Хозяйка. А!.. ви хочете нишком побалакати. Добре, я піду по Стеху. (Надевает свиту и уходит.)

Гнат (посмотрев ей вслед). Пішла. Ну, що ж дивишся на мене, мов не пізнаєш?

Назар. Тепер би й рідного батька не пізнав.

Гнат. Розумні люде усе так роблять: і в хоромах, як у хаті мужик. (Наливает рюмку и подносит.) Не хочеш? Як хо­чеш! А я совітував би чарочку-другу адамових слізок, як казав, було, отець економ. Не забув Братський монастир?

Назар. Ні, скажи лучче, нащо ти мене повів сюди?

Гнат. На те, щоб побалакати з тобою як з козаком, а не з бабою. За козацьку волю і розум! (Выпивает.)

Назар. Щасливий ти чоловік!

Гнат. Ти щасливіший мене.

Назар. О, якби ти посидів у моїй шкурі! Ходім, Ігнате, ме­ні тут душно.

Гнат. Стривай, ще рано. Подивимся, як люде добрі ве­се­ля­ться, та посовітуємся, куди йти.

Назар. Мені одно, куди не поведеш.

Гнат. Ти вп’ять баба. Чи пристали ж козаку такі речі?

Назар. Гірко мені, Гнате! Ти смієшся, а в мене печінки ве­рне. Хіба ж моє горе смішить тебе?

Гнат. Смішить.

Назар. А я думав - ти добрий чоловік.

Гнат. А я думав - ти козак, а ти, бачу, баба. Ну, скажи ме­ні, чого ти дурієш? Де твій розум? Чи стоїть же жінка, хоч би вона була дочка німецького цезаря, чи стоїть вона такого дорогого добра, як чоловічий розум?

Назар. Стоїть.

Гнат. Брехня! Ти знаєш, в яку ціну поставив цар Соломон золотий плуг? Він каже, що при нужді шматок хліба дорожче золота. А я скажу: чарка горілки козаку миліша усіх жінок на світі.

Назар. Ти мене, Ігнате, морочиш, а мені тепер треба щиро­го друга.

Гнат. Добре. Я він і єсть, бо кажу правду. А коли хочеш, то й брехать почну для тебе. Все, що хочеш.

Назар. Не смійся, а ділом кажи, що робить мені. Тобі можна і говорить, і думать.

Гнат. Ось що. Перш усього випий горілки. Вона і без мене наведе тебе на розум. (Наливает рюмку.) Чи не забув ще ти, як розумно розсужда латинський віршник... як пак його... ну, той, за якого мене в Братстві випарили різками, як отець ректор піймав у мене за халявою його мудрі вірші. Він каже: «Дурниця все, опріч горілки, а іноді і жінка під руку». Оце так! (Выпивает.)

Назар (презрительно). Бідний ти, сердешний чоловік! Я думав, що в тебе хоч крихта є добра, а в тебе нема й того, що має й скотина. О, якби ти зміг заглянуть сюди (указывает на сердце), куди сам Бог не загляда! Та ні! Може, ти тільки морочиш мене; може, ти тільки так кажеш. Друг ти мій добрий, вірний мій, ти ж таки плакав коли-небудь: плач зо мною тепер; хоч прикинься, та плач. Не муч мене: в мене від горя серце рветься! Нехай вже ті сміються, що живуть у пеклі: їм любо; а ти ж таки чоловік. (С участием смотрит на него.)

Гнат. Так, я чоловік, а ти й справді баба; ще раз тобі скажу: казна за чим вбиваєшся.

Назар. Нема у тебе серця, камінь ти!

Гнат. Як хочеш, так і думай, а я нещасніший од тебе, нещасніший од твоєї собаки: вона лащиться до тебе, а ти її кохаєш; а я?.. І я, дурний, колись любив і к гадинам-жінкам ласкався, ридав гарячими сльозами, рад був і жизнь оддать за них... І що із того? Чи хочеш знати?

Назар. Не треба, не хочу, не говори! У тебе нема Бога в се­рці.

Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гни­лий нікчемний пень дубовий. Прийде і твоя пора, все згада­єш. (Ласково.) Годі ж тобі, годі! Не дивись так хмарно: да­лебі не полегша. Дурниця все: і товариство, і любов - цур їм! Нема їх на світі. Одні дурні і діти вірять латинським віршам. А лучче поговорим о ділі, а тим часом налетять со­ро­ки чорноброві, вип’єм, пожартуєм і, вір мені, - вся дур із голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.

Назар (вставая из-за стола). Та і я ізвідав горе, та нічому не навчився; тебе ж не хочу слухати: ти зліший дявола. (Хочет идти.)

Гнат. Куди ж ти?

Назар. З тобою холодно, піду у пекло погріться.

Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобі покажу.

Назар. Найду й сам.

Гнат (удерживает его). Ти і справді хочеш іти? Скажений, ти з глузду з’їхав!

Назар. Я нікому не дам себе в обиду і дурного совіту не послухаю. Пусти мене.

Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навіжений?

Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобі і амінь.

Гнат (не выпуская руки Назара). Так і я зумію, та що потім? З холодним мертвецем у домовину?

Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я піду у Чигирин до полковника.

Гнат. Чого?

Назар. Уб’ю його!

Гнат. А як не вб’єш, тоді що? Чи не мусиш ублагать його відкинуться від Галі? Га?

Назар. Так чи не так, а я піду.

Гнат. До дявола в гості! Чи не лучче ж, замість пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галі? Не хмур­ся, та послухай, та роби так, як я тобі скажу, бо ти сьогодні нічого путнього не видумаєш.

Назар. Що дальше?

Гнат (осматриваясь). Чи глухі тут стіни? (Вполголоса.) Ук­радьмо Галю, от і все. Чи добре?

Назар (немного помолчав, жмет руку Гната). Прости ме­не...

Гнат. Ну, що ще?

Назар. Ти певний друг!

Гнат. Ну, об сьому послі. Кажи, так чи не так?

Назар. Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.

Гнат. Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе колинебудь пізно вечором у садок, хоть, може, й не одна?

Назар. З ключницею.

Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?

Назар. Два.

Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключниці на сережки, а плахту на словах обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх ви­га­дано слово мовчати; до того, ще й дорожче запросить.

Назар. Нічого не пожалую, усе віддам, що в мене є. Де тіль­ко ключницю побачу?

Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою до­б­рих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?

Назар. Знаю.

Гнат. Сю корчму і днем люде, хрестячись, обходять, а вночі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати; тільки порайтесь моторніш.

Назар. А як вона не захоче - що тоді?

Гнат. Хто? Ключниця чи...

Назар. Та й та, й друга.

Гнат. Захочуть обидві, тільки ти зумій согласити. Ключ­ниця за червінця піде колядовать хоть до самого сатани; а Га­ля в одній сорочці піде за тобою на край світа; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запоріжжя, а там і сам ге­тьман не більший од чабана. Адже ти не виписувавсь із за­порожців?

Назар. Ні.

Гнат. Так якого ж злидня ще хотіть? А хто, пак, у тебе курінним отаманом?

Назар. Сокорина.

Гнат. Знаю! О, голінний, завзятий чоловік! В кірці води дя­вола утопить, не то що в Дніпрі. А! здається, хтось іде.

Назар. О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!

Гнат. Нема нічого на світі легше: тільки повеселій, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, вип’ємо ж чарочку за шин­карочку. (Пьют.)

Хозяйка. Як же я утомилась! Насилу найшла її, прокляту Стеху!

Гнат. А що, змахнула пил з місяця?

Хозяйка. Смійтесь, а воно і справді погода утихомирилась.

Гнат. Оце ж тобі за труди. (Подает чарку.)

Хозяйка. Цур йому, як я втомилась!.. Ні, спасибі, не під силу... Хіба вже для вас. (Пробует понемножку, Гнат зна­ками просит. Она, в притворстве усилий и кривляний, выпивает, а остальные капли хлещет в потолок.) Щоб вороги мовчали й сусіде не знали! (Отдает чарку.)

Гнат (подносит Назару; тот отказывается знаком). Не хочеш - як хочеш. А мені здається, що і на світі нема такого горя, якого б не можна було утопити в чарці горілки. Чарка, друга і - чорта у воду. Так, Катерино?