уривків, щоб запам'ятати їх.

Навіть не помітив, коли почало сутеніти. А мені треба було розглянути ще два проекти. Та й у самого почали виникати якісь міркування. Я вирішив сидіти над цими матеріалами, аж поки дочитаю їх, хоч би й до ранку. Попросив, щоб мені принесли холодну вечерю, приглушив звук програвача і сказав своїм домашнім, що сьогодні працюватиму допізна, тому прошу їх перемкнути радіоприймача, магнітофона й телевізора на навушники. В квартирі відразу запала незвична тиша, а далеке відлуння якоїсь гангстерської стрілянини, що долинала крізь стіни з вулиці, я легко заглушив своїм програвачем. Таким чином Моцарт переміг «Кривавого Мак-Грегора», а я почав ознайомлюватися з двома наступними проектами братів Кошмарик. За третій проект можна було поставити солідну п'ятірку з плюсом. Він був продуманий, довершений, в міру сміливий, в міру обережний, він вселяв надію на успіх, може, не дуже блискучий, та все ж певний. «Так, — сказав я собі подумки, — оце, мабуть, те, що треба!»

Ще раз перечитавши текст, я ще більше був схильний думати, що варто скористатися саме ним. Я мало не виставив на останній сторінці машинопису великої п'ятірки з плюсом і трьома знаками оклику. Проте не зробив цього, бо саме під час повторного читання відчув, що мені чогось у всьому цьому не вистачає. Чого?

Лише поміркувавши якийсь час, зрозумів, у чому справа. Отож коли я читав цей солідний, серйозний текст, мені здавалося, що його написав якийсь обережний і трохи пихатий науковець, у якого немає найменшого почуття гумору й нахилу до ризикування. Тоді я перечитав текст утретє. Читаючи, позіхнув разів із п'ять. Це позіхання дуже занепокоїло мене. Хіба ж, читаючи проект братів Кошмарик (і магістра), взагалі можна позіхати?

Ні, цього не можна собі й уявити. Навіть якщо це було після двох безсонних ночей. А цей третій проект, — хоч у ньому й багато достоїнств і багатообіцяючих пропозицій, — просто нудний! Жодних проблисків геніальності, притаманної братам Кошмарик! Невже ті обидва хлопці так зненацька й так дуже споважніли?

Моцарт саме поступився на програвачі місцем Гайднові, коли я почав читати четвертий проект. У ньому було двадцять дев'ять сторінок. Уже читаючи другу сторінку, я мимоволі потер руки й сказав:

— Ну, будь ласка, будь ласка! І далі тільки так.

Потім я трохи підупав духом, бо натрапив на добрий десяток хімічних формул! Щоправда, до кожної формули було пояснення, але мені хотілося самому в усьому розібратись.

З допомогою енциклопедії та Агвещиного старого шкільного підручника мені пощастило це зробити. Потім я збагнув застосування наведених вище формул. Якусь мить мені здавалось, що автор, чи, точніше, автори, проекту або самі втратили відчуття реальності, або хочуть переконати мене, що дощ іде з землі на хмари, сонце заходить на сході, а в мене в голові замість мозку горщик з кисляком, що підійшов сироваткою. Я голосно сказав:

— Дурниці!

Серед нічної тиші мої «дурниці» пролунали, мабуть, занадто гучно. Я зніяковів, але вже кілька наступних фраз переконали мене, що ніяких «дурниць» тут немає.

Вступні подробиці змінилися коротким додатком з табличкою хімічних формул і зненацька набули змісту!

— Чудово! — прошепотів я.

Це слово було дуже доречне. Я читав, затамувавши віддих. Нарешті відчув залізну руку братів Кошмарик! Мені здавалось (і не без підстав), що деякі ідеї підказав авторам магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

— Хитра з вас трійця, панове! — мовив я.

Прочитавши ще три сторінки, я тричі, кожного разу все голосніше, повторив:

— Браво, браво, браво!

Ще двічі я повторив це слово, коли читав вісімнадцяту й дев'ятнадцяту сторінки. І вкінці, дочитавши все до останнього слова, гучно розреготався.

— Хай живе! — вигукнув я. — Ваша взяла, близнюки й магістре! Сильна річ!

Цієї миті мене наче обухом по голові вдарили. Двері до кімнати, де спить моя дружина, я причинив нещільно. А дружина, яка останнім часом дуже багато працювала, погано спить. І я розбудив її. Щойно закінчилась арія Еврідіки з опери Глюка, і в домі запанувала божественна тиша. В цій тиші я почув дуже лагідний, сповнений глибокої покірності голос моєї дружини.

— Любий, — промовила вона, — мені здається, що ти читаєш щось надзвичайно цікаве. Слухаючи твій радісний вереск…

— Вереск? — зойкнув я.

— Нехай буде — вигуки. Отож, слухаючи довгий час твої радісні вигуки…

— Довгий час?

— На жаль, саме так. Тільки, будь ласка, не перебивай мене, бо якщо вже не давні мені спати, то дай спокійно сказати те, що я хочу. Так-от, слухаючи твої хлопчачі вигуки, наприклад: «Браво, браво, браво!», «Хитра з вас трійця, панове!», «Ваша взяла, хай живе!», «Сильна річ!» — я щиро заздрила тобі. Ти поводився, як милий, наївний десятирічний хлопчисько на якомусь проданому чи купленому футбольному матчі. Колись ти, напевно, розкажеш мені, що саме викликало в тебе такий захват. А я зараз буду захоплена, якщо ти дозволиш мені заснути. Гаразд?