Литмир - Электронная Библиотека
* * *
Зеленіє на мо­гилі
Свіжая дер­ни­на;
Над Оле­гом п'є-гу­ляє
Сивая дру­жи­на.
І срібнії й зо­лотії
Чари ви­хи­ляє
І давнії і новії
Бійки спо­ми­нає.

ПАВЛО ПОЛУБОТОК

Полуботку-Полуботку,
Наказний гетьма­не!
А хто ж тобі гетьманськую
Булаву діста­не?
Полуботку-Полуботку,
Голубе-соколю!
А як же ж ти підіймеш­ся
За ко­зацьку во­лю?
Полуботку-Полуботку,
Рідная ди­ти­но!
А як же ж ти ізійдеш­ся
З вра­жим Вельяміном?
Не пи­тай­те, хто Пав­лові
Булаву до­бу­де,
Є у нього Ук­раїна,
Є у нього лю­ди.
І пішли вже Се­мен Ру­бець
І Ва­силь Би­ковський,
Лиш че­кай­те, що то ска­же
Цар Пет­ро мос­ковський.
Нема ца­ря в Мос­ков­щині,
Десь у Те­ге­рані;
Але пос­ли й ту­ди за ним -
І вже в Аст­ра­хані.
І за мо­ре, за Хва­линське,
Листи по­си­ла­ють
Та у ца­ря се­ред бійки
Гетьмана бла­га­ють.
А тим ча­сом і Вельямін
Листи по­си­лає
Та до ца­ря мос­ковсько­го
Стиха про­мов­ляє:
"Що ро­би­ти, - ка­же, - ца­рю,
З ти­ми ко­за­ка­ми?
Либонь, во­ни хо­тять зно­ву
Битись з мос­ка­ля­ми!
Шумить-гуде Ук­раїна,
Козаки гу­ка­ють,
А най­більше Ми­ло­ра­дич
З Мар­ке­ви­чем гра­ють".
І по­ду­мав цар мос­ковський,
Та й із Те­ге­ра­ня
Серед зи­ми свої лис­ти
Шле до Аст­ра­ха­ня,
Та й і ка­же ук­раїнцям:
"Почекайте, лю­ди,
Повернуся в Мос­ков­щи­ну -
Тоді все вам бу­де!
Але за то й ме­не те­пер
Послухайте, діти,
І п'ятнад­цять мені ти­сяч
Козаків пошліте!
З Ми­ло­ра­ди­чем пошліте
В Ла­до­гу п'ять ти­сяч,
А з Мар­ке­ви­чем до Хрес­та
Пошліть де­сять ти­сяч!"
І пішли сумні ко­за­ки,
Нічого діяти…
"Зато, - ка­жуть, - ми гетьма­на
Будем жи­во ма­ти!"
Та не во­рон же то чор­ний
Із со­ко­лом б'ється,
То Вельямін з По­лу­бот­ком
За пра­ва де­реться.
І обид­ва Пет­ра-ца­ря
Просять роз­су­ди­ти.
І го­во­рить цар мос­ковський:
"Нічого ро­би­ти!
Треба, - ка­же, - По­лу­бот­ка
В Пет­ропіль заз­ва­ти
І тут йо­му по-мос­ковськи
Правду роз­ка­за­ти!"
І з Са­ви­чем і Чар­ни­шем
Пав­ла вик­ли­кає,
Але Пав­ло послів собі
Вперед по­си­лає.
І при­бу­ли у Пет­ропіль
Посли мо­ло­децькі:
Полковники Да­ни­ло­вич
І Пет­ро Ко­рецький.
Бунчуковий Во­лодьковський
І су­дець Гра­бен­ко,
І військо­вий з ни­ми пи­сар
Завзятий Ха­нен­ко.
І при­бу­ли у Пет­ропіль
Та й го­во­рять: "Ца­рю!
Візьми собі Вельяміна,
Візьми на­шу ка­ру;
Судці твої мос­ковськії
Нас доб­ра не учать,
Багатого об­ди­ра­ють,
А бідно­го му­чать.
Козаків за хлопів ма­ють
І гри­зуть гетьма­на…
А чи ж так то, яс­ний ца­рю,
Було за Бог­да­на?..
Ти го­во­риш, що Хмельницький
Сам ца­рям при­ра­див,
Щоб мос­ковський воєво­да
На Вкраїні ря­див;
Але Пав­ло По­лу­бо­ток
Не хо­ває сло­ва,
Він го­во­рить: "Що там, - ка­же, -
Батькова умо­ва!
