3 Рано в п'ятницю русини Половців нагнали І полки їх поганії Прахом потоптали. І розсипались стрілами По вражому полю, Красних дівок половецьких Гнали у неволю. Брали злото й паволоки, Брали й оксамити, А лишкою мости собі Почали мостити. І мостили по болотах Та по трясовинах Опанчами, кожухами, Зроччям половчина. А червоний стяг і чілку, Білую хоругку І ратище срібне дали Олегову внуку. І Олега гніздо храбре Спочивати сіло; О, далеко ж воно, бідне, В поле залетіло. Ніби воно й не родилось Само для обижі Ні соколу, ні кречету, Ні звірині хижій; Ні соколу, ні кречету, Ні орлову сину, Ані тобу, чорний ворон, Вражий половчину! А Гзак уже сірим вовком Вибігає з дому, А за Гзаком Кончак їде К великому Дону. На другий день дуже рано Руські поглядають, Аж криваві в небі зорі Світ оповідають, Чорна туча іде з моря І закрити хоче Штирі сонці, і по нії Блискавка мигкоче. Бути-бути сього ранку Великому грому, І дощеві йти стрілами З великого Дону! Тут-то коп'ям проламатись В полі половецькім, Тут-то шаблям потріщати В шеломи полвецькі На сій річці, на Каялі, Край тихого Дону… О Руськая земле, земле! Вертайся додому! Ото й вітер, внук Стрибогів, Замахав крилами На Ігоря військо - з моря Повіяв стрілами. І движить земля і стогне, Ріки текуть мутно, Порох моле покриває, Стяги мають смутно. Ідуть з Дону, ідуть з моря Половецькі сили, Зі всіх сторін Ігореві Полки обступили. І бісові діли криком Все поле укрили, А червоними щитами Русини покрили. Закричали половчани, Заіржали коні. А ти, туре Всеволоде, Стоїш на бороні! Ти на військо половецьке Прискаєш стрілами, Ти гримиш об їх шеломи Стальними мечами. Куди скочиш, де посвітиш Шеломом блискучим, Там голови половецькі Валяться на кучі. І шеломи оварськії Щербаті валились, Бо у тебе, Всеволоде, Стріли закалились. Якії ж то, мої браття, Дорогії рани! Він забув життя і шани, Чернігів коханий. Забув княжиї звичаї І столицю ясну, І княгиню свою милу, Глібовну прекрасну. 4 Були віки Троянові, Літа Ярослава, Були бійки і Олега, Сина Святослава, Що, бувало, лиш крамоли Мечем висікає То по цілій землі Руській Стріли розсіває. Що, бувало, в Тьмуторкані В стремено ступає, А Ізяслав у Києві Брязки зачуває, - А Владимир Всеволодів Хоч сам не без духу, У Чернігові щоранку Затикає вуха. Тогді й самого Бориса, Сина Вячеслава, Привела на суд до себе Олегова слава І поклала на зелену Кінську паполому За обижу Олегові, Князю молодому. Там і князя Ізяслава Вони доконали, І Святополк свого батька Із тої Каяли Повелів на коні взяти, На угорські коні, Та відвезти до Києва До церкви святої. О, Олега Гориславця Війни пам'ятались: Тогді землі в усобицях Росли й засівались, І життя Дайбога внука В крамолах губилось, А з-за князів і їх людям Віку вкоротилось. Тогді рідко в землі Руській Орачі співали, А частіше коло трупів Ворони кричали, Та ще галич лепетала І збирала діти, Коли з ними на поживу Хотіла летіти. Тако-то, люди! Були бійки, Були в нас і смути, Та такої, як се була, - Такої й не чути! З рання світа до вечора З вечора до світа Летять стріли каленії, Як град серед літа, Гримлять шаблі об шеломи, Коп'я молодецькі Тріщать в полі чужоземнім, В землі половецькій, Чорна земля під копитом, Як та рілля, зрита, Всі костями засіяна І крівлею злита. Полягли там Всеволода Полки головою, І по цілій землі Руській Ізійшли тугою… А що ж мені зашуміло Рано за горами? А що ж мені задзвеніло Ще перед зорями? То князь Ігор своє військо В поле завертає, Бо жаль йому Всеволода, Що вже погибає. І билися день, і другий, І третій день бились, Та в полудень і Ігоря Стяги повалились… Тут-то браття розлучились З берега Каяли, Тут для себе кривавого Вина не дістали. Тут лиш військо докінчило, Сватів напоїло, А само за Руську землю Землі попоїло. Никне трава жалощами, Листя ізсушились, І дерево небологом До землі склонилось. |
