Гей, слухай-но... на хвилю... Ти ж пак знаєш
І хутір наш... і коней косяки...
І пасіки... Спитай у Богуславі -
Заможні ми... та й в Січі [8] в мене єсть
І золото, і многоцінна зброя...
Позич мені на коротенький час...
Хоч сотні три дукатів... слово, клятьбу
Тобі даю... верну з лихвою все
З якою хоч - тільки рятуй у скруті!
Жид
Ох, лицарю... я вірю... певен я...
Та тільки де такі у мене гроші?
Щоб я дітей не бачив...- вей-зе мір!
Ой-ой!
Степан
Нема?
Жид
А щоб я пейси стратив!
Степан
Ну так і край! (Вийма пістоль.)
Шляхтич перший
Ждемо на пана ми!
Шляхтич другий
Цікаві нам дукати гонорові!
ВИХІД ХІІ
Ті ж і мурза, йде тихо, зупиняється серед кону.
Жид (удержує Степана, що хотів кинутись)
На бога!.. Ой, який палкий... ще єсть
Рятунок нам... у мурзи сила грошей...
(Степана мало не тягне.)
Пресвітлий пан такеє серце ма,
Якого вже на цілім світі годі...
Ось лицар мій до ласки поклика:
Йому на час потрібні, вей мір, гроші...
На малий час: з бакшишом верне... Я
Ручаюся на балабусту й діти!
Мурза
У позику? Аллах! Я не лихвар!
Але я рад запомогти в пригоді,
Коли юнак споможе і мені...
Степан
Не все гаразд я розумію...
Мурза
Пане,
Я закохавсь в твою сестру, і от -
Коли мені споможеш її мати,
То заплачу аж двадцять сотень лір.
Жид
Ой скарб!
Степан (з жаху)
Що? Як? Сестру продать в неволю?
Мурза
О, твій язик не ті слова вжива...
Твоя сестра - моя неволя й згуба,
Для неї дам чудово-пишний рай...
Вона моїм подружжям першим буде,
Владикою незлічених скарбів;
Скрізь панувать - її це буде воля.
Жид
І пан мовчить?.. І про сестру не дба?
Степан
Сестра, сестра! Ох, і яка ж спокуса!
Але продать?.. Невірі дать в ясир?
Пекельний гріх, безчестіє довічне!
Голоси (проміж себе)
Що ж це за жарт? На гонор грав! От зух!
Шляхтич другий
Провчить його!
Шляхтич перший
Мені Охрім заплатить!
Мурза
Згори я дам... от зараз десять сот,
А решту вже, коли до рук візьму я
Мою зорю...
Жид
Ой, що ж то за гешефт!
Царицею сестра... і стільки грошей...
Аж крутить копф...
Степан
Туман стоїть в очах...
А тут пече... Товариша ізрадить...
Сестра... там - рай... а тут - публіка,
смерть...
А він пиха... чернець...
Всі
Що ж пан заплатить?
Чи, як шахрай...
Степан
А! Кляті!.. Згоден я!
(Перебива мурзі руку.)
На гонор мій!!
Мурза
Я вірю... Маєш гроші. (Дає.)
Умовимось.
Жид
Ой, далібуг, гешефт!
Степан (кида на стіл частину)
Давіться! Ось! Але тепер хто писне,
Так гонор я на шкурі покажу!
(Вийма шаблю.)
Всі накинулись мовчки на дукати.
Мурза (згорта руки)
О раю мій! Ля-іл-ля-га алейкум!
Завіса.
ДІЯ ПЕРША
"Зірваний рай"
Справа від акторів, на першім плані, фасад будинку стародавнього, з рундуком, ганком. Під рундуком на передкону стоїть широка лава. За будинком видко другі будування: клуню, амбар тощо. Зліва - левада. Вглибині - кілька прорізних дерев: через прогалини видко осяяний сонцем Богуслав. Надвечір.
ВИХІД І
Ганна, Маруся, Сохрон і Леся.
