– Сто, – летить у відповідь.

Я вдав, що розвертаюсь, аби піти геть.

– Шістдесят, – миттєво скинув ціну шофер.

– П’ятдесят, – сердито наполягаю.

– Шістдесят, це так далеко, мій друже… – почав свою пісню таксист.

Він би погодився. Тільки мені треба було починати з сорока.

– Добре, – приймаю пропозицію, – шістдесят. Поїхали.

Ми сіли у ветхі «Жигулі», обліплені, наче новорічна ялинка наклейками, кольоровими ліхтариками і всякими блискучими пластиковими штуковинами, і поїхали.

Каїр не припиняв дивувати. Зустрічних машин не було. За нами теж ніхто не їхав. Я знов подумав про те, що з містом щось негаразд. Під час попереднього мого візиту навіть уночі на вулиці було більше народу.

За чверть години таксист висадив мене біля готелю. «Cairo Stars» знаходиться на розі Адлі-стрит та вулиці Мохаммеда Фаріда. Адлі – один з центральних проспектів столиці – виглядав мертвим і застиглим, наче на фотографії. Ні людей, ні машин. Каїр починав мене лякати.

Перед тим як проситися до готелю, я зійшов на перехрестя і подивився на південь уздовж вулиці Фаріда. Сонце видряпалось достатньо високо. Проспект чудово освітлювався і був таким самим спорожнілим, як і Адлі-стрит. Два суміжні квартали до перетину з Каср-аль-Ніл аж дзвеніли порожнечею. Мимоволі я відчув себе персонажем комп’ютерної гри, закинутим у таємниче місто, де усі мешканці сконали від невідомої інфекції, і на якого за рогом чекає зграя заслинених мутантів.

Подивився на мобілку: десять по восьмій. «Може, це через те, що сьогодні п’ятниця», – подумав собі. У мусульман вихідні – це п’ятниця та субота. Пояснення було нікудишнім, однак нічого ліпшого придумати не вдавалося.

Біля входу в готель чекав новий сюрприз. «Cairo Stars» займав другий поверх старого багатоповерхового будинку в історичному центрі Каїра. Вхід був з боку Адлі-стрит: високі й страшенно старі дерев’яні двері. Я посмикав побуріле від часу металеве кільце – нічого не сталося. Двері були зачиненими.

– Чорт, – хмурю брови. – Що за фінти?

Посмикав удруге. Постукав. Нуль реакції. Сердито пирхаючи, я скинув наплічник на тротуар і взявся шукати путівник. Якщо «Зірки» зачинені, потрібно шукати нову нічліжку.

Несподівано двері трохи відчинилися. Крізь щілину визирнуло зморщене обличчя вугільного кольору. Підсунувшись ближче, я впізнав літнього нубійця-охоронця.

– Хело! – притискаюсь до щілини. – Впізнаєте мене? Макс із України. Я тут зупинявся. Перед самим Новим роком.

Секунд п’ять чорне обличчя нубійця зберігало насторожений вираз, а тоді розплилось у посмішці. Двері прочинилися ширше. Якраз настільки, щоб я зміг проскочити всередину.

– Ас-салям алейкум! Мир вам! – іще раз вітаюся. Старий тим часом зачиняє двері на замок. – Що трапилося? Чому ви зачиняєтеся?

Охоронець пробубонів щось у відповідь (я навіть не розібрав, чи він арабською говорив чи своєю говіркою) і тицьнув рукою у стіну.

– Що? Що там? – Він показав на південний захід, туди, де за кілька сотень метрів від готелю простягся Тахрір, центральний майдан єгипетської столиці. Правда, тоді я цього не зрозумів.

– Добре, – зрештою я махнув руками, покинувши надію домогтися чогось від нубійця. – А Хасан є?

Чоловік провів правицею вбік – у напрямку сходів, мовляв, піднімайся.

– Гаразд. Я тоді піду до нього. Шукран! – подякував я.

На другому поверсі все було без змін. Хасан куняв за стійкою реєстрації, обіпершись ліктем на стіл і вклавши засмаглу лисину в долоню. За стійкою на комп’ютері прокручувався якийсь фільм.

– Салям! Як життя, Хасане? Це знову я!

На вигляд Хасанові було років тридцять, щонайбільше – тридцять п’ять. Звичайної статури, мого зросту, без зайвої ваги. Тільки руки видавались непропорційними, довгими і кутастими, закінчуючись м’язистими, по-арабськи волохатими долонями. Він любив картаті сорочки, зашпилюючи їх до останнього ґудзика на шиї. Інтелігентне, замріяне обличчя робило менеджера молодшим – чимось схожим на заклопотаного студента.

