Хома. Незвичайно: закон не велить.

Галя. Ну, так я піду. (Уходит.)

Хома с важностию садится за стол. За дверью стучат три раза. Входят два свата с хлебом и, низко кланяясь хозяину, кладут хлеб на стол.

Сват. Дай, Боже, вечір добрий, вельможний пане!

Хома. Добривечір і вам. (Дает знак свату. Тот кланяется. Хо­ма шепчет ему на ухо и потом продолжает.) Добривечір, лю­де добрі! Просимо сідати; будьте гостями. А відкіля се вас Бог несе? Чи здалека, чи зблизька? Може, ви охотники які? Може, рибалки або, може, вольнії козаки?

Сват (тихо покашливает). І рибалки, і вольнії козаки. Ми люде німецькії, ідемо з землі турецької. Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: «Що нам дивить­ся на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду». От і пішли. Ходили-ходили, нічого не знайшли. Аж гульк - назустріч нам іде князь, підніма угору плечі і говорить нам такії речі: « Ей ви, охотники, ловці-молодці! Будьте ласкаві, покажіте дружбу. Трапилась мені куниця - красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю від того часу, а все думаю, як би її достати. Поможіть мені її піймати; тоді, чого душа ваша забажа, усе просіте, усе дам: хоч десять городів, або тридев’ять кладів, або чого хочете». Ну, нам того й треба. Пішли ми по слідам, по всім городам, по усіх усюдах, і у Німеччину, і у Туреччину; всі царства й государства пройшли, а все куниці не знайшли. От ми і кажемо князю: «Що за диво та звірю­ка? Хіба де кращої нема? Ходім другої шукати». Так де тобі! Наш князь і слухати не хоче: «Де вже, - каже, - я не з’ї­з­див, в яких царствах, в яких государствах не бував, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не видав». Пішли ми вп’ять по сліду і якраз у се село зайшли; як його дражнють, не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловці-молодці, ну слідить, ну ходить; сьогодні вранці встали і таки на слід на­па­ли. Певно, що звір наш пішов у двір ваш, а з двору в хату та й сів у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застряла наша ку­ниця, - в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Пробі, оддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи одда­сте, чи нехай ще підросте?

Хома (притворно с сердцем). Що за напасть така! Відкіля се ви біду таку накликаєте? Галю! чи чуєш? Галю! порай же, будь ласкава, що мені робити з оцими ловцями-молодця­ми.

Галя выходит на середину светлицы, останавливается и, стыдливо потупив глаза, перебирает пальцами передник.

Хома. Бачите ви, ловці-молодці, чого ви натворили? Ме­не старого з дочкою пристидили!.. Гай-гай! Так ось же що ми зробімо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цу­ра­ємся, а за те, щоб ви нас не лякали, буцім ми передержуємо куницю, або красну дівицю, вас пов’яжемо. Прийшов і наш черед до ладу слово прикладать. Ну, годі ж тобі, дочко, посупившись стояти; чи нема в тебе чим сих ловців-молодців пов’язати? Чуєш-бо, Галю? А може, рушників нема? Може, нічого не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити - в’яжи ж, чим знаєш, - хоч мотузком, коли ще й він є.

Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращает­ся, неся на серебряном блюде два вышитые полотенца, и кладет на хлеб, принесенный сватами; потом подходит к отцу и низко кланяется и целует руку; потом берет блюдо с полотенцами и подносит сватам - сперва одному, потом другому. Сваты, взявши полотенца, кланяются Хоме.

Сват. Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вста­ва­ла, тонку пряжу пряла, придане придбала.

Галя берет полотенца и перевязывает через плечо од­но­му и другому, потом отходит и робко поглядывает на две­ри.

Хома (к Гале). Догадався, догадався! Ти хочеш і князя зв’я­зати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач, мабуть, злякався, що не показався. Стривай, попадешся, не втечеш!

Сват. Він і сам прилетить, як зачує, що так похваляєтесь.

