«Винним», подумав Дунк. «Розхитав зуба, і тепер винен головою.»

— Тоді я прошу хвильку часу, пане князю.

— Ви її маєте.

Дунк повільно рушив уздовж огорожі. Поміст був геть заповнений панством та лицарством.

— Панове добродії, — звернувся він до товариства, — чи ніхто з вас не пам’ятає пана Арлана з Грошодубу? Я був при ньому зброєносцем. Разом ми служили багатьом із вас, їли з вашого столу та спали у ваших господах.

Він побачив на найвищому ярусі Манфреда Дондаріона.

— Пан Арлан був поранений на службі вашому вельможному батькові.

Лицар щось сказав до пані обабіч себе, але Дункові не відповів. Дунк змушений був рушити далі.

— Пане князю Ланістере, пан Арлан колись зсадив вас із коня на турнірі.

Сивий Лев роздивлявся свої руки у рукавицях, старанно відводячи очі від Дунка.

— Він був доброю людиною, навчив мене лицарського звичаю. Не тільки меча і списа, але й правил честі. Він казав, що лицар має захищати невинних. Я саме так і вчинив. Мені потрібен ще один лицар, щоб бився на нашому боці. Тільки один. Пане Кароне? Пане Лебедине?

Князь Карон щось прошепотів на вухо князеві Лебедину, і останній тихенько засміявся.

Дунк натягнув повід перед паном Ото Бракеном, поважливо стишив голос.

— Пане Ото, ви знані усіма як славетний воїн. Станьте за нас, благаю. Старими богами й новими. Правда на моєму боці.

— Може, й так, — зиркнув на нього Харциз Бракенський, який єдиний зізволив хоча б відповісти, — але то ваша правда, не моя. Я вас не знаю, чоловіче.

Скніючи серцем, Дунк розвернув Грома і ринув чвалом уздовж рядів блідих холодних облич. З відчаю він заволав:

— Хіба на цьому полі не залишилося справжніх лицарів?!

За відповідь йому правила тиша.

Через поле залунав сміх принца Аеріона.

— Дракон не дарує образ! — вигукнув він.

А тоді почувся інший голос.

— Я стану за пана Дункана.

З річкового туману виник чорний огир з чорним лицарем на спині. Дунк побачив щита з драконом, а на шоломі — червону полив’яну потвору, що ревіла у три голови. Молодий кронпринц… ласка божа, та чи це справді він?

Князь Ясенброду зробив ту саму помилку.

— Принце Валаре?!

— Ні.

Чорний лицар підняв забороло шолома.

— Я не мав наміру битися у Ясенброді, пане мій, тож не привіз свого обладунку. Але рідний син ласкаво позичив мені свій.

Принц Баелор усміхнувся з дивним сумом у очах.

Дунк бачив, що серед обвинників учинилося замішання. Принц Маекар дав остроги коневі й виїхав наперед.

— Чи не з’їхав ти, бува, з глузду, любий брате? — Він тицьнув кольчужним пальцем на Дунка. — Цей добродій напав на мого сина.

— Цей добродій захистив невинну душу, як мав би робити кожен правдивий лицар, — відповів принц Баелор. — Хай тепер боги судять, вірно він вчинив або ні.

Кронпринц смикнув повід, розвернув величезного чорного Валарового огиря і потрусив до південного кінця поля.

Дунк рушив на Громі до принца, і скоро навколо зібралися усі бійці їхньої сторони: Робин Рислінг, пан Лионель, обидва Гамфреї. Добрі лицарі… та чи досить добрі?

— А де ж Раймун?

— Пан Раймун, з вашої ласки. — Він підлетів легким чвалом, кривлячись усмішкою під заборолом шолома з пір’ям. — Даруйте мені, панове. Мусив дещо змінити на своєму щиті, аби мене, бува, не сплутали з моїм ницим братиком.

Він показав усім новий знак на щиті: те саме блискуче золоте поле, знайоме яблуко Фосовеїв, але зелене замість червоного.

— Я й справді ще не дозрів до лицарства… та краще недозрілий плід, аніж наскрізь гнилий, чи не так?

Пан Лионель зареготав, та й Дунк, попри все, не зміг не посміхнутися. Навіть принц Баелор схвально кивнув.

Септон князя Ясенброду вийшов попереду помосту і підняв кришталя, закликаючи натовп до молитви.

— Слухайте мене усі, — тихо мовив принц Баелор. — Обвинники для першої сутички візьмуть важкі бойові списи. Ясенові, по вісім стоп завдовжки, скріплені кільцями, щоб не ламалися. Їхні сталеві вістря здатні пробити разом і панцера, і вершника, якщо до них докладено ваги бойового коня.

