IX А царівна злотокрила На могилі спала... Крила раптом засвербіли, І царівна встала. Перед нею в злоті-сріблі, Гарний,уродливий, Стояв конем на могилі Царевич мисливий. І поглянула царівна Навкруга могили, А там люди пішо й кінно Ціле поле вкрили. І поглянула, питає: «Звідки, добрі люде? Чи війна у вас зо мною, Чу супокій буде?» І царевич відвічає Панні уродливій: «Я - царевич із поляни, То мої мисливі. Ми куницю полювали, Да в степи загнали, Не догнали,заблудились, Сюди приблукали. Просимо тебе, царівно, На нас не гнівися, Що без волі ми твоєї В степи ввігналися», «Коли так,- царівна каже, Я жалю не маю, Кілько схочете - полюйте, Я вам позволяю. Ще годилось би вас, гречних, Переночувати, Но я - панна, ти - кавалір,- Прошу вибачати...» «Дякуєм тобі, царівно, І святому богу, Тілько звідси па поляну Покажи дорогу». І царівна показала: «Так тримайтесь, люде: Перше кий вам попадеться, Потім жито буде. І від жита на полудень Там пішло ще наше; А від него на опівніч Все то буде ваше». І подякував царевич, Шапкою склонився, З вороного перегнувся, З панною простився. Зібрав слуги і поїхав На свою поляну І все думав за царівну Любу та кохану. X Звела з розуму царівна Мисливого-пана, І огидла йому пуща, Збридла і поляна. І чи спить він, чи дрімає, Чи думу гадає,- Його думка край могили На стену літає. І літає коло тої, Которую любить,- Обіймає і цілує, Ластить і голубить, Нащо ж думи, нащо ж мари Про пишнії чари, Коли з ними враз по серці Бродять чорні хмари? Спив і я той прикрий келих За здоров'я долі, І з похмілля моє серце Розривають болі. Правда, мило мені було, Як дівча обняла І опущене покрівля З думки підіймала, І на розум накидала. Правда, мило було!.. Моє серце в океані Розкоші тонуло. Я забув про все на світі, На все не вважав-єм, Я й себе забув самого, Мало пам'ятав-єм. Спам'ятався... вона щезла!.. Розум холодіє. Лиш нещасна моя думка Росте та повніє. В якім смутку, в якім жалі З нею я блукаю, В яких муках, тяжких болях На світ породжаю. Зв'янув мій вінок рутвяний, І вона причина, І хто знає, чи пригорне Хоть дитя-дівчина! Нащо ж думи, нащо ж мари Про пишнії чари, Коли з ними враз по серцю Бродять чорні хмари? І роздумав пан мисливий: «Нічого гадати. Лучче бути у царівни, Правду розказати». XI І пішов він до царівни: «Панно злотокрила, Ти строїла моє серце, Розум погубила. Верни розум, віддай серце, Зжалься надо мною, Прийми моє вірне слово, Будь моєй жоною!» «Царевичу любий, милий! Вибачай, що скажу: - Я своєї головоньки Нігди не зав'яжу. Доки сила єсть у мене, Хоть би й я хотіла, Не допустить мене замуж Моя власна сила. А як доля мене зрадить, Сила збита буде, Ні я людей не полюблю, Ані мене люде. Царевичу любий, милий! Щиру правду кажу: Я своєї головоньки Нігди не зав'яжу». «Чари мої, небо моє! Зжалься падо мною! Не жоною - бог з тобою,- Будь хоча й сестрою! Позволь мені на степові Вічне полювати, Вічне тебе оглядати, З тобой розмовляти!» «Позволяю-позволяю І буду сестрою, Лиш неслави, тебе прошу, Не роби зо мною». І, як рідная сестриця, З братом обійнялась, Пригорнула його к серцю, Щиро цілувалась. І що ж? Легше тепер стало Мисливому-пану, Коли він сестрою має Дівчину кохану?! Но чи ж легше: води хтіти, Питоньки просити, У воді по шию бути І води не пити? Що йому за доля була І сестрою мати? Що за щастя йому було З нею розмовляти? Тілько дума за думою Розум убивала; Тілько туга за тугою Серце розривала. |