- Ані куди йшов?

- Нічого не казав. Як навпомацки вмер. І сліду одного словечком одним по собі не лишив. Гадайте раз!

Жінка аж заспівала з зачудування. Відтак зітхнула і перехрестилася.

- Аж страшно мати такого чоловіка в хаті! - додала зляканим голосом.- Най господь бог боронить. Я умерла б зі страху. Хто знає, що се за один був? Що в нього на душі було? По людях різне ходить, і добре й лихе. Ні,- додала вона живо,- я була би таки і в хату не брала. Де ж уже так - чужого з дороги! Раз, що з дороги!..

- Ну,- відповів чоловік,- а вона, дивіть, узяла та й справила йому похорон, та й справила йому поминки... та й на службу за чужу душу дала, та й попа сама заплатила. Яка бідна - а заплатила. Останній коцик, кажуть, до жида віднесла і панотцеві за похорон заплатила! Кажуть, тепер по тім похороні в її хаті, мов в улію, порожньо стало. В неї не було і так багато, а тепер що й було - пішло за умерцем...

- Боже!

Мовчанка.

Коли вечором вертали, зустрінула їх недалеко хати чорної Магдалени одна жінка і сама задержала.

- Люди добрі! - сказала.- Хоч ви незнайомі, а не минайте, не помолившися, Магдалениної хати. Ідіть вступіть до неї та й заговоріть отченашем за душу помершу. Магдаленина Настунька вже покійна. В саме полуднє сьогодні перенеслася...

Люди поставали, ніби скаменілі.

- Що ви кажете, жінко?

- Сьогодні в полудне. Ще оноді... таки зараз по похороні кинуло її в гарячку, а відтак мучило, мучило, аж бог святий не змилувався над нею.

Люди забідкалися, а одна жінка аж руки заломила.

- Най бог боронить! Се вже останнє в неї було. Якби ви були виділи, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! Ви би...- оповідачка перервала і сплакала.- Як кров червона, такий був у неї жаль. Дуріла - головою до стіни била, кричала. Чоловікові не то що, а волосся дубом на голові ставало. А її чоловік поволікся мовчки до стайні і досі там лежить. Адже тепер уже всьому кінець...

Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квап­ливо дальше.

Ярмаркові заніміли.

Ішли вони, не промовляючи ні одним словом одне до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відібрало. Одно по другім міряло хату і малі, світлом переповнені віконця боязко цікавим оком і пішли далі.

«Завтра піду!» - подумало кожне зокрема. Аж по довгій, тяжкій хвилі мовчання обізвався один. Се був найстарший з гурту і білоголовий.

- Я вам кажу, люди, що оце з Магдаленою щось є,- сказав він.- Я її не від сьогодні знаю, а змалку знаю. Я вам кажу, вона кривавиться за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Ані не гадайте, що за гріхи тата або мами. Ні. Так як воно в неї показується, то воно волічеться вже від віків давніх, яких ані ми, ані вона не пам’ятає. За гріхи других. Та й знайте: вона вже змалку воліче той тягар. А змалку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша і, як куря, таке мале покинула.

Слухачі зітхнули, не промовивши ні слова.

- І все так виходить,- толкував білоголовий далі,- що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лісом, окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Саме на готарі. А чоловікові бідному, що за нею взявся - а він добрий чоловік і розумний,- знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Та й навіть, дивіть, таке, як оця біда з чужим, їй у пайку припало. Якраз коло її хати мусив він звалитися. Якраз вона мусила з хати вийти і його подибати. Акурат вона: мусила вона його в хату дістати...

- Най господь боронить!

Знов мовчанка. Сим разом побожна... покірна, боязнею переповнена мовчанка.

- Але чим вона тепер похорон справить, діду? - спитала знайома вже жінка.- Коли все, що було в її хаті, як кажуть, за «чужим» пішло? Панотець даром не сховають!

- Продасть корівку! - відповів білоголовий.

- Нащо корівку продавати, коли вона й без грошей удасть! - обізвався один чоловік, що досі цілком мовчки заховувався.

- Та як уже без грошей?

- Та так. Відробить. Люди скинуться... панотець почекає... а прийде весна - вона відробить. Їй не першина дитину ховати, не бійтеся!

Жінка окинула його недобрим поглядом...

