Крім килимів...

Ганна

А з усього добра

Брат сплатить їй не менше як третину.

Леся

Е, що й казать! Та наша молода

Заб'є усіх заможністю й красою...

За подругу лишатиму і я!

Ну, ось убір... прикину я до чола... (Встає.)

Чи до лиця?

Ганна

Чудово!

Леся

Люстра б! Ой,

Як хочеться поглянути на себе...

Я побіжу...

Ганна

Стій, козо! Он вода:

В відро й дивись!

Леся

Ага, ага! (Дивиться.) Ой чудо!

Чути, як оддаля співають веснянку.

Ой матінко, як гарно, далебі!

Коли б мерщій мені до шлюбу стати...

Я побіжу до подружок - ген, ген!

Хай глянуть, як в малжонськім мені строї!

Аж завидки їх вхоплять... Ха-ха-ха!!

(Побігла.)

Ганна

Та стій! Куди? От дзига ще, та й годі!

По хутору собак дражнить, чи що?

Щоб обнесли серпанок і спідницю?

З веснянкою дійдуть вони й сюди,

А поки що тут поможи прибрати...

(Озирається.)

Де ж наші це обручені дітки?

Леся

Туди пішли... ген ходять по леваді.

Покликати?

Ганна

Нехай собі гудуть,

Як голубки... Коли ж і буркотати,

Як не тепер!.. За сиротою бог:

Малжонка дав хорошого Марусі,

Поштивую дитину дав мені:

Не пияка, не лодаря-гульвісу,

А лицаря вже славного.

Леся

Ох-ох!

А співака якого на бандурі!!

Ганна

Тобі одно!

Леся

А так, коли козак

Та хорошун, та на бандурі грає,

Та ще й співа... то, боже, спасе мій,

Не встояти нізащо, анізащо!

Ганна (сміється)

Ох, дівко, ох! Яка ж бо ти слаба!

Невільний він, обручений...

Леся

Дарма!

Хіба відбить його на думці маю?

Мені аби послухати пісень...

А то б таки у подруги, посестри,

Коли й сама...

Ганна (обнімає й голубить)

Та знаю, знаю я

І таїну твого серденька...

Леся

Мамо!

Ганна

Так, мамою і буду...

Леся (змішалась, зчервоніла)

Боже мій!

Не знаю й як! (Цілує руки.)

Так я увесь цей мотлох

Перенесу в середню... І відро

Геть приберу, і ночви... А намисто

І дукачі у скриньку положу...

А може, ще що паніматці треба?

Вертаються ген наші молоді...

(Побігла в будинок.)

Ганна сама.

Не дочекавсь мій панотець до втіхи -

Побачити з дружиною дочку,

Укохану єдиную Марусю...

То б радувавсь небіжчик дорогий!..

Тепер тобі, моя сирітко люба,

Благословення дасть чужа рука,

А рідная лежить в глибокій ямі

Під тяжею чавунної плити...

(Утирає сльози.)

Але вона за щастя твоє, доню,

Підніметься на тім світі в мольбі

Перед ясним вінцем святої діви...

О господи! Ти - милосердя скарб,

Твоїх щедрот не пересохне море...

Поглянься же з райських своїх осель

На доленьку рабів твоїх сумирних,

Сохрона та Марії, і пошли

Їм лагоду та тихе довге щастя!

(Пішла.)

Леся з Степаном.

Леся (знов виходить на рундук і, глянувши за місток, зупинилась, приложивши до очей руку)

Здається він, мій сокіл, мій орел...

Недаром же затьохкало серденько...

Так, він і єсть...

Степан (з-за містка наближається)

Вже мурза тут... провів

Яругами цю татарву в діброву...

Леся (підбіга)

Мій голубе!.. На мене й не зирне,

Встромив чогось у землю свої очі...

Чи ж сердишся?

Степан

Ні, не того...

Леся (заграє)

А що ж?

Може, знайшов собі дівчину другу?

Ну, признавайсь! (Крутить його.)

Степан

Ото ще!

Леся

Е, щось є...

Непевне щось, непевне... Не оманиш...

Мов варений... і голосу не чуть...

Щось на душі нечисте... Щось зрадливе...

Степан (дрижить)

Та що ти? Цить!

Леся

З лиця ти навіть зблід...

Ховаєшся од миру, наче злодій...

І глянути у вічі...

Степан

Лесю, цить!

Ох, не вражай!..

Леся

Коли гріха не маєш,

То усміхнись і приголуб мене,

Як перш було, хоч тихими словами...

Чи, може, я тобі обридла вже,

І хочеш ти відкинутись?

Степан (набік)

Не можу...

Горить, пече...

Леся

Та що ти! Схаменись!

Скажи мені... признайся... що там сталось?

Чи знов біда... чи втрата... чи похід?

Що ж ти мовчиш? Я, далебі, заплачу...

Степан

Несила... ет!

Леся

Та що за таїна?

Промов мені без жартів - це образа...

Не хочеш, ні?

Степан

Ох!

Леся (розсердилась)

То бувай здоров...

Козаче мій!.. (Пішла на рундук.)

Степан

Будь проклятий, скоріше!

Степан один.

Степан

Прокляття! А! Удар хоч з неба грім,

Убий мене, зрадливого Іуду! [9]

Іуду... Так! Я рідную сестру

Продав в ясир, в неволю бузувіру...

За золото зневажив свою кров,

Зламав кільце, яким бог рід єднає,

Втоптав в багно з віків святий закон

І на загин дав християнську душу!

Іуда! Гірш! Той хоч відвагу мав

Порвати вмить своє життя гидливе...

А я?.. Я - тхір! Тремтить оця рука,

Не зводиться до лицарського вчинку...

Невже ж то ні? (Хапається за кинджал.)

Е, пізно! Час минув:

Тепера смерть ще більш накоїть лиха...

Їх тут загін... Зборонців в нас нема...

Все випалять і виріжуть невіри,

Коли зламать їм слово... О, я звір,

Я вибрудок всесвітньої гидоти! (Забігає.)

Ганна, Маруся, Сохрон, а потім і Леся.

Впродовж ції сцени чути оддаля хор.

Сохрон

Три дні - і рай... Але як тихо час

Сей точиться... Неначе дід з похмілля.

Маруся

З'єднали нас святі вже молитви:

Я і тепер твоя, мій орле сизий,

І присяглась цим серцем не зражать,-

Чого ж тобі бентежитись?

Сохрон

Не знаю,

Але тоді тривога одлетить,

Коли наш шлюб жаданий завершиться,

І я його як сонця-правди жду.

Маруся

І діждемось, коли в тім божа воля;

Але чого нам приспішати час,

Коли дає і радість він, і щастя,

І втіхою нам душу напува...

Хіба тобі, мій орле, мало раю?

Хіба тебе і він не вдовольня?

Чого ж жадать прийдешньої хвилини,

Коли оця сучасна чарівна?

Коли б моя була над часом воля,-

Я б крикнула цій миті: "Зупинись

В своїм прудкім польоті; ти - прекрасна,

Ти радістю мені сповняєш світ!" [10]

Сохрон

Твій голосок бринить чудовим співом,

В твоїх очах і любощі, і рай...

В твоїй красі небесна перемога;

Тож і боюсь, щоб скарб мій неземний

Пригода зла не вирвала! Ще три дні!

Маруся

Твої страхи бентежать і мій дух,

Щось затяжке прокралось в моє серце...

Глянь - сонце гра, ні хмароньки, ні мли

На бані цій блакитній та прозорій,-