[1891] СОСНА З вітром весняним сосна розмовляла, Вічно зелена сосна. Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона. Ой, не «зеленого шума» співала Вічно смутная сосна… Ні, не «зеленого шума»! Чулася в гомоні тяжка зимовая дума. Ранком зимовим діброва мовчала, Наче замерла сумна, Тільки рясним верховіттям шептала Вічно зелена сосна; Там я ходила і все вислухала, Що говорила вона, – Та не веселая дума Чулася в гомоні того «зеленого шума»! [1892]
«ЯКЩО ПРИЙДЕ ЖУРБА…» Якщо прийде журба, то не думай її Рознести у веселощах бучних За столом, де веселії друзі твої П’ють-гуляють при покликах гучних. Ти не йди в пишний дім, де музика бринить, Де танцюють веселії пари, – Там ще гірше серденько тобі заболить, Чоло вкриють ще тяжчії хмари. І в людську течію ти не важся іти, Де юрба стоголова, як море, Йде, хвилює, шумить, – в ній поринеш і ти, Не розійдеться ж там твоє горе. Краще йди в темний гай, у зелений розмай Або в поле, де вітер гуляє, На дозвіллі із лихом собі розмовляй, Може, там його вітром розмає. Або пісню утни голосну, не смутну, Щоб, мовляв, засміялося лихо, Проженеш тоді, певне, потвору страшну, І на серденьку знов стане тихо… САФО Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить, В лавровім вінку вона сяє, Співецькую ліру держить. До пісні своєї сумної На лірі вона приграє. І з піснею тою у серці Велика їй туга встає. В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання, І зраду, печаль своїх літ, Надії і розпач… Дівчина Зірвала лавровий вінець І в хвилях шумливого моря Знайшла своїй пісні кінець. [с. Колодяжне, 1884, 3 листопада] ДО МОГО ФОРТЕПІАНО Елегія Мій давній друже! мушу я з тобою Розстатися надовго… Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки веселі і сумні. То ж при тобі, мій друже давній, вірний, Пройшло життя дитячеє моє. Як сяду при тобі я в час вечірній, Багато спогадів тоді встає! Картина повстає: зібравсь гурточок, Провадить речі, і співа, й гука, На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок Чиясь весела виграва рука. Та хто се плаче там, в другій хатині? Чиє ридання стримане, тяжке?.. Несила тугу крить такій малій дитині, Здавило серце почуття гірке. Чого я плакала тоді, чого ридала? Тоді ж кругом так весело було… Ох, певне, лихо серцем почувала, Що на мене, мов хмара грізна, йшло! Коли я смуток свій на струни клала, З’являлась ціла зграя красних мрій, Веселкою моя надія грала, Далеко линув думок легкий рій. Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з журбою… Прощай же, давній, любий друже мій! [15 березня 1890 p.] ДОСВІТНІ ОГНІ Ніч темна людей всіх потомлених скрила Під чорні, широкії крила. Погасли вечірні огні; Усі спочивають у сні. Всіх владарка ніч покорила. Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі. Щасливий, хто сни має милі! Від мене сон милий тіка… Навколо темнота тяжка, Навколо все спить, як в могилі. Привиддя лихі мені душу гнітили, Повстати ж не мала я сили… Зненацька проміння ясне Од сну пробудило мене, – Досвітні огні засвітили! Досвітні огні, переможні, урочі, Прорізали темряву ночі, Ще сонячні промені сплять, – Досвітні огні вже горять. То світять їх люди робочі. Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли, – Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла. [1892] В МАГАЗИНІ КВІТОК В великому місті в розкішну теплицю Дівчина прийшла молода, Бо серцем почула весну-чарівницю, Шуміла весняна вода. І ледве струмки задзвеніли співочі, Пташки заспівали дрібні, – Вчувались дівчині веснянки дівочі, Ввижались діброви рідні. І ледве натуру зо сну зимового Збудив поцілунок весни, – Дівчина запрагнула рясту дрібного, Їй проліски снились ясні. Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці… Ох, що се так серце стиска? Як душно, як тісно, немов у темниці! Сей пах, мов отрута яка! В теплиці між квітами скрізь походжає Гурток панночок і панів. Дівчина кругом погляда, уважає, І погляд її посмутнів. Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула. «Чим можу панянці служить?..» – Зненацька чийсь голос дівчина почула, – То крамар паничик біжить. «Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» – Питає дівчина його. «Аякже! є різні, – чим маю служити? Тут можна набути всього: Ось є гіацинти, нарциси і рожі, Азалії є запашні, Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» – «Ні, пролісків треба мені!..» Здивовано глянув панич; зашарілось Дівчини обличчя бліде. «То панночці пролісків простих схотілось? їх в місті немає ніде! Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода». І вийшла дівчина смутна. «Тут міські розкоші! Тут міська вигода!» Вертає додому сумна. Зустрілась їй жінка, на плечах похилих Несе щось, убога така. «Чи купите, панночко, пролісків білих?» – Тремтить із квітками рука. «Звичайно! А звідки, я вас попитаю, Взяли ви сі квіти свої?» – «Та сила ж квіток тепер всюди по гаю! Се тут…» Та не чула її Дівчина. Згадала околиці рідні: Скрізь квіти, ряст, ясна роса… На проліски білі, на квіти лагідні Скотилася тихо сльоза… |
