Павун, як я уже казав, удовець був, але дітей не мав, як лиш одного сина,- Юрій звався. Але і Юрія святого такого красного та хорошого не малюють, який се легінь вдався! А що вже розумний та поважний з себе був, то і не сказати,- а то так, що люди, бувало, говоря, що єму, а не єго вітцеві, яло би ся начальником бути. Він немного, бувало, говорить; але як що скаже, то хоть на папері пиши або і в книги друкуй, таке то все прикладне та мудре.

Але який наш Юрій не мудрий був, а одного діла, однако, не міг второпати,- а то те, відки єго вітця на таке гойне та суте життя стає. Відки стає, то й стає (думає він собі, бувало), але на довгий час єго ні стане, та ні на добрий конець не доведе; для того треба що-небудь діять, аби сему лиху запобічи. Для того ж і каже він одного вечора до старого:

- А знаєте ви, неню, що мені на гадку оце впало?

- І що ж таке, премудрий мій Соломоне? - питає старий сміючись.

- Вам треба доконче женитися.

- Ха-ха-ха! - зареготавсь старий Павун.- І мені се від оногди по голові мотаєсь. Але котру би то собі з наших дівчат вибрати, аби щось путного було?

- Се вже ваше діло,- каже Юрій, а сам такий-то вже рад, що вода на його лотоки так скоро пішла!

- Хіба Крамарева Софрона не пішла би за мене? - каже Павун, собі уса підкручуючи.- Чи як ти кажеш, премудрий мій Соломоне?

- Хіба ж ви не знаєте, неню,- каже Юрій стрепенувшись, а то так, що аж му ложка випала з рук, бо они тогді вечеряли,- не знаєте, що Софрона з Шовканюковим Тонієм однако як заручена?

- А Шовканюків же ж Антоній де? - питає Павун з глумом.

- Та хоть тепер далеко - у Босні, при канонерах,- то єму вже пора домів приходити, бо незабавком уже три роки, як єго покликали.

- Гм! - каже Павун, моргнувши хитро усом.- А як єго у Босні, може, турки вбили?

- Рятуй, сине божий! - каже Юрій, перехрестившись.- Але Тонія не вбили, бо Софрона не на оден акафіст дала та і не одну псалтирю за Тонієве здоров’я наймила.

- Але не у нашого писаря,- каже Павун глумом.

- Та цур же єму, жидюзі поганому! - крикнув Юрій та аж підскочив з серця, неначебто єго люта гадюка вкусила.- Та і ви, неню, лучче б робили, якби собі з таким чортом роги не чесали!

- Що ти знаєш! - каже Павун, виходячи надвір, навіть і не перехрестившись по вечері. Пішов просто до писаря.

А Юрій думав-думав а нарешті ляг і собі припочити.

Не так-то скоро діло діється, як говориться,- камсе стара приповідка,- але старого Павуна і приповідка не ловиться. Зараз у неділю по розмові з Юрієм обголосив громаді по службі божій коло церкви, що Антона Шовканюка турки у Босні убили, бо так читав писар з письма. Пополудню післав старости до Крамаря, увечір бідну Софрону, не тямущуся від жалів та від розпуки, присилували - заручили; а у місяць по тім, на самого Петра, і задзвеніли гучні весілля у селі - одно у багатого Крамаря, а друге у гойного двірника Павуна, котрий з писарем моргався та з бідного Юрія, «премудрого свого Соломона», кепи бив. А сей, сирота, мусив мовчати, бо вже три листи до давнього свого товариша Тонія на рецепіс писав, а відповіді і словечка не дістав; отже ж, і справді мусили єго на війні убити, бо не подібно було, аби на такі важні листи Тоній єму не відписав - той Тоній Шовканюк, що у него кожде слово, як то євангеліє, святе було. О сих листах знала і бідна Софрона; а не діставши від милого ніякої відомості, стала з Павуном на шлюбний коверець, неначе той камінь без душі.

А коли у Павуна повниця пилась і люди єго дарами дарували, то увела у широку тисову, турецькими коверцями оббиту світлицю прекрасна, прехороша дівчина уже сивого, як голуб, ліварника, уклонилась низенько «князеві» і запитала покірно щебетливим голосочком, чи би не можна єї вітцеві заспівати. А коли старий Павун, здивований таков несповітов красов, потакнув головою, тогді ліварник запів чудесної пісні про жовняра-каліку,- а то таким дзвінким, чистим, милим та жалібним голосом, що і ока у світлиці не було, аби не сплакало; навіть і писар - Павунів «батько» - оце скривився, а п’яний дяк аж заслинився лементуючи. Але ж бо і варт було послухати такої гармонії, як се був боянський голос ліварника, а срібний - прекрасної єго дочки до гомону швайцарської приборної ліри.

