Ну що я можу сказати… Заявку прийняли. За три наступні місяці Боженька нагодував мене пригодами так, що аж із вух випирало.

З чого все починалося?…

Вперше задум поїздки на Близький Схід виник улітку 2009-го, коли туристичний журнал «MANDRY» (один зі спонсорів конкурсу «Коронація слова») подарував мені квитки до котроїсь із близькосхідних країн. На вибір пропонувалися Сирія, Ліван і Йорданія. У мене були цікавіші плани (Південна Америка та острів Пасхи), тому я запитав у Лесі Москаленко, редактора, чи не можна «перенести» отримання свого подарунку на півроку – до зими. Відповідь була ствердною.

Минуло цілих вісімнадцять місяців, перш ніж я скористався квитками.

Основну причину небажання пхатися в арабський світ ви вже знаєте: не вірилося, що про мандрівку вдасться цікаво написати. Я встиг повернутися з острова Пасхи, гайнути в Бразилію, Китай і Туреччину, а Близький Схід усе ще припадав пилюкою на полиці «Плани на далеке майбутнє».

Втім, на початку 2010-го ситуація почала мінятися. Я осмислював усе, що бачив під час попередніх подорожей: руїни Теотіуакану[2] в долині Мехіко; майянські міста Яшчилан та Ушмаль, загублені посеред Юкатану; Ойянтайтамбо, Саксайуаман та Мачу Пікчу – фортеці інків у горах Перу; статуї з острова Пасхи та інші пам’ятки древніх цивілізацій. Ще під час відвідання конкретних археологічних сайтів у моїй голові вигулькували питання, на котрі не було відповідей в історичних книжках, путівниках чи Інтернеті. Вигляд багатьох руїн разюче контрастував із тим, що про них писали. Читав одне, вишкрябувався на сайт і тут – опа! – бачив зовсім інше. Часом невідповідності були невловимими. Я відчував їх інтуїтивно, але не міг осягнути чи виразити словами.

Я – інженер. І завжди кажу, що мені пощастило. Пощастило в тому розумінні, що я не є фаховим істориком. Моя довбешка не забита бур’янами «вічних» догм, а шию не душать невидимі руки «незаперечних» авторитетів. Через це мені вдається сприймати руїни древніх цивілізацій безпосередньо – бачити їх своїми очима, а не крізь окуляри загальноприйнятої думки. Я сприймаю рештки давніх споруд такими, які вони є, а не такими, якими їх подають у книгах. Разом з тим – хочу, щоб ви розуміли, – я не оголошую джихад офіційній науці (принаймні поки що…). Офіційні історичні дані для мене – відправна точка. Тут без питань. Читаю про руїни і до, і після їх відвідання, проте завжди лишаюсь критичним, перевіряючи на зуб інформацію, отриману з книжок. І це правильно. Бо всесвітня історія – не математика і навіть не теорія конструювання деталей машин, де всі задачі мають строго одну правильну відповідь. У викладі всесвітньої історії взагалі немає поняття «об’єктивна істина». Результат історичних досліджень залежав (і завжди залежатиме!) від того, хто досліджує, коли досліджує і за чиї гроші.

Хай пробачать історики мої запеклі напади, але в інженера, що береться длубатися в таємницях зниклих цивілізацій, є одна перевага. Вчений-історик, розглядаючи той чи інший археологічний сайт, у першу чергу задається питаннями «ХТО?» і «КОЛИ?». Я не кажу, що цей підхід хибний. Я лиш наголошую, що для мене, інженера, ці питання – вторинні. На перше місце виходить інша, нібито дуже проста проблема: «ЯК?» Як сформували отвір у задній стіні Піраміди Чарівника в Ушмалі, щоби відлуння з нього оберталося на крик священного птаха майя? Як інки обробляли камені зі стін своїх фортець? Як ставили сторчма кам’яних велетів острова Пасхи? Як пересували брили, коли будували Баальбек? І так далі, і тому подібне. Вірю, що, отримавши відповідь на запитання «ЯК?», можна легко встановити, хто, коли і з якою метою будував ту чи іншу споруду.

