Однокласники усі «застави» пройшли швидко і за дві хвилини десята увійшли до приймальні шефа. Секретарка виглядала шістнадцятирічною дівчинкою. Сашко усміхнувся.
– Все молодієш, Катрусю?
– Дякую, – Катруся підняла великі очі, простежила за стрілкою настінного годинника. – Можете заходити.
Чи то шеф не відповідав кабінету, чи то кабінет не підходив шефу. Маленький низенький чоловічок своєю присутністю принижував кабінет, але стояв посередині, ні на сантиметр не зрушився, чекав, коли підійдуть. Із Сашком привітався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навіть голову трохи на бік схилив, руку не випускав із своєї жилавої клішні. Модест не міг відвести очі. Зморщене обличчя, ніс ґудзичком, але погляд гіпнотизера і руки-капкани.
«Дійсно, з таких лап вирватися важко. Жінці – майже неможливо, – думав, дивлячись в очі шефу. – Сашко говорив, що в нього четверта дружина. Як він під ними не стерся?…»
– Валентин Валентинович, – голос нагадував гуркіт прибою.
– Модест Марсович, – нахилив голову в легкому поклоні.
– Так-так, – гучним басом відізвався Валентин Валентинович. – Все в імені твоєму дивне… Ходімо, хлопчики.
Вони пройшли вслід за шефом у глибину кабінету, увійшли в шафу, що виявилася передбанником затишної кімнати відпочинку з вузенькими кріслами.
«Очевидно, розміри знімали з гепи господаря», – відзначив про себе Модест.
– Сідайте, – шеф натиснув кнопку мініатюрного пульта.
Нечутно, непомітно, як тінь, з’явилася дівчина з приймальні. Швидше, ніж це буває звичайно, на різьбленому столику з’явився коньяк, лимон, кімнату заполонили пахощі кави.
– Дякую, Катрусю, – рикнув шеф і провів Катерину поглядом рисі. – За знайомство!
Чарка втопилася у шефа в руці, і здавалося, що він пив із власного кулака.
– Як там у вас справи?
Сашко ледве висунувся на край крісла.
– Проблеми, Валентине Валентиновичу. Не зрозуміли нас партнери…
– Знаю! – відрізав, не розмикаючи вуст. – Про це потім.
– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звіт привіз – Твій товариш знає задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?
– Я йому трохи розповів, думав, ви докладніше…
– Думав! Ти краще за мене все знаєш, навіщо на мене звалюєш?
– Валентине Валентиновичу…
– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарні, позитивні, чемні… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачає, відлучатися з міста надовго він не може, передавати справи кому-небудь я не дозволю, а ти людина вільна…
Модя підвів голову, ніби просячи слова.
– Якщо і пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, він справи ці на інших розкидає.
– Що потрібно зробити, Валентине Валентиновичу? – пішов у наступ.
– Не квапся, розповім.
Знову непомітно з’явилася Катя, поміняла попільничку, налила в чарки коньяк.
– За успіх нашого підприємства!
Дорогий коньяк залишав приємне відчуття в роті, теплом розходився по тілу.
– Твій товариш розповів мені про деякі цікаві речі, що знаходяться у вашій місцевості… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?
– Ікони є, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендує.
– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’ємо ціною і заберемо, книга вартісна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.
– Олександре!
Жабов осікся.
– Ще намисто є у баби Насті… Не продасть.
– Попрацюєш, поговориш з нею. Намисто яке?
– Фамільне, з діамантами.
– Обов’язково поговори, хай ціну призначить! А браслет?
– Який браслет? – зіграв Модя.
Шеф повернувся до Сані, вся його худюща фігура виражала подив.
– Золотий браслет-оберіг у Холодному Яру! Дід Башкир розповідав.
– Ет! Казки це все…
– Та ні ж бо! – завівся Жабов. – Дід докладно розповідав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.
– Я-то пам’ятаю, та не дуже вірю.
– А ти перевір! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевір! Ви, хлопчики, от що…
Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руці, як і чарка. Нікого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, ніби короп хвостом хлюпнув.
– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.
– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.
– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.
– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…
– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…
Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…
– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.
Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.
– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
