Як гарно колихалося перед роком наше жито, Маріє! І сього року колишеться, жінко, гай-гай, як колишеться і сього року. Але чи я кажу що?

...Чим більше затискаються губи, тим більше ллються сльози з очей, а я хочу до тебе писати, але ти не плач...

В моїй загратованій в’язниці так тихо, світло лиш крадьком впадає, і лиш ми оба сидимо тут. Він слідить за мною, а я прислухуюсь йому, і мої сльози спливають. Ніхто мене не чує. Я тут чужинець, і то, що з мене зробила війна, бо позір був проти мене. Цвірінькай, мій камрате, безперестанку. Там, вдома, цвірінькає моїх семеро дітей округ колін своєї матері, коли вона їм їсти варить, а їх тато у в’язниці сидить і смерті дожидає...

Смерть не є лиха, жінко, не нарікай на неї. Чи во­на накидується кому? Чи приходить сама з себе? Все є якесь інше нещастя, що приводить її з собою. Ой ти, цвіркуне, ти мій послідній, останній ти мій камрате, що приводить мені мою батьківщину перед очі - і мою смерть... але цить... Він замовк на якусь хвилину. Я сповідався. Тепер хай приходить. Мені не страшно. Коли б лише одного не було, жінко. Неначе відро, повне крові, виринає і підходить питання з моєї душі - і тоне назад - за що я терплю? За що? Чи моя мова тому винна, віддалення від моєї рідної сторони - батьківщини? Чи тому, що лиш бог один свідок моєї невинності? Так часто чув я, як наших мужиків обвинувачено за зраду - так часто,- але цить. Все скінчилося. З моїм питанням настає і кінець моєї долі.

Я ще маю дві години жити і випросив собі у панів офіцерів (військового суду), щоб я, заким мене розстріляють, до тебе міг писати.

Так я і пишу потрохи, як той зроблений кінь, що тягне свій плуг. Десь мусить раз кінець настати. Чи ти його в мене видиш, жінко? Де є межа?

Я з моїм полком відмашерував до Італії. Тут подибало мене нещастя. Воно приходить і відходить, а коли не маєш себе на бачності, відки воно приходить, то відтак приходять другі і кажуть тобі, що ти є, і ти стоїш і дивишся, і ти стоїш і думаєш, і з тим ти є той сам, що й передом був... і ти є пропащий.

Так, Марійко. Дякуй господу, що ти є жінкою. Се є багато бути жінкою, а ще важче бути мужчиною. Вояком. Коли ми мусили відтягнутися з-під (я вже не знаю імені тої місцевості, і господи, прости мені оце), остався я в окопах. Я спав як вбитий. Ніхто мене з тих не збудив, що відтягалися. Тоді буває так, як сполошені птахи відлітають. Я спав, здається, навколішках. Сама тишина збудила мене. Бодай би я був ніколи не збудився!

Відтак я лазив дальше в окопах і шукав за камратами. Ні одного не було тут. Пусто всюди було. Я ревів з жалю, що мене полишено. Вай, Маріє, Маріє, що ти знаєш, що один вояк на війні значить. Що жаль зна

Я оставсь, як мені здається, сам-один в краю воро­га. Хто мав тепер моїм камратом стати? Чи ти се не вгадуєш? Але я нічого не кажу. Я виліз врешті з окопів з резерву... але... тобі не треба се все знати; а я не маю часу. Я маю ще не сповна дві години жити, і через оці дві години хочу з тобою на сім світі побути. Я блукав, ніким не остережений, повсюди, я шукав мій полк, мою компанію, моїх камратів, я голодував, я уникав ворога, що є як та гадюка, я не думав про своє життя, як і не думав я про своє життя і тоді, як кулі градом около мене били. Я до куль вже звик, а ходив, як в дощі, помежи кулі. Ай, що там, моя жінко, коли ти наших семеро дітей родила - перше, друге - всі, а відтак і те сьоме... Чи ти думала тоді про твоє життя? Ти робила що робила, бо інакше не ішло. Так буває і з вояком на війні. Чоловік нічо не думає. Він дрижить, він є впосередині гуку канон, він є глухий... він є впосередині реву... зойку... він нічого не має з собою до діла. Чоловік хоче лише скорше і скорше силу в залізі вперед гнати... Більше і більше. Чоловік не є тим, Маріє, чим він вдома був. Чоловік є... є... я знаю се аж тепер, відколи я смерті так часто в очі зазирав - і жодного страху не зазнавав - нічим. Жінко, ти сього не знаєш. Тут працює щось інше замість нас. Тут працює залізо, і вояк є нічим, і чоловік, що вдома був, є нічим, і багато соток і тисячів - все є нічим. А бог... ай, Маріє! Чи я скричав? Чи се був твій голос, що добився до мого вуха... серце роздер? Марійко!

