8 июля ПАВЛО АПОСТОЛ Україно-Україно, Що ти за то дала, Що старого Апостола Гетьманом обрала? Україно-Україно, Що ти заплатила, Що до себе та Петрика Ти так прихилила? Україно-Україно, Що то з москалями, Що посланці повертають До тебе з дарами? І за ними Лизогуб нас, Чарниш, Жураковський? І чим же так прихилився До них цар московський? Не питайте, добрі люди, Каже Україна: Колись була в Московщині Тяжкая година. Колись була в Московщині Тяжкая година: Петро судив царевича, Судив свого сина. І просився син Петровий А Петриків тато, І було там сенаторів Багато-багато; Але жоден не подумав За нього обстати, Не смів жоден проти кари Голосу подати. Їдна тілько Україна За нього обстала, Їдна тілько Україна Голос свій подала. І був гетьман в Петрополі, Як Петрик вінчався, І до гетьмана старого Петрик обізвався: "Спасибі вам, добрі люди, Що ви серце мали, Що ви в кровлі мого батька Рук не покаляли. За то тепер і гетьмана Я вам позволяю, За то тепер і права вам Давні повертаю! І чого лиш буде треба, Просіть, добрі люди, Усе для вас я учиню, Усе для вас буде!" І подякував Апостол, Назад повертає Та й до царя, до Петрика, Послів посилає, Посилає до Петрика, Просить милость мати: Позволити поспільную Старшину обрати. Не перечить добрий Петрик, Зараз позволяє. Не чекає і Апостол, Зараз обирає. І Лизогуб став обозним І зараз до діла; У судці пішов Кандиба І сотник Забіла; В писарі пішов Турновський, Панич чи попович, В осаули пан Лисенко І пан Мануйлович; І поспільнії хорунжі - Горленко-бунчужний, А в поспільнії бунчужні Борозна недужний. І підняв на ноги гетьман Слабу Україну І ще чогось до Петрика Іде в Московщину. Аж там Петрик помирає, Ганна наступає, Вона ж уже Україну Не так пригортає. Вона тілько Апостола В очі пригортає, А за очі тридцять тисяч Людей вимагає. І піднялось тридцять тисяч З полковником Танським, Пішлі, бідні, з України В степи басурманські. І піднялось тридцять тисяч, Та усі чубаті, Пішли в степи басурманські Вали висипати. І піднялось тридцять тисяч Ще до сходу сонця, Висипають вал від Дону До самого Донця. На другий рік тридцять тисяч Свіжих посилає, А торішніх тридцять тисяч Назад повертає. На третій рік із Польшею Бійка розпочалась, Щоб від естів і від курів Польща відцуралась; Бо любовник Ганнин Бірон Став її просити, Щоби його у тих Курах Князем ізробити. І почалась тая бійка, Військо знемагає… Тоді гетьман запорожцям Стиха промовляє: "Покидайте, - каже, - хлопці, Турецькі границі Та давнього собі місця Просіть у цариці…" І просяться у цариці, Цариця приймає І булаву, бунчук, пернач, Хоруг посилає. І каже їм, запорожцям, На вражую кару, Заселити два Кодаки І річку Самару. А тим часом в Білій Церкві Каже присягнути Та у Польшу з отаманом На час завернути. І пігнались запорожці З Білецьким Іваном, Здибалися з Лизогубом Та із Галаганом; Здибалися, полетіли, Назад поглядають - Аж там уже Апостола Козаки ховають. Аж там уже Апостола Козаки ховають, Аж там уже і укази З Москви посилають, Лизогуба півгетьманом Тілько обирають… Лизогуба півгетьманом Тілько обирають, А другого півгетьмана З Москви посилають. 10 июня
МІНІХ Ходить сокіл коло моря, Крила розпускає; Ходить Мініх коло двору Та й думу гадає. Він гадає, промовляє В лихую годину: "Ой Біроне ти, Біроне, Розпревражий сину; Ой Біроне ти, Біроне, Розпревражий сину, Добув же ти за любощі Цілу Курівщину. Добув же ти за любощі Цілу курівщину, Та за славу й я добуду Цілу Україну!" І приходить до цариці Та й став говорити: "Позволь, - каже, - ясна Ганно, Турків перебити! Позволь, - каже, - ясна Ганно, Турків перебити, Позволь мені в Туреччині Слави заслужити!" А цариця, як на теє, Горобців стріляє, А Бірона нема вдома - Коней виїжджає. Вона й каже: "Та йди, - каже, - Хоч і чорта бити, Лиш дай мені хоч їдного Горобця забити!" Тоді Мініх Леонтого Живо закликає, Дає йому двадцять тисяч, На Крим посилає. Десять тисяч Леонтову Він дає московських, Вісім тисяч українських, А дві запорозьких. Та й і каже всіх ногайців В степу перебити, Та