– О, Максе! Ти приїхав! – Хасан був усміхненим і завжди готовим допомогти. Як і більшість простих єгиптян.

– Я ж обіцяв, що повернусь, – гордо випалив я.

– Я пам’ятаю! Але… – Єгиптянин розгубився.

– Що? Ви зачиняєтесь на ремонт?

– Ні… Просто… Ти надовго?

– На півтора тижня. Лечу додому шостого лютого. Не напряму. З пересадкою в Сирії. – Журнал «MANDRY» надав мені зворотній квиток лише з Дамаска до Києва. Білет із Каїра до Дамаска докуповував сам.

Хасан похитав головою. Я напружився.

– Ти хіба не знаєш? – потупившись, спитав чоловік.

– Не знаю чого?

– У нас тут революція.

– Яка ще, в дідька, революція?

– Ти що… ти справді нічого не знаєш?

– Та що я маю знати? Я місяць був у пустелі!

Єгиптянин погладив лисину і мовив:

– Сідай. Я зроблю тобі чаю…

– Уже три дні, як відключений мобільний зв’язок та Інтернет, – розказував Хасан.

На столі стояв порцеляновий чайник. Я сьорбав чай з маленького келишка (з таких за Союзу цмулили вірменський коньяк).

– Чому?

– Влада боїться, щоб не вийшло так, як у Тунісі.

14 січня 2011-го, буквально за два тижні до заворушень у Єгипті, туніські демонстранти добилися відставки президента Бен Алі, який правив державою з 1987 року. 74-річний Зін ель-Абідін Бен Алі підібгав хвіст, склав повноваження і драпонув до Саудівської Аравії, перед тим розпустивши уряд.

– Аналітики пов’язують швидкий успіх революції у Тунісі з тим, що демонстранти координували свої дії через Інтернет, головним чином через мережу Facebook, – провадив далі Хасан. – Мубарак[9] вирішив діяти на випередження й обірвав усі засоби зв’язку.

– Це неправильно, – похитав я головою.

– Звісно. Народ розсердився ще більше. Саме тому виступ призначили саме на сьогодні, на п’ятницю.

– Зрозумів. – До мене нарешті дійшло. – Обідня молитва?

У будні мусульмани справляють намаз – обов’язкову щоденну молитву, що повторюється п’ять разів протягом дня. Намаз може здійснюватися будь-де. Головне, щоб правовірний виконував усі необхідні приписи для здійснення молитви: ритуальна чистота, охайне місце, тверезість, відповідний одяг. Така молитва займає лише кілька хвилин. Зате у п’ятницю, перший вихідний, замість п’яти молитов відправляється лише одна. Мусульмани збираються гуртом у мечетях і моляться Аллаху протягом години.

– Саме так. Обідня молитва зараз – це єдина можливість для людей поспілкуватися і скоординуватися. Ще до того, як обрубали Інтернет, протестанти встигли домовитись. У п’ятницю, 28 січня, всі збираються у мечетях і після колективної молитви виступають у напрямку центральної площі.

– Коли починається молитва?

– О першій.

Я покосився на великий годинник над стійкою рецепції. Майже дев’ята. Вголос нічого не сказав, але подумки добряче вилаявся. Сам того не бажаючи, я приперся в Каїр за чотири години до початку масових виступів, що мали на меті повалення правлячого режиму.

– І що ти про це думаєш?

Хасан знизав плечима.

– Не знаю. Але тобі краще якнайшвидше забратися з Єгипту.

Cairo crackdown[10]

Поснідавши у готелі, я пішов до свого номеру покуняти. Втомлений після ночі в незручному автобусному кріслі, я швидко заснув. Перед тим попрохав Хасана розбудити мене ближче до першої, проте наїжачена нервова система вирвала свідомість зі сну, щойно настав полудень.

Усі спроби заснути знову виявились марними, тож, нашвидку прийнявши душ, я пішов на рецепцію. Хасан копирсався у якихось паперах.

– Як спалося? – спитав єгиптянин, підвівши голову.

– Трохи покуняв. Там, – киваю в напрямку вулиці, – щось змінилося?

– Поки все спокійно. – Менеджер зиркнув на годинник. – Ще рано.

Сидіти склавши руки я не міг. Потинявся готелем, збіг на перший поверх і визирнув на Адлі-стрит. Порожньо. Ані душі. Сонце висіло просто над головою. Небо затягло легким серпанком – чи то смог, чи то тонкошкурі хмари, – розмазавши по тротуарній бруківці й без того невиразні тіні. Інстинктивно втискаючи голову між пліч, я підійшов до перехрестя й оглянув перпендикулярну вулицю. Теж нікого.