Я, звичайно, хотіла заперечити, сказати, що він верзе казна-що і що все це чистісіньке безглуздя. Найдужче мене зачепило те, що Честер зараховує мене до іншого «класу» (бо ж я чудово розуміла: він таки має слушність).

Та не давши мені мовити й слова, Честер прожогом вибіг з кімнати (зібгавши у жмені подертий на клапті памфлет, через який ми пересварилися), і я побачила, що він і справді ладен заплакати.

Та коли я вийшла до обіду, він був дуже ввічливий (хоч і не спускав з мене пильного ока), обсипав компліментами й жартував. Я відчула, що цього разу незручно було не йому, а мені.

Тому й вирішила: надійшов час поставити все на свої місця. Мені здавалося неможливим жити й далі з ним у шлюбі, коли він підозрює, що я його зневажаю. Вирішивши, що настала слушна мить (навряд чи зараз він почав би розпалятися), я спробувала довести, що відносно моїх поглядів він помиляється,— ніякої класової різниці між нами я не відчувала й не відчуваю.

— Може, й так,— цілком серйозно відповів Честер,— але вона існує. Це одна з тих причин, чому я хотів з тобою одружитись. Мені не потрібні дівчата з бідних кварталів, я завше хотів мати за дружину справжню леді, і я її взяв.

Помітивши, що таке трохи дивне визнання знітило мене ще дужче, він додав (і тут мені раптом здалося, що він справді глузує):

— Ось бачиш, коли б я був джентльмен, я б цього не сказав, але така вже у мене вдача — різати правду в очі, яка вона не є прикра.

За тиждень памфлет вийшов друком точнісінько в тому самому вигляді, в якому Честер мені його показував,— усі брехливі вигадки великими літерами,— і зчинив куди більшу бучу, ніж я побоювалась.

Але саме завдяки цьому Честера обрали до муніципалітету, і місцева влада ризикнула висунути його кандидатуру до нової ради графства.

11

На ту пору суперечки про «клас» були для Честера свого роду манією. З будь-якого приводу, а то й без нього, він умить ярився й починав доводити, нібито існує якась «таємна змова з метою тримати народ у ярмі, щоб кожен знав своє місце». І не забував додати: його, мовляв, і самого мало не затерли,— він чекав аж до тридцяти п'яти років, доки, нарешті, випадково йому всміхнулося щастя. Я почала по змозі уникати балачок на цю тему,— і все одно ми якось мало не посварилися. Власне, я гадала,— таки посварилися. Тоді я ще не знала, що з Честером посваритися непросто. Коли я звинуватила його в тому, що він зацькував мене через оту класову приналежність, він зразу ж вибачивсь — і того самого дня знову взявся за своє.

Якби він раз у раз не давав мені доказів своєї любові, я могла б подумати, що Честер мене ненавидить. Лежачи в моїх обіймах, він розповідав, як йому свого часу аж руки свербіли «задушити оту стару відьму з Корта», коли вона приходила до його матері «з різдвяними подарунками». А він же чудово знав, що «стара відьма»— то наша родичка Мері Слептон, «тітонька Мері».

Складалося враження, що він ображає мене зумисне: Честер любив напружені ситуації. Вони його збуджували. І тепер, озираючись на минуле, я бачу, як наївно було чекати від чоловіка, не схожого на інших, щоб він поводився, як усі.

А тоді, через оті вибрики, він здавався мені диваком (навіть коли зважати на його класову приналежність), людиною, по-своєму не зовсім здоровою, і тому, як усі ненормальні, гідною жалю й співчуття.

Я відчувала також якусь незручність, навіть вину,— це почуття знайоме, мабуть, кожному, хто належить до панівного класу. Тому я намагалася всіляко допомагати Честерові і дуже раділа, коли він просив мене переглянути чернетки його майбутніх виступів чи послухати, як він говорить.

Він завжди цікавився моєю думкою: чи здатна його майбутня промова «взяти за живе», чи влучні в ній порівняння та образи. І вважав мене за кращого критика, ніж тітонька Леттер, яка над усе любила моралізаторство.

— Спіч,— казав Честер,— не повинен повчати, він має надихати людину!