й і каже усі села В Криму попалити. А Леонтій, як на теє, Восени зібрався, На ногайців лиш поглянув І в Крим не дібрався. Переморив десять тисяч Москви і чубатих Та й вернувся на Вкраїну Зиму зимувати. На другий рік під царицю Мініх підступає Та п'ятдесят і п'ять тисяч Війська викликає. І викликав сорок тисяч Ще й вісім московських, А чотири українських, А три запорозьких. І викликав усе військо І всіх отаманів І пішов собі у степи, Б'ючи в барабани. Недалеко Перекопу Мініх спочиває, Він до себе Леонтого Тихо закликає. Дає йому десять тисяч Жовнірів московських Ще й до того три тисячі Хлопців запорозьких. І шле його буджаківських Татар розбивати, І шле його полонених Руських відбивати. І Леонтій десять тисяч Взяв собі московських, Ще й до того три тисячі Хлопців запорозьких. Та й і пішов буджаківських Татар розбивати, Та й і пішов полонених Руських відбивати. І москалі буджаківських Татар перебили, А козаки полонених До двохсот відбили. А тим часом прибув Мініх Аж до Перекопа, Перескочив рів глибокий У чотири хлопа, І пігнався серед Криму, І став кримців бити, Срібло, злото забирати І села палити. І попалив вражі села, Назад повертає, Аж до нього пан Галецький Стиха промовляє: "Пусти мене, отамане, на час погуляти, пусти мене з козаками кримців пошукати". І пускає його Мініх В лихую годину, І приходить пан Галецький На Чорну Долину, І видить він, що тьма-тьмуща В долині татарів, І не втерпів пан Галецький, На сонних ударив. І спужалися татари, Стали утікати, Тоді стали їх козаки Кіньми доганяти. Тоді стали їх козаки Кіньми доганяти Та крівлею татарською Шаблі обмивати. І вернулися козаки, Сіли, спочивають, А тим часом і татари Очі продирають. А тим часом і татари Очі продирають І козаків малу жменю Кругом обступають. Обступають, обступають, Далі приступились. І спішився пан Галецький, Козаки спішились, І добули десь у собі Смертельної сили, І в татарів свої шаблі Раптом затопили. І почалась різанина В неділеньку зрання, І різались по долині З рання до смеркання. І, як сіно під косою, Татари валились, І з татарів на ополі Вали поробились. Аж під вечір і татари Із коней злізають, На потомлених козаків Ще раз нападають. Тоді живо пан Галецький Сина закликає, Ще живіше обіймає, К серцю пригортає: "Тікай, - каже, - милий Петре, Тікай, милий сину, А я, сину, - обіймає, - А я тут загину…" І кинувся між татарів, Та вже не вертався, Тілько слави з козаками Вічної набрався. І дочувся за них Мініх, Казав поховати, А сам пішов на Вкраїну Зиму зимувати. На третій рік під Очаків Мініх підступає, Він сімдесят тисяч війська За собою має. Він шістдесят тисяч має Жовнірів московських, Вісім тисяч українських, А дві запорозьких. Він сімдесят тисяч має, Стоїть, розважає. Далі військо своє сильне На три розділяє. І на степи посилає Жовнірів московських, На байдаки посилає Хлопців запорозьких; А козакам українським Каже скрізь літати Та в Очаків на підмогу Турків не пускати. І жовніри московськії Турків побивали, А козаки українські Турків не пускали. А козаки українські Турків не пускали, А козаки запорозькі Турків обдирали. І набрали срібла-злота, Набралися слави І знов собі зимувати Пішли до Полтави. На четвертий рік татари Самі починають, Сорок тисяч на вкраїнську Межу налітають. Сорок тисяч на вкраїнську Межу налітають, Палять села на границі Й назад повертають. Тоді Ласій десять тисяч Козаків збирає, Ще й до того тридцять тисяч Москви забирає; Пробігає по сухому Азовськеє море І вганяється до Криму На вражеє горе. І ввігнався всередину… Козаки дрімають, Аж тут раптом двадцять тисяч На них нападать. І збудилися козаки, Шаблями махнули І татарів, як полову, Назад відгорнули. Знов прискочили татари, Знову стали битись, Знову стали, як солома, Навкруги валитись. Далі бачать, що не жарти, Кинули козаків І порохом полетіли До гір та байраків. А тим часом на Вкраїну Мініх прибуває Та й і собі десять тисяч Козаків збирає. Та й і собі десять тисяч Козаків збирає, Ще й до того сорок тисяч Москви забирає Та