Литмир - Электронная Библиотека

Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!.. Але я сього не запам'ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від других, те й вам розповів.

(1862)

ХТО ВИНЕН?

Оповідання народне

Ой, кажу, не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогді діялося - що й до крихіточки тямлю.

А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте: і полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори... батьки мої! Аж з лядського боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували.

Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще замолоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійникові, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде - відти не прийде, де що пішло - відти не прийшло. Мабуть, йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі,- бог би їх не простив!

От скоро, кажуть, Лавра спрятали - молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно. От і дав їй господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються.

- Ви, лєлє Матроно, далі нас заплатите,- жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як.

- Батьки мої любі, голуби мої сизі,- стане вона їм, бувало, правити.- А я ж би гріха не мала, якби я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був... (а тут, бувало, як заплаче!). Я мушу своїм діточкам бути і вітцем, і матір’ю. Ой, так, газди мої славні, газди мої любі!

А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! Як з образа, а що вже господині! - то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити - ніхто, як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали - то най і старе сховається!

Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками - Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!..

- Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко.

- Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...- та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.- Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись.

- Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи! - промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька.

- Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,- дійся божа воля! - аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа.

А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!..

Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди - аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився.

- А який бог вас аж на нашу Волощину приніс? - питає стара.

- Та гаразд, паніматочко!

Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив.

- Пов’яжіть, паніматочко,- кажуть.- Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний.

Стара така рада!

- Іди,- каже,- доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала.

- Калина бух! - до землі:

- Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце - та ліпше мені буде.

Стара мов і не чує.

- Що ти знаєш,- каже,- ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники.

Присилувала, віддала.

* * *

По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів.

- Нащо мені,- каже,- посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику.

Поїхали...

По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,- дарма.

Одної неділеньки сидять собі обоє - одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився.

- А відки, легінь? - пита старий.- Куди дорогою?

- Буковинський,- каже.- Іду, служби шукаючи.

- Наймися в мене.

- Та добре.

- А що правиш?

- Що другим даєте, то й мені дасте,- каже.

- Згода. Просимо ж у хату.

Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається.

А молода молодичка дома умліває:

- Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце!

Він за кресаню.

- Іду,- каже,- до Черемошу глибокого - не далеко.

Вона його за ручку:

- Не йди,- каже,- або й мене бери.

Остались обоє, обгорнулись - нічо не говорять, лиш пла­чуть. А він нарешті промовив:

- А чого тобі,- каже,- попід вічка такі синці? Чого, голубко? - та й знов став цілувати.

- Нелюб убиває,- каже.- Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! Ох, да як же він мене б’є, б’є! А ти не чув?

- Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик, і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься, та й не дам мою квітку толочити. Я тебе не дам, кришечко моя! - Так говорив, обіймаючи її, як голуб го­лубку.

А старий із корчми. П’яний-п’яний! Та й до жінки:

- А чому ти мене не любиш, га? Ти сяка-така дочко!

Вона мовчить.

- Чому ти мене не любиш? - я тебе ще раз питаюся!

Вона мовчить.

- Ех! - відмахнув сокирою та хоче її в голову.

А Марко лап! - за руку:

- Стій!

Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пус­тив топорище, а сокирка відвинулася - та йому право в чоло. Відразу пав без душі.

* * *

Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався - дарма: не ймили німці віри.

Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона - без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує:

- А не йде,- каже,- Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?..

А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали...

Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: «Я приходжу,- каже,- одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі - ручки на грудях.

- А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? - питаю.

Він на мене пильно-пильно подивився.

- Хворий, батечку,- та й хопив мене за руку.- Не був,- каже,- ніхто від нас?

- Не був,- кажу.

А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю.

- Я, дядечку, стрия не зарубав,- каже він,- Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен?

Я стис з плечей, а він яв плакати:

- Боже, боже,- каже,- в яку я годиночку народився!

- Цить,- кажу,- цить, синку, не гнівай бога - він тобі допоможе.

4
{"b":"232489","o":1}