Спершу, ца­рю, підно­ви ти
Нашу дав­ню во­лю,
Щоб ми самі су­ди­ли­ся
Помежи со­бою;
Щоб ні стольник, ні бо­ярин,
Ані воєво­да
Не пи­та­ли, не су­ди­ли
Нашого на­ро­да;
Щоб ко­за­ки самі собі
Розправу чи­ни­ли,
І, де три їх, щоб два собі
Третього су­ди­ли.
І всі царі мос­ковськії
Теє пра­во зна­ли
І за нього своє сло­во
Царськеє да­ва­ли.
Та й ти да­вав, яс­ний ца­рю,
Як ізби­рав ра­ду,
Як да­вав нам у гетьма­ни
Пана Ско­ро­па­ду!
Чо­го ж те­пер на Вкраїні
Воєводи ста­ли,
Чого пра­ва ко­зацькії
Й вольності про­па­ли?!"
Незабаром за пос­ла­ми
Й Пав­ло при­бу­ває
І з Чар­ни­шем і Са­ви­чем
К ца­рю підсту­пає.
Підступає, дає лис­ти,
Просить за Вкраїну,
Але, зна­ти, й Пав­ло при­був
В ли­хую го­ди­ну:
Ані Пет­ро, ні бо­яри
За нього не дба­ли,
Його лис­ти за Вкраїну
Під сук­ном ле­жа­ли.
І че­кає Пав­ло місяць,
Ба й дру­гий че­кає,
Ба й че­кає місяць третій -
Цар не зак­ли­кає.
"Почекай же, - Пав­ло ка­же, -
Їдна мені до­ля,
Але ста­не й тобі хро­ном
Козацькая во­ля".
І ос­таннє своє сло­во
Цареві го­то­вить;
І при­хо­дить з стар­ши­ною
І до нього мо­вить:
"Знаю й ба­чу те­пер, ца­рю,
Що ти без при­чи­ни
Підійнявся на по­ги­бель
Мої Ук­раїни.
І всі царськії ука­зи
Хочеш по­па­ли­ти,
І всі вольності ко­зацькі
Хочеш по­то­пи­ти.
І ко­заків, як ху­до­бу,
На ро­бо­ту го­ниш,
І над ни­ми "Вічна пам'ять"
По бо­ло­тах дзво­ниш…
І гетьма­на оби­ра­ти
Нам не поз­во­ляєш,
І су­ди­ти судців своїх
З Моск­ви по­си­лаєш!
І нас су­дять без за­ко­ну,
Без вся­ко­го пра­ва;
Чи вже ж тобі за то, ца­рю,
Буде яка сла­ва?
Але не­хай мені бу­де
Вільно і ка­за­ти,
Що нічо­го тобі, ца­рю,
З Ук­раїни жда­ти.
Україна - не ди­ти­на,
Вона во­лю має,
А вільно­го не не­волі -
Правда при­гор­тає.
Тепер ка­жи мені, ца­рю,
Хоч залізо тер­ти,
Хоч у тюрмі хо­лоднії
Із го­ло­ду мер­ти;
Усе їдно мені, ца­рю,
Тілько б не ви­да­ти,
Як та бідна Ук­раїна
Буде про­па­да­ти!.."
І стис­нув Пет­ро зу­ба­ми.
"Шкуру, - ка­же, - здер­ти!"
Але тро­хи оду­мав­ся:
"В тюр­му аж до смер­ти!"
І у тюрмі Пет­ра й Пав­ла
Разом з стар­ши­на­ми
Обіллявся По­лу­бо­ток
Дрібними сльоза­ми…
Обіллявся не за се­бе,
А за Ук­раїну
Та за своїх то­ва­ришів,
Що без долі ги­нуть.
Та не дов­го ж Пав­ло пла­кав.
Заслаб, по­ми­рає…
Цар док­то­ра по­си­лає -
Павло ви­га­няє.
"Нащо, - ка­же, - жит­тя моє
Назад по­вер­та­ти,
Коли я не мо­жу долі
Батьківщині да­ти?"
Петро сам іде до нього,
Щоб пе­реп­ро­си­ти,
І дає йо­му лікарст­во,
Просить йо­го пи­ти.
Але Пав­ло По­лу­бо­ток
Йому про­мов­ляє:
"Дармо, ца­рю; ти не вер­неш,
Що вже по­га­сає…
Живо-живо Пав­ла й Пет­ра
На світі не бу­де,
Тоді обох нас роз­су­дять
Правдивії лю­ди…"
2
{"b":"232327","o":1}