Нарешті його збили з ніг і притисли до землі. Аеріон звівся на ноги. З рота в нього текла кров, і він сунув туди пальця.

— Ти мені одного зуба розхитав, — пожалівся принц, — тож для початку ми виб’ємо всі, які є в тебе.

Волосся заважало йому, і він відкинув його з очей.

— Щось мені твоя пика знайома.

— Ви сплутали мене зі стайнярем, щойно прибувши до замку.

Аеріон усміхнувся кривавою посмішкою.

— Тепер пригадую. Ти відмовився прийняти мого коня. То за віщо ти викинув на гній своє життя? За оцю шльондру?

Тансела судомилася на землі, притискаючи до себе скалічену руку. Принц копнув її чоботом.

— Хіба вона того варта? Клята зрадниця. Дракон не повинен знати поразки.

«Він навіжений», подумав Дунк. «Та все ж син принца крові. Тепер він мене уб’є.» Він почав би молитися, якби знав до пуття хоч одну молитву, та часу вже не було. Не лишилося часу навіть лякатися.

— Не знаєш, що казати? — визвірився Аеріон. — Тупоголовий лицарюжка.

Він знову помацав у роті пальцем.

— Ану, Вате, принеси-но молотка і вибий йому всі зуби, — наказав він, — а тоді розпанахай черево, і хай подивиться на свої тельбухи.

— Ні! — вигукнув хлопчачий голос. — Не чіпайте його!

«Бороніть, боги, шаленого сміливця», подумав про себе Дунк. Він спробував викрутитися з рук, що його тримали, та марно.

— Припни язика, дурнику! Тікай, бо лихо тобі буде!

— Не буде. — Голос Яйка наблизився. — Хто торкнеться мене пальцем, відповість перед моїм батьком. І перед дядьком теж. Я сказав, пустіть його. Ват, Йоркель, ви мене знаєте. Виконуйте наказ.

Руки, що тримали його ліве плече, зникли. А тоді й ті, що тримали праве. Дунк не тямив, що коїться. Стражники подалися назад, а один став на коліно. Тоді натовп розступився перед Раймуном Фосовеєм. Той мав на собі кольчугу і шолома, тримав руку на мечі. Його брат, пан Стефон, стояв позаду вже з мечем напоготові, а з ним поруч юрмився півтузінь стражників з червоним яблуком на грудях.

Принц Аеріон не звернув на них жодної уваги.

— Шибенику безсоромний, — гарикнув він до Яйка, спльовуючи згусток крові просто йому під ноги. — Де поділося твоє волосся?

— Зголив, братику, — відповів Яйк. — Не хотів скидатися на тебе.

На другий день турніру по небі побігли хмари, із заходу задмухав різкий вітер. «У такі дні натовп зазвичай менший», подумав Дунк. «Було б легко пропхатися до самої огорожі, подивитися герці зовсім зблизька. Яйк міг би сісти просто на огорожу, а я стояв би позаду нього.»

Замість цього Яйк сидітиме на помості, вдягнений у шовки та хутро, а Дункові лишиться дивитися на чотири стіни кімнати, де його тримала сторожа з наказу пана Ясенброду. Кімната мала вікно, але виходило воно не туди, куди треба. Та Дунк все одно совався на лаві коло вікна від самого світанку, похмуро витріщався на містечко, поля та ліси. В нього забрали мотузяного очкура з мечем і кинджалом, а заразом і всі гроші. Лишалося тільки сподіватися, що Яйк або Раймун не покинуть Каштана та Грома напризволяще.

— Яйк, — пробурмотів він ледь чутно. Заплотний зброєносець, убогий хлопчина з провулків Король-Берега. Цікаво, чи когось на світі отак пошивали в дурні? «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» А кмітливий, як той тур.

Йому не дозволяли говорити з Яйком з тієї миті, як сторожа пана Ясенброду запопала їх усіх коло вертепу. Ані з Раймуном, ані з Танселою, ані з кимось іншим, навіть із самим господарем замку та міста. Він не знав, чи ще колись взагалі їх побачить. Його могли полишити тут самого вмирати. «А що ти хотів, дурнику?», гірко питався він до себе. «Ти збив на землю принцового сина і натовк йому ногами пику.»

Під сірим небом прапори та шати високородних панів і славетних лицарів, напевне, уже не сяють тією мальовничою красою, як напередодні. Сонце, заховавшись між хмарами, вже не додасть сталевим шоломам грізного блиску, не спалахне сліпучо на золотих і срібних візерунках. Та все ж Дунк шкодував, що не стоїть у тому натовпі й не дивиться на герці другого дня. Бо ж на другий день у поле виїжджали заплотні лицарі: вояки у грубих кольчугах, на конях без ладрів та кольорових чабраків.

