Нічка тиха. Зорі світять,

В небі місяць грає.

Степ туманом обгорнувся

І сном засипає.

Не шумить сухий чорнобиль,

Коник не стрекоче,

Перепілка не співає,

І вуж не сикоче.

І дрімає степ широкий,

І кругом біліє,

Тілько свіжая могила

На степу чорніє.

І в могилі Соловей-цар

Сном опочиває.

Над могилою царевич

Варту відбуває.

Відбуває самий старший,

Батька виглядає

І сумнії свої думи,

І співи співає.

Вдруг по степу загуділо,

Затряслась могила,

І царевич ізжахнувся:

Північ наступила.

І дух царя Соловея

Став наверх могили.

Як діамант, його шати

Пишнії світили.

І на вінку на смертельнім

Квітки виростали,

Виростали, розпукали,

Чоло обвивали.

І говорить він до сина:

«Сину ти мій милий!»

Іди, сину, ти на захід,

Вліво від могили.

Там ти будеш між горами

Свою землю мати.

Там ти будеш сам по собі

Царем царювати.

А за теє, що вартуєш

Ти могилу сюю,

Я сопілку золотую

Тобі подарую.

І як сумно в ню заграєш,

Усе засумує;

А як весело заграєш,

Усе затанцює».

Дух іздимів, і на землю

Ще роса не слала,

Як сопілка на могилі

Золота лежала.

І узяв її царевич,

З браттями простився

Та й на рідну сторононьку

Жити віддалився.

В другу нічку середущий

Варту відбуває

І стрілою на могилу

Землю підгортає.

І опівніч наступила,

Степ заколисався,

І дух царя Соловея

Сину показався.

І говорить він до сина:

«Сину ти мій милий,

Іди, сипу, ти на захід,

Вправо від могили.

Там з лісами і звірами

Будеш землю мати,

Там ти будеш царювати,

Звірів полювати.

А за теє, що вартуєш,

Ти могилу сюю,

На потіху тобі, сину,

Коня подарую.

І як схочеш полювати

В добрую годину,

Через вуха лиш коневі

Перелізеш, сину».

Дух іздимів. Іще в небо

Зорі не уплили,

А вже коник вороненький

Стояв край могили.

І повів коня царевич,

З братом розпростився

І на рідну сторононьку

Жити віддалився.

В третю нічку наймолодший

Варту відбуває

І десятую бутельку

З горя випиває.

І опівніч наступила,

Степ заколисався,

І дух царя Соловея

Сину показався.

І говорить: «І ти,сину,

Хоть не вартий того,

А повинен долю взяти

В царя, батька свого.

Будеш, сину, мою землю

І мій палац мати,

Там з царицею ти будеш

Разом царювати.

А за теє, що вартуєш,

Я і сам не знаю,

Чим я тебе, п'яний сину,

Дарувати маю».

«Чим же, тату, дарувати?

Таку бочку дати,

Щоб із неї пити-пити

І не випивати».

Дух іздимів, зорі згасли,

І роса упала.

Аж тоді наверх могили

З вином бочка стала.

І пішов царевич з нею

І, ідучи, впився.

І в палаці на порозі

П'яний повалився.

Ще причепа не проспався,

Лежить на порозі,

А вже Канчук з його військом

Б'ється па дорозі.

Да воно пак і не страшно:

В него війська много,

Та усе народ добірний,

Іден у їдного.

Да й Канчука з його військом

Лихо не узяло!

Бо вже справного такого

В світі не бувало.

І два війська ізійшлося,

Як дві сильних тучі;

Як блискавка, замигтіли

Палаші блискучі.

І без жалю січе палаш,

Списа серце коле,

І валяться трупом люди

На криваве поле.

Що раз гірше Канчукове

Військо налягає.

Що раз слабше його силу

Друге відбиває,

І сонечко на полудень

Іще не ставало,

А причепи усе військо-

Покотом лежало.

Крик і галас у столиці:

Канчук у дорозі!

І цариця свого сина

Будить на порозі.

І причепа пробудився -

Нічого діяти!

Схватнв бочку перед себе,

Давай утікати.

Тілько бочка будь здорова,

Пропадай, столице!

Пропадайте ви, палаци,

Й ти, стара царице!

А тим часом під столицю

Канчук підступає

І гарматами залізні

Брами розбиває,

Розбиває і ламає

Срібную дорогу

Їв палаці добуває

Золоту підлогу.

І все військо нахапало

Срібла по кишені.

Осавули й отамани -

Злота повні жмені,

А царевич - діаманти.

І пішли з столиці...

Ще спасибі, що не вбили

Бідної цариці.