— Але ж і в нас будуть такі самі, — відповів пан Гамфрей Чмелик. Позаду нього септон саме закликав Святу Седмицю зглянутися на людей, розсудити суперечку і віддати перемогу тим, на чийому боці правда.

— Ні, — хитнув головою Баелор. — Ми озброїмося турнірними списами.

— Турнірні списи зроблені так, щоб ламатися, — заперечив Раймун.

— А ще турнірні списи зроблені на чотири стопи довшими. Якщо ми гарно поцілимо, супротивники не зможуть до нас навіть торкнутися. Треба мітити по шоломах або по грудях. На турнірі вважається шляхетним зламати списа на щиті суперника, але зараз це вірний спосіб загинути. Та якщо ми зсадимо їх з коней, а самі втримаємося у сідлах, то відразу здобудемо перевагу.

Він зиркнув на Дунка.

— Якщо пана Дункана вб’ють, то вважатиметься, що боги визнали його винним, і змагання скінчиться. Те саме станеться, якщо обидва обвинники загинуть або відкличуть звинувачення. Інакше ж для кінця бою потрібно, щоб загинули або здалися усі семеро бійців з однієї сторони.

— Принц Даерон не битиметься, — повідомив Дунк.

— Принаймні, не надто добре, — засміявся пан Лионель. — Залишається якось упоратися з трьома королегвардійцями.

Баелор подивився на нього спокійними очима.

— Мій брат припустився помилки, наказавши Королегвардії битися за його сина. Присяга забороняє їм чинити шкоду принцові королівської крові. На щастя, серед нас є такий. — Він слабко усміхнувся. — Заберіть від мене решту, а Королегвардію залиште мені.

— Але ж, ясновельможний принце, чи шляхетно так чинити? — запитав пан Лионель Баратеон, поки септон закінчував обряд.

— Боги самі дадуть відповідь, — мовив на це Баелор Списолам.

Глибока очікувальна тиша впала на Ясенбродську луку.

За сотню аршин від них сірий Аеріонів огир заїржав з нетерплячки й почав рити копитом болото під ногами. На відміну від нього, Грім стояв спокійно, бо був старший, бився у півсотні двобоїв і добре знав, чого від нього хочуть. Яйк передав Дункові щита.

— Хай бережуть вас боги, пане, — мовив хлопчик.

Малюнок з в’язом та падаючою зіркою підбадьорив Дунка. Він просунув ліву руку крізь ремінь і вхопився за держака. «Залізо і дуб, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть.» Баш-Булат підніс списа, та Яйк наполіг, щоб саме він подав його Дункові.

По обидва боки його товариші брали списи і розтягувалися широкою лавою. Принц Баелор сидів справа, пан Лионель — зліва. Втім, вузька щілина глухого шолома дозволяла Дункові бачити тільки те, що лежало просто попереду. Поміст зник з очей разом із загорожею, де юрмився простий люд. Залишилося тільки поле грязюки, блідий туман, річка, місто й замок на півночі, а перед ними — принців син на сірому огирі, з полум’ям на шоломі й драконом на щиті. Дунк побачив, як зброєносець Аеріона подав йому чорного, мов ніч, бойового списа у вісім стоп завдовжки. «Ним він прохромить мені серце, якщо влучить.»

Засурмив ріг.

На якусь мить Дунк заціпенів, як та муха у бурштині, хоча коні інших бійців уже рушили з місця. Тоді його пронизав холодний ніж страху. «Я забувся», промайнула шалена думка, «я геть забувся, я осоромлюся і загину».

Його порятував Грім. На відміну від вершника, великий брунатний огир добре знав, що йому робити. Він рушив з місця неквапною ристю. А далі Дункове навчання саме взяло гору. Він злегка торкнув коня острогами і похилив списа, а щита водночас повернув так, щоб той закривав усю ліву половину тіла, і нахилив, щоб удари відскакували від нього під кутом. «Залізо і дуб, мене бороніть, інакше у пеклі маю гибіть.»

Галас натовпу перетворився на щось далеке, як важкий шурхіт морських хвиль. Грім ринув учвал. Дункові зуби заскреготіли від шаленої сили кінського ходу. Він посунув п’яти вниз, стиснув ноги з усією силою і злився тілом з могутнім конем. «Я є Грім, а Грім є я, ми разом — один звір, ми поєдналися у одне створіння.» Повітря всередині шолома так розжарилося, що він ледве дихав.