ІІван Андрійович. О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут своїм жидівським розумом, то будеш мати десять процентів.

Шльома. Цц-цц-цц! Далібуг, антик буде! Тільки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель.

Іван Андрійович. Який? Оцей кудлатий Павло?

Шльома. Він. Часом бачу - на вулиці шепоче, а то й коло корчма... Воно розтлумаче, то й буде ферфал міт ганцен [26] постройка.

Іван Андрійович. Доброго гостя привезла нам пані! Одгодували, а він так дякує! От якби накрити, велике б спасибі було! Безштанько чортовий! Се він, се його діло і за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, - сколотились!

Шльома. Шьо мужик? - клямка, кавалок жалізо, а його вчать!

Іван Андрійович. Треба цій школі кінець положити: годі іграшок!.. А що, як нащот грошей?

Шльома. Ох, таке тепер на світі, цур йому! Ніхто нікому не віре... цц-цц-цц! Далібуг! 

Пані з Павлом проходять мляво через кін. Іван Андрійович з Шльомою одходять далі і жваво балакають.

Іван Андрійович, Анна Петрівна, Павло і Жозефіна. 

Анна Петрівна. Така тоска, нудота... нерви розбиті. Тільки ви мені хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую...

Павло. Вам би краще було тільки перележати в покої, а ви шпаціруєте.

Анна Петрівна. Чисте повітря... Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авдєева "Подводный камень"?

Павло. Та взяв. (Набік). От причепилась потороча!    

Проходять далі.

Іван Андрійович (до Шльоми). Так поїдь-таки, поїдь, розстарайся, бо мені аж-аж треба!

Шльома. Слухаю, пане! (Пішов). 

Жозефіна виходить з другого боку, смутна. 

Іван Андрійович (зуздрівши). А! Мамзель! Мамзель!

Жозефіна. Ах, се фі сама!.. Я шкаль madamе.

Іван Андрійович. Чого ви такі смутні? Ходіть побалакаємо!

Жозефіна. Qu'est-ce-que c'est! [27] баляка?

Іван Андрійович. Хе-хе-хе! Парле... парле...

Жозефіна. Оuі? Баляке?

Іван Андрійович. Та йдіть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько і поговоримо.

Жозефіна. Мне не мошна... очень трудно, bien difficile... [28]

Іван Андрійович. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку...

Жозефіна. Нет трошка... моя трошка не може.

Іван Андрійович. О, бодай вас!.. А як же? Ось сідайте!

(Сідають на дереві.)

Які в вас славні ручки! 

(Входить Харлампій і крадеться тихо.)

Жозефіна (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments? [29]

Іван Андрійович. І очки славні... чим ви їх закаляли?

Жозефіна. Соmment? [30]

Іван Андрійович. А подивіться, які чорні! (Хоче обняти).

(Харлампій кашляв.) 

Жозефіна (встає). Я так не хотіль! Lissez moi franquille! [31]

Ті ж і Харлампій.

Іван Андрійович (з досадою). Чого тобі треба? 

Жозефіна хутко пішла. 

Харлампій. Та там, вельможний пане, люде прийшли.

Іван Андрійович. А чого їм?

Харлампій. Загнали на спашу гусей, чи що.

Іван Андрійович. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики! 

Пішли.

Пашка і Катря виходять з кінця кону по той бік баркану. 

Катря (зупинившись коло хвіртки). Ну, іди ж ти, а я тут почекаю.

Пашка. Ходім разом.

Катря. Не піду.

Пашка. Чому? Туди всі ходять; он до того будинку: там і школа.

Катря. Я й тут постою.

Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш і за матір - чим і як слаба.

Катря. Та про це діло, то, може б, до знахарки краще...

Пашка. То таки лікар, вчений, а то... Он і люде всі дякують, що пособля.

Катря. Та я тим тебе і послухала, що ти про матір нагадала, а сама б зроду не насмілилась...

Пашка. То й добре: от і за матір порадимось, і прогуляємось до Росі, бо ти все дома та дома, - аж заниділа.

Катря. Гуляти - то дарма; а от лікар чи й піде? Ми бідні...

Пашка. Що ти? Він такий добрий; до самого найбіднішого піде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, - то й вилає добре!

Катря. Він сам тут сидить? Чи й...

Пашка (підморгує). Там і панич.

Катря. Геть!

Пашка. Та ну, справді, ходім! Адже ти хотіла й до школи ходити і про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!

Катря. Та ти мене й тоді на вулицю потягла і тепер...

Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?

Катря. То що?

Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом підпережеться, та сиву шапку набакир, - і очі б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид біленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

Катря (засоромившись). Та годі вже! Чи так закохалася!

Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

Катря. Отакої!

Пашка. Такої ж! А як загра на гармоніку, то аж душу тягне: часом і плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

Катря. Він і співа славно, голосно так та чуло; та все наших пісень, тільки таких, що я й не знаю... слухала б і не наслухалась!

Пашка. Бач, для тебе й співав!

Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше і слово промовити з паничем, а він - нічого, зовсім простий, ласкавий: розказує таке все цікаве, а часом смішне, і так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

Пашка. Чого? Ото дурна! (Засміялась).

Катря. Е, тобі смішки, нічого, бо змалку до панів призвичаєна, - у дворі була.

Пашка. Такі ж люде. Ну, ходім же, ходім! Чого ми будемо тини підпирати, коло хвіртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

Катря (озираючись). Як тут славно! Квітки які хороші, дух такий...

Пашка. Хіба ти ніколи не була?

Катря. Ні, вперше. А то куди оті широкі стежечки?

Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш - я тебе кругом обведу?

Катря. Ні, ні, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защеміло всередині... Ходім звідси мерщі, бо мене чогось і сум, і страх огорта... краще другим разом.

Пашка. Вигадай ще!

Михайло, Катря і Пашка. 

Михайло (виходить з рушницею на гонок). Тібора!! Тібора!! Ісі! І де вона забігла? Зіпсують чисто собаку! (Зуздрівши дівчат). А!! Здоровенькі! (Підходить, подає руки). Спасибі, що прийшли.

Пашка. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.

Катря. Ви не слухайте її, то вона жартує.

Пашка. Далебі! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала і про кого?

Катря (сіпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її... вона такого...

Михайло. Та чи я ж повірю? Хіба я не знаю Пашкиних пустот!

Катря. Не вірте, будь ласка...

Пашка. Ні, ні! Не бійся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матір слабує.