Ганна сидить на лаві з Лесею, щось передивляються, шиють, готують. Леся часто через рундук бігає в будинок і виносить нові убрання. Сохрон з Марусею виходять із-за будинку, прямуючи на передкін.
Сохрон
Як пишно скрізь, який чудовий день!
Така ж весна тепер в моєму серці:
І соловей щебече чарівно,
І цілий мир красує закоханням...
Ох, зіронько, мій раю неземний!
Твоя краса усі дива створила:
І перса ці, гартовані в боях,
Застуджені у січових негодах,
Твій взір палкий, яскравий розтопив
Для радощів, для втіх, для раювання!
Маруся
Твої слова, мій соколе ясний,
Спаляють вид... Не знаюсь я у чарах!
Росла я тут у скритій гущині,
Під ласкавим дозором батька й неньки,
В захованім кубельці й розцвіла,
Не знаючи ні чарівних розкошів,
Ні бенкетів, ні ласощів чадних,
Ні жодної сп'янілої принади;
Про чудеса на світі чула я
Хіба в казках, від нашої бабусі,
І скарб отой в моїй душі будив
Химерний стрій і злотосяйні мрії;
А серденько у мене розцвіло
Під дзвоном кобз, під плачем дум журливих;
Прокинулась уперве і любов...
Сохрон
Любов? Кому ж дісталося те щастя
У чисті сни підкинути вогонь?
Маруся
І кобзарям, і неньці моїй рідній,
І дідові,- що надихнули пал
До рідного, до долі України...
Сохрон
О квіте мій з ясних райських садків!
В твоїй красі, в твоїй душі прозорій,
В твоїм чутті і серці неземнім
Така буя необорима сила,
Що їй усе схиляється до ніг:
І сталь, і мідь, і жала стріл, і леза,
І погуки непереможних бур.
Маруся
Сліпуєш ти, мій орле сизокрилий,
І надаєш мені таку вагу,
Якої я, нескриляна, не маю.
Зневіришся - і викохаєш жаль,
А потім жаль пройме морозом душу...
Сохрон
Зневірюсь я? Та швидше небо це
Свою ясну завісу розпанаха
І жмутом вниз на землю упаде;
Скоріш земля, ця нездвижна твердиня,
Розійдеться на скрепах і впаде
У прорвища пекельної безодні,
Ніж вкрадеться зневір'я у мій рай
І холодом обвіє мою душу!
Маруся
Не вмію я, мій любий, розказать,
Як серденько веселкою тріпоче,
Голубкою до тебе припада...
Одно тобі лиш шепітну, що чую
У серці я щасливий, дивний спів,
Який дзвенить і захватом, і ладом
І в тихий рай всю душу порива.
Сохрон
Моя, моя! Навіки і за віки! (Обніма.)
Маруся
Клянусь тобі подружжям вірним буть!
(Припадає тихо, по паузі заходять вліво.)
Чути ледве-ледве здаля веснянку.
Спів раз у раз то стиха, то знов виника.
ВИХІД II
Ті ж без Сохрона і Марусі.
Леся (ниже намисто і мовби під приспів хору й собі підтяга)
"А вже ж весна, а вже ж красна -
Із стріх вода капле..."
Скінчила вже остатні намиста:
Ось з янтарю, ось з перлів, ось з коралів;
І дукачі добрала золоті...
Погляньте-бо, як сяють, паніматко!
Ганна
Гаразд, гаразд... ти маєш, доню, смак.
У три разки?.. І дукачі?.. Чудесно!
Серпанки ще пристроїть треба...
Леся
Ось
Я принесла із білі і шовкові,
Причепурю кораблик.
Ганна
Ану-ну,
Я ж ще оці спідниці поскладаю.
Здається, вже усе в нас до ладу,
Не голою видаємо Марусю.
Леся
Не голою? Та ахне Богуслав
Від заздрості! Аж три здорові скрині
Набито вже добра того з верхом,
А це іще й четверта буде повна,