12

Ніщо так не захоплює, як причетність, хай навіть не безпосередня, до перших кроків громадського діяча (чи то співака, чи політика: для них головне — справити враження на публіку, тобто на громадськість, а заздалегідь важко сказати, як вона їх сприйме і що саме їй сподобається); і тепер, коли Честер справді став кандидатом до ради графства й часто виступав з промовами перед натовпом (ради графства щойно тоді були засновані — до них обирали майже так, як нині до парламенту), я, слухаючи його, не могла всидіти на місці від хвилювання.

Звичайно, взаємини між нами були й далі напружені, бо я відчувала, що Честер сприймає всіх (та й мене) як своїх ворогів, і це дуже бентежило. Я впадала у відчай, коли на Честерів жарт (хоч його ми обоє так старанно підготували) ніхто з публіки не сміявся! Щоки мені палали тоді так, що доводилося нахиляти голову, аби, не дай боже, хто не помітив. А яка то була мука чекати, доки йому зааплодують! Може, саме тому, що таке гнітюче було чекання, поки люди почнуть нарешті аплодувати Честерові й викликати його (а з часом з'ясувалося, що він дуже гарний промовець), я не могла вгамувати сліз,— і, що вже зовсім недоречно, ладна була кинутись йому в обійми й сказати, як блискуче він виступав.

А того дня, коли Честера обрали до ради графства, і у Тарбітоні на його честь відбувся мітинг, і ми обоє наче сп'яніли від численних вітань, мені здалося, що в серці моєму й справді прокинулось якесь почуття до нього. Може, того вечора я його справді кохала,— була вдячна йому за те, що муки мої скінчились, і можна більше не переживати за нього.

Звичайно, я з полегкістю подумала, що тепер, досягши своєї мети, він нарешті отямиться й не буде таким нестерпно «важким».

Тітонька Леттер, якій Честер доти не дуже подобався, була тепер від його перемоги на сьомому небі. Зрештою, Честер завдячував їй свою кар'єру більше, ніж будь-кому, і ніколи цього не заперечував. Єдиний з усіх її протеже, він не лише виправдав, а й перевершив усі ЇЇ сподіванки. Вона тепер мріяла якось пропхнути його у парламент (ми всі, навіть Честер, вважали, що це вже занадто!) і всіма правдами й неправдами намовляла кузена Слептона та ще одного нашого родича, Вілфреда Коннібера, запропонувати його кандидатуру лібералам. Гадаю, вона навіть мала план, заручившись їхньою підтримкою, зробити мого чоловіка членом правління Бетвельської земельної компанії, де обидва кузени були за директорів.

Згадую про це тут лише тому, що існує легенда, ніби Честер уже тоді «запродався» капіталістам, особливо Конніберові. Насправді ж, Вілфредові на ту пору Честер страшенно не подобався, та й сам Честер категорично відмовлявся з ним спілкуватися, бо той мав прибутки від продажу спиртного (виробляв пиво); так само навряд чи міг Честер виявляти шану Слептонові,—той же був лендлорд і власник мало не половини тарбітонських земель. Честер відмовлявся від усіх запросин до Слептон-Корту, а мені не дуже хотілося кликати Слептона до нас в Орчард, бо в Тома різалися зубки і він тепер часто плакав.

Але таке ставлення Честера до моєї рідні не вельми мене тривожило; дуже скоро я помітила, що можу аж ніяк на це не реагувати. Отож, кажучи щиро, я (сама не знаю як) погодилась на ту «неймовірну» ситуацію, коли Честер навіть у найінтимніші моменти дивився на мене як на класового ворога.

Вище я вже сказала, що іноді мені здавалось, ніби в моєму серці прокидається любов до Честера як до чоловіка, і це мене дуже тішило. І хоч я вже знала: для шлюбу іноді досить і звичайної вихованості,— тепер, несподівано для самої себе (очевидно, тримаючи мене в постійній напрузі, Честер мимохіть збудив у мені почуття невдоволеності) я зажадала щастя. Тепер я все частіше уявляла собі, яким приємним має бути подружнє життя у тих, хто «по-справжньому» кохає одне одного.

І от саме такої пори до нашої садиби у Палм Коттеджі завітав із свого полку Джім.

Я зустріла його там випадково (а він умисне підстерігав мене) й зразу ж відчула до нього щось схоже на огиду. Він перетворився на такого собі офіцерика-джигуна, дуже пишався собою й анітрохи цього не соромився.