8 А Всеслав той на сьомому Трояновім віку Кинув жереб та й поїхав По любую дівку. І крюками, не ногами, Піднявся на коні, І прискочив до Києва В залізнії броні, І там собі тілько древком Од копія свого Дотикався до княжого Стола золотого. Із Києва звіром скочив В північній годині, З Білгорода обісився Ще в тумані синім. І візницями тяжкими Та трирогачами Відчинив іще до рання Новгородські брами; Розбив славу Ярославу, Полив сухі ниви, І з Дудуток сірим вовком Скочив до Немиги. А в Немизі снопи стелять Та все головами, А молотять по головах Стальними ціпами. І на тоці життя кладуть, Решетами сіють І живую душу з тіла Лопатами віють. І береги на Немизі, Низькі та криваві, Не бологом засіяні - Руськими костями… Всеслав, було, людей судить, Князям раду радить, А сам вночі сірим вовком І нудить, і вадить. З Києва до Тьмуторкана Ще до кур доскочить, Путь Хорсові великому Вовком перескочить. Тому в Полоцькім дзвонили Утреню в Софії, А він чував аж у Київ Дзвони голоснії. Але дармо! В другім тілі, Хоч і душа віща, Та зазнає біди-лиха, Як та і не віща. На його-то, може, долю, Долю нещасливу, Боян віщий і ізмислив Приспівку правдиву: "Не тра, - каже, - ні хитрому ні горазду бути, бо і птиці гораздії суда не минути…" О, стогнати землі Руській Не час, не годину, Спом'янувши князів первих Первую годину. Не сил було пригвіздити Владимира того До київських гір високих, Стола золотого. То отож-то тепер стали Стяги та коруги: Одні стаги Рюрикові, Давидові другі. Но й Волинці носять роги, Їм хоботи крають, І їх коп'я на Дунаї Славу їм співають. 9 Ярославни тихий голос Незнакомий чує, Зозулею рано-рано Бідная воркує: "Зозулею полечу я, - Каже, - по Дунаї, Обмочу рукав бобровий На річці Каялі. Вийму з князя молодого Половецькі стріли І утру криваві рани На змученім тілі!" Ярославна рано плаче Дрібними сльозами, У Путивлі на забралі Воркує словами: "Ой вітре мій, - каже, - вітре! Буйнеє вітрило! Чого ж ти, мій господине, Вієш через силу? Чого мечеш, чого гониш Тії стріли фінські На легеньких своїх крилах На милого військо? А чи ж мало тобі хмари Віяти на гори Та кораблі колисати На синьому морі? Чого ж ти, мій господарю, Ти, моє весілля По ковиллю степовому, Як порох, провіяв?" Ярославна рано плаче Дрібними сльозами, У Путивлі на забралі Воркує словами: "Дніпре славний! Пробив же ти Каміннії гори Через землю половецьку На синєє море! Милував же ти на собі Живі та здорові Святославові байдаки В степи Коб'якові; Помилуй же й мого мужа, Дніпре-господине, Щоб не слала сліз до нього Я на море синє!" Ярославна рано плаче Дрібними сльозами, У Путивлі на забралі Воркує словами: "Сонце моє золотеє, Сонце моє ясне! Всім ти, сонце, єси тепле, Всім ти, сонце, красне. Чого ж лучі ті гарячі, Ті пекучі дуже, Ти пустило не на хмари, А на військо мужнє? І згагою серед поля Луки їм спрагнуло І тугою на безвідді Тули їм заткнуло!" 10 Аж бризнуло синє море Саме опівночі, Ідуть змроки туманами, Закривають очі. Ігореві бог путь каже З неволі додому, На Руськую землю - к отню Столу золотому. Позгасали ще звечора Вечірнії зорі. Ігор спить не спить і чує, Мислю мірить поле, Мірить з Дону великого До малого Донця. Аж кінь заржав опівночі, Що до сходу сонця. І Овлур там за рікою Свиснув на все поле, Дає князю розуміти, Що усе готове… Але князю, знать, не бути! Земля загуділа, Застукала, загримала, Трава зашуміла. То вже вежі половецькі З поля підіймались, За Ігорем, за Овлуром У погоню гнались. А князь Ігор горностаєм К трістю підбігає, Скочив гоголем на воду, На коня впадає; З коня скочив босим вовком, побіг лугом Донця І соколом під туманом Летить до схід сонця І збиває сірі гуси, Лебеді й тетерю На голоднеє снідання, Обід та вечерю. Коли ж Ігор через степи Соколом літає, То Влур за ним сірим вовком Ззаду підбігає. І обидва студеную Росу отрясали, Бо обидва свої коні Бистрі підірвали. "Ой Ігорю! - Донець каже. - Не мал тобі слави, Землі Руської весілля, Кончаку неслави!" "Ой Донче мій! - Ігор каже. - Не мал тобі слава, Що милував ти на хвилях Сина Святослава, Що стелив траву зелену Понад берегами, Одягав туманом теплим Попід деревами. Стеріг його ти гоголем На воді при вітрі, Чайками на бистрих струях, Черняддю в повітрі. Чи ж не правда, - каже, - Стугна Струю чудну має, Бо чужі потоки зжерла, Сама голодає. І мутнії свої струї Об корчі розтерла, Молодому Ростиславу Дніпра не відперла? І на темнім не березі Мати Ростислава Оплакала молодого Сина Ростислава. Там і квіти зажурились, Жалобою вкрились, І дерева із тугою До землі склонились. |