- Не добре угадали ви се, бадіко, що так кажете! - відповіла вона.- Вже по тій дитині Магдалена не стане по полях сапати! Вже коли була в неї сила і міць, то була, але по чотирнадцятій вже скінчилася. Дитиною жила і дихала вона, а тепер все скінчилось...

- Якось поховають покійне, не журіться! - відказав чоловік із легким глумом.- Хоч у неї хата по вмерці як вулій порожня, а дитину якось поховають...

Вітер зірвався з пустої толоки диким рухом і заграв широкою струєю. Куди б не простягалась рівнина... гонив він шаленим льотом до неї і все одно розносив:

«За готар!.. За готар!..»

Чернівці, в серпні 1902 р.

Моя дорога жінко, моя люба Марійко!

Я здоров і бажаю і тобі, з ласки бога, такого самого здоров’я.

Більше не можу казати. Що далі буду оповідати, се важке, Маріє, і я знаю, що я тобі моїми словами справлю жаль, але я мушу тобі щиру правду сказати. Се хоче і господь. І бог, і я сам-один свідок того, що я маю в своїй душі, що тобі пишу, і який я по правді є.

Так, Маріє.

Не дуже давно тому снилося мені, що я був вмерлий, причім було чутно і якісь вистріли з крісів. Чи здалека, чи зблизька, сього я вже докладно не знаю, мені здається, що се мене не обходило. Мене нічого не боліло. Мені і не текла кров з якої би там рани. Я був мертвий. Лише в душі чув я такий біль, такий тяжкий глибокий жаль... котрого не міг заглушити і гук крісових вистрілів. Ой Маріє, а тому жалю була винна ти. Ти сама-одна на цілім світі; бо я бачив далі у сні, що я був застрілений, а ти не могла собі між нашими сімома дітьми супокою і роботу найти, а вмісто того бігала кудись, щоб себе стратити, а то все через те, що я був вмерлий.

Раз погнала ти до ставу в поле, щоб з розпуки втопитися, а мій батько мусив за тобою все слідити, щоб тебе перед втопленням врятувати. Другий раз побігла ти в ліс, щоб на гілляці повіситися (перед тим мені ще і сьогодні страшно). Третій раз очікувала ти вночі червоні ліхтарні залізниці, щоб кинутись на шини, та наново надбіг мій старий батько і перешкодив тобі.

Маріє, жінко моя, що зробили тобі наші діти, що ти хтіла їх покинути? Вони ще такі дрібні, як цітки, а їх так багато, жінко!.. Що зроблять вони без тебе і без мене? Не згуби розум, не згуби його; бо таке діється лише в нас на війні з деякими вояками і офіцерами, коли видять забагато крові, відірвані голови, руки і ноги, і не годні більше на се дивитися. Але ти не згуби його, не згуби його, моя жінко. Ти маєш семеро дітей.

Так було то все.

А я мусив тобі се розказати. Не забудь сей сон. А колись, як наші діти повиростають, нехай його своїм дітям оповідять. Нехай він не затратиться, хоча їх батько з їх круга відмашерував...

...Чи не спищало котресь з них саме тепер, неначеб до нього зближалося якесь марево? Чи не хоре котре? Наймолодше, може? Не зближається до нього смерть? Вона тепер усюди паном, а дитина передчуває і кричить... Не розболійся, моя жінко, бо відтак воно буде ссати твою грудь і піде за батьком. Може, се хлопець? Я його не видів, те сьоме, машерував все далі і далі від нього, коли воно на світ прийшло. Уважай на тоту дитину, Маріє, мені лячно за сею сьомою...

Мене наново і вже в послідній раз припровадили назад з військової канцелярії сюди у в’язницю, і я знов сиджу сам, як і передом...

Не вбивай ніколи цвіркунів, Маріє, хоч би вони тобі лізли і на груди, і на губи. Цвіркуни цвірінькають в нас вдома, як в хаті смеркається, а в печі огонь горить, ми збираємось в хаті з поля по роботі, і на приспі чекаємо на вечерю, тоді от цвірінькають з якогось закутка... далеко заховані... Я мушу плакати, Маріє... мене очі так болять, начеб я мав вмісто їх огневі кулі в голові... Ой Маріє! Господь видить все... не вбивай їх. Я ще маю дві години за тими мурами сидіти, а цвіркун, що заліз сюди непомітно, цвірінькає від часу до часу так жалісно, що приводить мені мою батьківщину, моє поле, мою хату, тебе і дітей перед очі, і є і моїм посліднім камратом, котрого я чую. Цвіркун.