Оглянувся невидимець,

Поминай як звали!

Тілько крила на повітрі

Махами махали.

Полинула голубонька

Десь до полуночі,

І дивилися-дивились

Кримчукові очі.

І дивились, поки любка

В крапку не зменшилась,

Поки й крапка не іщезла,

В небі не розплилась.

«Нехай море висихає,

Камінь розпукає -

Таки знайду тебе, пташко!

Кримчук промовляє.-

Полети ти на край світу,

В ледянеє море,

Заховайся межи пущі,

Високії гори.

Не кримчук я - невидимець,

Коли за тобою

Я не стопчу кругом світу

Босою ногою.

О, найду я тую пташку,

Впаду на ї груди,

І чи миром, чи війною

Моя вона буде».

І насунув невидимку,

Зміряв слід очами

І пішов у степ шукати

Дівчини з крилами.

І блукав він по степові

Від самого рання,

І шукав він голубоньки

Зрання до смеркання.

І вже сонце погасає,

Вечір вечоріє,

Кримчук видить: на степові

Насип зеленіє.

Кругом насипу крутого

Утоптане поле,

Кругом поля все чорнобиль,

Перекотиполе.

І іде він через поле

Да і розважає:

«Коли поле так убито,

Хтось тут жити має.

Може, якраз попаду я

Пташку злотокрилу?»

І проходить через поле,

Лізе на могилу.

Вилізає. Нема пташки.

Нічого діяти!

Може, пташки нема й дома,

Треба почекати.

І сидить він і дрімає,

Аж ніч наступає,

Засвітили ясні зорі,

Місяць випливає.

А царівна злотокрила

На всеношні була

І о пізнії вечері

На степи прибула.

І прибула на могилу,

Проскуру спожила,

Хоче спати... Що за диво!

Засвербіли крила.

«Стійте, крила, не свербіте,-

Любка обізвалась,-

Нема сили, щоб зо мною

Билась-воювалась.

Єсть над морем невидимець,

Але й його кості

Не занесе ворон чорний

До царівни в гості».

«А може, той невидимець

І сюда забрався?» -

І зняв кримку-невидимку,

Любі показався.

«Що ж, царевичу могучий?

Чи будемо битись?

Чи, як добрії сусіди,

Будемо миритись?»

«Не прийшов-єм я, царівно,

Із тобою битись,

А прийшов-єм помиритись,

З тобой оженитись».

«Дякую за добре слово

І мирюсь з тобою,

Но я нігди нічиєю

Не буду жоною.

Не можу я вийти замуж,

Поки силу маю,

І тогді не вийду замуж,

Як силу втеряю.

Бо хоть би сама я хтіла,

Не допустить сила,

Щоб жоною кому була

Пані злотокрила.

А відбийте в мене силу -

Що із мене буде?

Ні я людей не захочу,

Ані мене люде!..»

«Клянусь пеклом! - кримчук каже.-

Клянусь головою,

Як не миром, то війною,

А женюсь з тобою!

Лиш як крилам страшна кримка,

Кримці страшні крила,

Так самим нам не годиться

Битись, злотокрила.

А поставим в поле військо,

Військо буде битись,

А ми здалеку від себе

Будем лиш дивитись.

А з сим словом, злотокрила,

Будь же ти здорова!

Моє військо буде завтра,

Будь і ти готова».

У неділю злотокрила

Рано пробудилась,

Полетіла у столицю,

Богу помолилась.

Відслухала службу божу,

Проскуру узяла

І на степи повернулась,

На могилі стала.

Тілько стала на могилі,

Проскурку спожила,

Коли гляне - через степи

Іде вража сила.

І стріпнулася царівна

Обома крилами,

І посипались, як порох,

Коні з козаками.

І зайняли ціле поле,

І на полі грають,

Довгі піки виміряють,

Палашами мають.

Вогню крешуть, люльки курять,

Луки натягають,

Кричать, свистять, галасують,

Пісеньки співають.

І побавилась царівна,

Волос вириває

І гетьмана з булавою

До них посилає.

Як гетьмана увидали -

Не то щоб злякались,

А так, звісно, для порядку

В сотні позбирались.

Прийшов гетьман, обдивився:

«А що, милі братця?

Кримчук іде на царівну -

Треба воюваться».

«Та як треба, то і треба!» -

Козаки озвались

І всі разом з отаманом

У степи погнались.

І війна ж то закипіла!

Боже, твоя воле!..

Людські трупи, як солома,

Укривали поле.

А живії по коліна

У крівлі бродили

І різались, і рубались,

З місця не сходили.

І тогді лиш на степові

Різня перестала,

Як вся сила кримчукова

Покотом лежала.

Після того вражі трупи

Три дні хоронили

І над ними насипали

Високі могили.

А царевич невидимець

Із такого горя

Відцурався і царівни

І пішов до моря.