Катря і Михайло. 

Михайло (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!

Катря (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!

Михайло (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!

Катря. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.

Михайло. Ну, все ж обачніше треба.

Катря. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!

Михайло. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).

Катря (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?

Михайло. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...

Катря. Господи, що то буде?

Михайло. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...

Катря (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!

Михайло. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму...

Катря. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!

Михайло. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?

Катря. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!

Михайло (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко! 

(Катря через силу усміхнулась і поцілувала.)

Михайло. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.

Катря (журно), І-і, вже! Нема чого й критись...

Михайло (звонтпивши). Як нема чого?

Катря. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже - Аннушка похваляється... плеще на мене...

Михайло. От каторжна! Я їй утну язика!

Катря. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.

Михайло. Ти жалкуєш?

Катря. Борони боже! Своєю волею покохала, - аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).

Михайло (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?

Катря. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (Припада до Михайла).

Михайло. Як Дмитро! І він сюди лізе?

Катря. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..

Михайло. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, - а ти мені вкинеш приску за пазуху.

Катря. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...

Михайло. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...

Катря. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...

Михайло. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!

Катря. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.

Михайло. Розумна! Сама пускаєш славу?

Катря. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при мені... От тільки за матір боюсь, як дійде - не переживуть вони!

Михайло. Правда, за матір - погано.

Катря. Що мені робити, порадь, мій соболю?

Михайло. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?

Катря. Як, щоб я маму кинула?

Михайло. Ну, то вдвох?

Катря. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку! [39]

Михайло. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй за тебе, - то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других...

Катря (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене...

Михайло. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде день - потурбуємось, а нічка - наша!

Катря (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!

Михайло. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине... 

Катря безнадійно сплеснула руками. 

Завіса тихо спада

Широкий рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина; далі - розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці - стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.

Харлампій, а далі Аннушка. 

Харлампій (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба це моя обов'язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать та давать запотилишників... А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам, - сумнительні! Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда, або ще - жидова та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано - одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди, - покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих - по дві пари держала... їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу, поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, - кінець світа: з ким тільки кумпанію водять? Тьпху! - та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського полу - як було благородно, прекрасно! Звеліли кого привели... та й кінець... І делікатно, і поштительно! А тепер?.. Ех, гріхи наші, гріхи! Отаким шелихвісткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацідив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хіба така при покойному панові була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є).

Аннушка (зазира в одчинене вікно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!

Харлампій. Ти ще мені, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки ціла!

Аннушка. Што ви себе воображеніє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?

Харлампій. Хто випив?

Аннушка. Нехто!

Харлампій. Хто випив? (Наступає).

Аннушка. Хтокало!

Харлампій (яро). Бачила?

Аннушка. От тілько троньте, я такого шкандаля зделаю!

Харлампій. Так ти бачила?

Аннушка. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).

Харлампій (змішавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш мені звідціля! (Іде в двері).

Аннушка (тіка на рундук). Ругателі!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! - І ви, паничу Михайло Іванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет і бариня знати! Проміняли меня на ту шльондру, - і я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всі, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, іде далі).