І ще довго, як пісня скінчилась, сиділи гості задумані, неначе обчаровані; аж нарешті перервав Павун тишу і запитав ліварника:

- А ти відки, чоловіче божий, і як звешся?

- Подай, доню, пану начальникові нашу карту,- сказав ліварник поважно,- там усе стоїть. Зрештов, ми люди чесні, бо іначе би була світла губернія нам не позволила світом блукати та кавалок хліба прохати. І гіренький він є, той заспіваний кавалок хліба... Бо не всі люди єго милим оком дають; а найбільше доводиться так, що хата від хати, село від села усіма псами тровя...

- А що,- питає Павун писаря,- у порядку все?

- У порядку,- каже писар, переглянувши ліварникові папери і подаючи їх дівчині назад.

- А знаєш ти, чоловіче добрий, що би я тебе радив? - каже Павун до ліварника.

- Буду чути, пане начальнику.

- Я нині повінчався, а увечір приведу молоду мою жіночку у свій двір. Але їй самій зразу скучно буде, дуже скучно, і для того я би казав, аби ти з свойов донечков при мені оселився - не яко комірник, але яко рідний мій брат. Даю тобі і окромішну хату, і всего, чого твоя душечка забажає, лиш останься при мені, друже. Як же кажеш?

Ліварник задумався і мовчав, а Павун далі говорив:

- І яке ж то твоє життя буде, світом блукаючи,- твоє і твоєй донечки делікатної, котра на міхоношу не родилась? Чи як кажеш, хороша дівчино?

- Мій батько має казати, а не я,- відповіла засоромлена дівчина.

- То ж кажи, приятелю, і не важкуй багато,- каже Павун до співака.- Зрештов, ти і сам знаєш, що твій вік немолодий і що твоїй дівчині притулку треба зовсім іншого, як бідний співак, світом блукаючи, може єго невинній дівчині дати. Світ сегодне злющий, а люди ще гірші. Для того ж не міркуй багато, друже, але подай мені руку і будьмо собі рідними братами, а твоя донечка моїй Софроні - ріднов сестров. Ну?

- Я тільки одного боюсь.

- Нічого не бійтесь, вуйку! - крикнув Юрій, як у дзвін ударив.- Я вам за слово моєго вітця шлюбую.

Ліварник подивився на Юрія пильно і, нічо не кажучи, приступив до стола і подав Павунові руку.

Увечір привели «молоду» до нової господи.

Кажуть люди, що є така тяжка слабість на світі, що чоловік зовсім сплячий з постелі устане - ходить, діло робить, все як звичайно, а претці нічого не тямить, бо все у твердім сні. Так се жила і Софрона у новій господі: і ходить, і робить - і нічого не тямить, неначе то тіло без душі. Говорити лиш тільки, бувало, говорить, кілько конечне треба, та й то лиш до Сені (бо так звалась дочка старого Сави Чалого, котрий на Павунове слово або, лучче сказавши, на Юрієве слово пристав і у Павуна лишивсь проживати). І щирі се люди були! Сава ворочаєсь, бувало, як апостол який, а Сеня, як той ангел настоящий, як райська пташечка, що, бувало, як день, так ніч над безталаннов Софронов розпадавсь та припадає,- а то так, що аж жаль було якось збоку дивитись!..

- Софроно, серденько, ластівочко,- каже, бувало, до неї щебетливим голосочком,- розбий твою тугу, утоли твою душечку, коли видиш, що вже не поможесь: умерлі з гробу не встають же, а коли...

- Хто умер?! Тоній? - аж скрикне, бувало, Софрона,- Він не вмер, душечка моя віщує. То лиш злі духи вигадали, аби мене мучити. Але они мене не замучать, бо я ще свого Тонія побачу! Але тогді...

О, не мороч себе порожніми надіями, моє серденько! - молить Сеня.- Бо що з того прийде? Жаль та печаль! От лучче розбий твою тугу, розваж твоє серце, пройдися, прогуляйся, то легше тобі буде. От хоть би й завтра, Михайлово чудо: люди не робя - підемо до твоей старенької неньки в гості!