Свою першу інкську твердиню я побачив 9 липня 2009 року. То був Саксайуаман. Сказати, що був вражений до тремору в руках, – все одно що пукнути в цеху з паровими молотами. Колосальна трирівнева споруда простяглась на вершині гірського хребта неподалік Куско. Дослідники стверджують, що Саксайуаман – це фортеця, збудована інками протягом 1430–1500 рр. Насамперед викликає сумнів призначення твердині. Якщо Саксайуаман – фортеця, то що вона захищає? Споруда лежить осторонь шляхів, що ведуть до Куско, і має повністю відкриту південну сторону. Мури в плані нагадують пилку із зубцями, що є повним абсурдом з точки зору фортифікації. Стіна фортеці мусить бути рівною або трохи випуклою, але в жодному разі не повинна мати ніші, котрі заважатимуть обстрілювати нападників. Я завжди виходжу з того, що древні не були дурнями. Якщо вони затратили десятки років і незліченну кількість робочої сили на спорудження масивного муру зубчатої форми, значить, на те була причина.

Інкська твердиня Саксайуаман

Стіна Саксайуамана

Та зараз мова не про це. Донині не вщухають суперечки з приводу того, як будували Саксайуаман. Я ходив поміж мурів, торкався руками стиків, на власні очі пересвідчуючись, що між блоками годі просунути аркуш паперу, і дивувався: як можна було так досконало обтесати монолітні блоки, окремі з яких важать сорок-п’ятдесят тонн? Якими інструментами їх різали чи висікали? Як переміщали? Можна уявити, як шліфують до блиску окремо взятий блок, навіть якщо він завбільшки з кімнату. Але яким чином відполірувати інший, щоб він підходив до першого, неначе шматок пазла? Як інженер можу сміливо стверджувати, що на сьогоднішній день не знаю технології, здатної здійснити подібні операції з брилами таких розмірів. Може, ви не зрозуміли? Скажу інакше: якщо мені запропонують відтворити фрагмент такої стіни, пообіцявши за роботу мільйон баксів, я буду змушений відмовитися, адже не знайду машин, якими зміг би виконати замовлення.

Після відвідин Саксайуамана я почувався так, наче голову прищемило якоюсь брилою з його стіни. Незабаром шок минув, проте в мозку лишилося каверзне питання: як трапилось, що люди, котрі збудували таке, програли війну трьомстам авантюристам, у яких, по суті, не було вогнепальної зброї (попри поширену думку, в загоні Пісарро[3] було лише три мушкети і дві легкі мортири; решта конкістадорів мали мечі, списи та арбалети)?

Мегалітичні блоки (стіна Шести монолітів) на Ойянтайтамбо, висота каменів – 6 м

Ввечері 10 липня 2009 року я піднявся на Ойянтайтамбо. Від сайту нічого особливого не очікував – невелика зупинка на шляху до Мачу Пікчу, та й усе. І дарма. Те, що мало бути банальним гаянням часу перед потягом до Аґуас Калієнтес (місто-станція біля Мачу Пікчу), стало найбільшим потрясінням за весь час мандрів у Перу. На крутих скелях зліва і справа від річки Патаканчі тяглись догори ступінчаті сільськогосподарські тераси, на правому березі до практично прямовисної скелі тулились кам’яні зерносховища, а в долині річки проступали рештки древніх вулиць. Проте увагу привернуло інше. Вгорі, значно вище за найвищу терасу, на самому вершечку храмового пагорба, стояли мегалітичні блоки, відомі як стіна Шести монолітів. Порівняно з ними камені Саксайуамана скидались на дитячі кубики… Як вони там опинилися (кар’єри розташовані в ущелині річки Урубамба, за п’ять кілометрів від руїн)? Як їх витягли нагору по вертикальній стіні? Як обробили до такого стану, що поверхня каменю стала гладенькою, мов скло?

Наступного дня вибрався на Мачу Пікчу. Знамените і неперевершене Мачу Пікчу! Коли більшість відвідувачів (а їх там, на відміну від Ойянтайтамбо, були тисячі) роззявляли роти від наївного захвату, я заціпенів, укотре шокований. Щоправда, цього разу шокований неприємно. «Оце й усе?!» – запитував себе.