Принаймні він міг чути, що робилося на турнірі. Ревіли роги оповісників; час від часу галас натовпу вказував, що хтось упав, або встав, або вчинив щось особливо звитяжне. Він трохи чув навіть стукіт копит, зрідка — брязкіт меча або тріск списа, що ламався. Від останнього Дунк щулився, бо згадував звук, з яким Аеріон зламав Танселиного пальця. Ближче було чутно ще й інше: кроки у палаті за дверима, стукіт копит у дворі внизу, вигуки та балачки з замкових мурів. Інколи вони глушили галас турніру, та Дункові було байдуже.

— Заплотний лицар — то справжній лицар, Дунку, — якось казав йому старий багато років тому. — Інші лицарі служать панам, які їх годують, або ж сидять у господах та замках, тримають землю від своїх князів. А ми служимо, кому хочемо — тільки тим панам, чия справа нам по серці. Кожен лицар обітує захищати слабких та невинних. Але саме ми, заплотні лицарі, краще за інших тримаємося своїх обітниць.

Аж дивно, яким сильним виявився спогад про слова старого лицаря. Дунк навіть здивувався, коли він сам сплив із глибини пам’яті. Старий під кінець життя, мабуть, і сам би не згадав, що колись казав Дункові ті слова.

Ранок скінчився, настав полудень. Час ішов, віддалений гармидер турніру почав стихати. У кімнаті темніло, а Дунк сидів собі на лаві коло вікна, вдивляючись у дедалі густіші сутінки і намагаючись забути про порожній шлунок.

Зненацька він почув кроки і брязкіт залізних ключів, а тоді розігнувся і звівся на ноги, щойно двері відкрилися. Досередини ввалили двоє стражників, один з яких ніс олійну світильню. За ними зайшов служник з тацею харчів. А слідом Яйк.

— Залиште світильню, поставте їжу і йдіть собі, — наказав малий.

Вони виконали наказ, хоча, як помітив Дунк, лишили двері прочиненими. Пахощі нагадали йому, як страшенно він зголоднів. На таці стояла миска горошку, лежав теплий хліб з медом, рожно добре засмаженого з цибулею м’яса. Він сів коло таці, розламав хліб руками і набив рота.

— Ножа немає, — відзначив він. — Чи не думають вони, що я тебе заріжу?

— Мені вони не сказали, що думають. — Яйк мав на собі жупана з чорного штофу, з облямованими червоним єдвабом рукавами. На грудях було вигаптувано триголового дракона дому Таргарієн.

— Дядько кажуть, що я мушу сумирно прохати вибачення за те, що вас обдурив.

— Дядько, — повторив Дунк. — Кому дядько, а кому принц Баелор.

Хлопчик похнюпився.

— Я зовсім не хотів брехати.

— Але збрехав. Про все. Починаючи від імені. Щось я ніколи не чув про принца Яйка.

— Та ж насправді мене звати Аегоном. Але братик Аемон, бува, дражнив Яєгоном, як я зовсім малий був. То й прилипло яєчне прізвисько. Зараз Аемон у Цитаделі, навчається на маестра. Даерон інколи теж кличе мене Яйком. А ще сестри.

Дунк підняв рожно і вкусив м’яса. Мабуть, коза, піддобрена якимсь панським зіллям, що він його раніше й не куштував. Масний сік потік підборіддям.

— Аегон, кажеш. Ясна річ. На честь Аегона Дракона, треба гадати. Скільки-бо Аегонів сиділо на троні?

— Четверо, — відповів малий. — Загалом чотири Аегони.

Дунк пожував, ковтнув і відламав іще хліба.

— Навіщо ти це утнув? Аби взяти на кпини недолугого заплотного лицаря?

— Ні!

Очі хлопця наповнилися сльозами, але дивилися мужньо і прямо.

— Я мав служити зброєносцем при Даеронові. Це мій старший брат. Я навчився усього, що має знати добрий зброєносець. Але Даерон — поганенький лицар. Він і на турнірі битися не хотів. Коли ми поїхали з Перелітку, він утік з почту, але не додому, а просто до Ясенброду. Гадав, що на тій дорозі нас ніхто не шукатиме. Це він і поголив мені голову, бо знав, що батько по нас пошлють. Даерон має зовсім звичайне волосся, таке собі світло-брунатне. А моє — таке саме, як в батька та Аеріона.