Хома. Ну, поки вже долетить, нам нічого ждати. Просимо сідати. Що там є, поїмо; що дадуть, поп’ємо та побалакаєм дещо. А тим часом ти, Галю, не гуляй, в корці меду наливай та гостям піднеси хліба-солі, проси з привітом і з ласкою.

Сваты чинно садятся за стол. Галя принимает от отца чар­ку и флягу и подносит старшему свату. Сват не принима­ет.

Сват. Ми вам такої халепи натворили, що боїмося, щоб ви нас не потруїли... Призволяйтесь самі. (Кланяется.)

Галя, посматривая на отца робко и стыдливо, подносит к губам и подает свату.

Сват (подняв чару). Тепера так! Пошли ж, Боже, нашим мо­лодим щастя, і багатства, і доброго здоров’я, щоб і внуків женити, і правнуків дождати...

Свата прерывает хор колядников под окнами. Все слуша­ют со вниманием. Хома с досадою покручивает усы; Галя весело посматривает на окно. Сват в продолжение колядки повторяет:

Гарно колядують наші козаки!

Хома (к Гале, с сердцем). Я ж тобі наказував, щоб нікого не пускали! Задумалась, забула!

Входит Назар с молодыми козаками.

Назар. Дай, Боже, вечір добрий! Помагай-бі вам на все до­бре!

Все козаки повторяют то же. Назар, не снимая шапку, в ужасе останавливается; посматривает то на гостей, то на Галю. Все молчат.

Хома (смешавшись). Спасибі, спасибі... Милості просимо. Просимо сідати.

Молчание продолжается.

Галя, улыбаясь, украдкой поглядывает на Назара.

Назар. Сядемо, сядемо, аби було де; ми гості непрохані. Мо­же, помішали; дак ми і підемо, відкіля прийшли. (Смотрит на сватов.) Так бач, через що полковник послав мене з грамотами в Гуляйполе! (Глядя на Галю.) Весело, весело! Наливай швидше горілки, і я вип’ю за твоє здоров’я. Не лякайся, не лякайся, наливай.

Галя, в ужасе, роняет поднос и флягу.

Хома (в бешенстве). Хто сміє знущаться над моєю дочкою?

Назар. Я! Хіба не бачиш? Я, Назар Стодоля! Той самий, за кого ти вчора обіщав видать дочку свою, той самий, якого ти знав ще з тієї пори, як він тебе вирвав із-під ножа гайдамаки! Згадай іще, що я той самий, хто й самому гетьману не дасть себе на посміх! Пізнав?

Хома. Пізнав. (Равнодушно.) Що дальш?

Галя. Хіба ж не ти прислав?

Хома. Мовчи! Геть собі!

Назар (останавливает Галю). Стривай, стій тут! І тебе об­манюють?

Хома. Не обманюю, а так як батько велю. Вона просватана за чигиринського полковника.

Назар (с презрением). Полковника! Учора була моя, сьогодні полковникова, а завтра чия буде? Чуєш, Галю?

Галя (падая на руки Назара). Чую! О, чом мені не по­за­кла­дало!

Сват. Осмілюсь доложить...

Назар. Мовчи, поганець, шипотиннику!

Хома. Віддай мені дочку мою. (Робко подходит к Назару.)

Назар. Геть, Юда!

Хома (в ужасе). Прохор, Максим, Іван, Стехо! Гей, хто там є? Возьміть його, харцизяку, - він уб’є мене!

Назар. Нехай Бог тебе поб’є, дітопродавець! (К Гале.) Галю! серце моє! Промов мені хоть одно слово: ти не знала - за кого? Скажи: не знала?

Галя (приходит в себя). Не знала, їй-богу, не знала!

Назар (к Хоме). Чи чуєш ти?

Хома. Не чую; я оглух!

Назар (к гостям). Люде добрі, коли ви не оглухли, так послухайте. Він мене називав своїм сином, а я його своїм батьком, і він се чув тоді, а сьогодні оглух. Де ж його пра­в­да? Чи чесний же він чоловік? Правдивий, га?