Відтак найшли мене наші в тих окопах, з котрих мусили відтягнутися. Я хитався з голоду на ногах. Я майже цілими днями не мав нічого в роті; а в грудній кишені мав я одробину своєї рідної землі, котру мені батько всунув в кишеню, коли ми прощались впосліднє, і сказав: «Наколи б ти впав, хоч би і на чужині, нехай тебе проведе рідна земля і перед бога. Вона свята». Тепер мені відібрали і її, так само як і оружіє, коли мене віднайшли. Відтак взяли мене під ескорту і поставили перед воєнний суд. Я не знав, яка була моя провина. Я був з голоду і жури безсильний. Хіба за те, що я спав, як от вони з окопів відтягалися, і через те, може, себе перед ворогами спас? Я хтів боронитися, але не розумів їх мову добре, так само як вони і мою не розуміли. Воєнний суд є невмолимий, скорий, як вогневий кріс. Не питає багато, лише б’є. Трафить не трафить - на те він і кріс. І моя мова, моя матерня мова, ми обоє втратили нараз під ногами грунт. Щось сталося, кілька слів в чужій мові, і вона, і я утонули...

Цить, Марійко, цить.

Я зрозумів, що мені заявили.

Мене мали за зраду розстріляти.

Моєї мови не знав ніхто. Вона була так здалека і опущена. Хто і слухав її? Вона не дає нічого чужим. І чи дав я їм що?

За зраду - розстріляний. Я не маю більше нічого казати. Я вже готов. Добре, що я очі замкну. Що будучність принесе, будуть твої очі і очі наших дітей бачити, бо я сам нічого не дожив, хіба те, що я і моя мова мусять вмерти; що навіть куля ворога не роздерла мої груди, лише глибокий темний жаль, що з замкненими губами, піднятою рукою і німим мовчанням назад до моєї рідної землі поверне.

Марійко, не плач! Диви-бо, не думай про мене. Думай на ту землю, котру тобі записую. На твій зелений клаптик, через котрий журчить потік, стоїть верба, що все перед Великоднем цвіте, з котрої ми обоє носили шутку на посвячення в шуткову неділю. Пам’ятай про нашу корову, котра вас в хаті годує, і за мною рикала, коли, відходячи, я їй впосліднє сіна в жоліб кинув. Дбай, щоб ніколи не була голодна. Пам’ятай про діти, котрі тобі лишаю. Пам’ятай про старого батька, котрий мене тратить. Аж коли я з ним прощався, я побачив, що він майже білий став, і його крижі угнулися. Я не питаю, який він тепер став. Шануйте його. Не згуби розум, як декотрий вояк у війні. Не згуби йогог моя жінко!..

Дбай про себе саму, котрій я вірність присягав. По­зирай часто на сонце, на те боже сонце, котре я так за­рані покидати мушу...

Від часу до часу... засвіти перед Христом Спаса...

Твій чоловік Василь В.

Року 1915

Коли Марта зарізала свого чоловіка й упоралася з ним, завмер тієї ночі всякий звук у її хаті. І вокруги тієї хати панувала тишина. Там, де закопала його, хоч і неглибоко, здавалося оку, земля незамітно завершилася. Але то могло бути й від снігу, що від ранку укладався на все безнастанно. Місяць глядів на землю, купав її в магічнім сяйві, але не огрівав її.

Окремо від того йшло мов благословенство селом, бо так святочно й спокійно здавалось повсюди. З появленням снігу наче зблизилось і рождество Христове, те свято миру, що не оминало жодного кутка, де проживали правовірні, а ясні ночі ніби заповідали коляду.

Так уже котрась-то ніч від часу, як Марта усунула свого господаря з хати.

Двоє сиріт його, дев’ятилітній Павлик і семилітня Зоня, що осталися, тулилися до себе на печі, вночі вмліваючи з остраху, що мати заріже і їх, щоби не свідчили проти неї, що відібрала їм батька. Дев’ятилітній Павлик мусив помагати винести батька на леваду між дерева, де його уклали в землю. Але покривати його не дозволила мати, нагнала назад до хати й наказала спати. Він учинив, як наказала, бо страшно йому було від мертвого, від її очей і від ясної ночі.