й за Дніпер уже хоче Військо перегнати, Та й у турка хоч Бендери, Хоч Хотин узяти. Але тілько що Кодиму Мініх перескочив, Як на його українців Турок і наскочив. А не вспіли українці Від турка відбитись, Як татари розпочали Із Мініхом битись. Він татарів розбиває, К Дністру підступає, Аж там його білгородський Паша виглядає. І почались малі бійки. Але годі, браття! Коли джума показалась, Треба утікати. І покинув Мініх турків, І пашу покинув, А сам зиму зимувати Пішов на Вкраїну. На п'ятий рік показався Паша з Білгороду Та й у наших українців Випитував броду. Але наші українці Зараз показали: Кілька тисяч положили, Решту розігнали. Незабаром і сам Мініх Потряс головою, Він шістдесят тисяч війська Повів за собою. Він шістдесят тисяч війська Повів з Московщини, Ще й до того кілька тисяч Повів з України. Повів військо за Васильків, За Буг переводить, Незабаром і турецький Дністер переходить. І на турків попереду Козаків пускає, А сам собі з москалями Ззаду підбігає. І москалі підбігають, Вперед поглядають, Аж козаки-українці Турків відбивають. Аж козаки-українці Турків відбивають Та у місто Ставучани Пашу заганяють. Тоді Москва підступила, Потік загатила І турецькії окопи Раптом захопила. І забрала срібло-злото, Сорок дві гармати І пустила українців Турка доганяти. І пігнались українці, Шаблі погострили, У Сороках по-козацькі Люльки розпалили, Під Хотином із турками Знову привітались, А з Хотина аж у Ясси З Мініхом забрались. І затихла Туреччина, І більше не билась, І з Ганною-царицею Миром помирилась. Тоді Мініх до цариці, Став її просити, Щоби його на Вкраїні Князем ізробити! Лиш цариця не така-то, Бірона спитала І як сказав її Бірон, Так і відказала. "Мало, - каже, - пане, просиш - Тілько України, Ти просив би уже лучче За раз Московщини". Тоді Мініх повернувся… За голову взявся… "То бодай я собі, - каже, - Порохом розпався, Та бодай я, - каже, - сонця Більше не побачив, Щоби я вам, препоганим, За се не віддячив!" І все ходить коло двору, Часу виглядає, Аж тут йому, як на теє, Ганна помирає. Аж тут йому, як на теє, Ганна помирає Та дитину в повиточку Царем зоставляє. Та дитину в повиточку Царем зоставляє, А Бірона коло нього В рядці зоставляє. І знов Мініх не добуде Ступня на Вкраїні, А курляндський князь панує На всій Московщині. А курляндський князь панує На всій Московщині І царем собі царює По всій Україні. Дере гроші із міщанів, Дере і з козаків, Дере гроші із селянів, Дере і з бурлаків. Не питає, чи хто має Звідки що давати; А не даси - на морозі Скаже танцювати. А брат його препоганий Що там виробляє! В батька й мами середо дня Дочок видирає. Видирає дитя в мами І замість дитяти Заставляє бідну маму Щенят годувати. А лиш пікни на Бірона, Тоді не поможеш, Хоч на дідьків хутір підеш, Хоч голову зложиш. Довго-довго Мініх мислив, Довго-довго думав, Далі мислі перемислив, Думи передумав. І приходить до рідної Царевої мами І говорить її живо Сильними словами: "Ціле царство у нас гине, І цар у нас гине, А чи ж мати свого сина На муки покине? Скажи, мати, тілько слово - Бірона не стане, І в годині ясне сонце Наокола гляне". І сказала йому слово Царевая мати, І пішов завзятий ворог Бірона в'язати. Заснув Бірон у покої І гадки не має… Троє жовнірів у нього Варту відбуває. Але Мініх показався: "Ані з місця, люди! Бо тепер у нас не Бірон, А цариця буде!" І вся варта ані з місця. Бірон пробудився, Але раптом у Мініха В руках опинився. Незабаром і Густава, Його брата, взяли І все царство з царем-сином Матері віддали. А Біронів потримали В тюрмі цілу зиму Та й післали до Сибіру До міста Пелиму. Тоді Мініх знов піднявся, Розпускає крила, Лиш царева його мати Чогось не злюбила. Лиш царева його мати Чогось не злюбила І тим себе і Мініха Разом погубила. Стали шведи та французи По двору снувати, Стали княжну Лизавету Стиха підмовляти. І на царство Лизавета Серед ночі стала, Царя, маму й його батька В тюрму відіслала. Царя, маму й його батька В тюрму відіслала, А Мініха до Пелима На Сибір послала. |
