І тут Честер ізнову потвердив свою кмітливість чуйним, дбайливим і ніжним ставленням до мене. Він зробив так,— і зовні це мало цілком природний вигляд,— що у червні, коли надійшов час пологів, ми знову були за кордоном і прожили у Франції понад два з половиною місяці; тому газети графства надрукували інформацію про це заднім числом, не подаючи точної дати народження дитини. Звичайно, всім сказали, що пологи були передчасні, що й змусило нас затриматись, але на такій відстані від рідних місць усе сталося тихо й непомітно, зацікавивши хіба що найзавзятіших пащекух. Мене налякала сама дитина — малий був копія Джіма, тільки в мініатюрі; навіть той самий чванькуватий погляд і невдоволений («а бодай тобі!») вираз маленьких, міцно стулених уст. Тому я була дуже здивована, хоча й зітхнула полегшено, коли всі, як один, сказали, що малий вдався у нашу породу.

Якось, годуючи Тома,— а Честер стояв поруч і залюбки милувався (йому це дуже подобалось),— я, не подумавши як слід, зауважила:

— А ніс у нього буде як у Джіма.

Честер зірвався з місця і, позеленівши від люті, скрикнув:

— Не бачу нічого схожого з Леттерами! Всі кажуть, Том — викапаний я, хіба, може, очі, згоден,— твої!

І вийшов.

Це мене дуже вразило. За своє життя я не раз чула (під час тітоньчиних «політичних» балачок) про ті «коники», що їх витинають схожі на Честера люди, і мені на якусь мить стало млосно, так ніби піді мною, кажучи словами міс Бреддон, «розкрилася прірва». Мені раптом здалося, що вся його запопадливість і лагідність — лише машкара, за якою криється щось потворне й дуже загрозливе. Втім, може, саме тому, що це мене до глибини душі вразило, я поспішила сказати собі, що й справді бовкнула зайвого, і то було з мого боку нетактовно. Дитина стала для мене такою великою втіхою та розрадою (хоча й нагадувала про Джіма), що мені зовсім не хотілося псувати собі настрою.

Не кажучи вже про допитливість, яку збуджує в нас перша дитина, і про те, що нас взагалі мало не до сліз розчулює кожна маленька істота (все крихітне — діти, звірята, навіть іграшки), не кажучи про задоволення, яке маєш від простого спілкування з малям (несподівано для самої себе це виявилося дуже приємним принаймні попервах), я справді таки дуже полюбила Тома. Доглядати його була мені велика радість. Не знаю, чом це мене дивувало, може, тому, що я багато чула про жінок, особливо молодих, які не люблять своїх немовлят, а то ще й ненавидять їх до того, що ладні б, здається, задушити в колисці.

10

Ще до нашого повернення додому Честер здивував усіх тим, що «ступив на стезю війни». Він написав листа до газети «Кур'єр», органу радикалів, де назвав муніципалітет «товариством взаємного захвалювання», виставив свою кандидатуру на виборах і вже прицінювався до одного з «шикарних» особняків, що бовванів саме над Палм Коттеджем і звався Орчардом.

Звісно, він хотів платити за дім моїми грошима, але я не була проти. Я з самого початку вважала, що Честер одружився зі мною задля грошей (або принаймні через них), і має на них право, тим більше що він виявив стільки такту, коли йшлося про дитину.

Нарешті, завдяки йому я одержувала давно виплекане у мріях — власну кімнату, де могла зібрати докупи всі свої книжки, зручно розвалитись у кріслі, навіть випалити, як заманеться, сигарету-другу, а головне — не скидати окулярів. А треба сказати, що на ту пору жодна леді молодша п'ятдесяти років не носила окулярів прилюдно; і тітонька, і Джім, і навіть Честер, кожне на свій лад, насилу терпіли мене в окулярах.

Тітонька мала звичай казати: «Зніми цю бридоту, ти схожа в них на сову» (з властивим їй практицизмом вона дійшла висновку, ніби моє обличчя замале, а лоб завеликий для окулярів); Джім, той просто власноруч обережно знімав їх з мене двома пальцями, як знімають з обличчя якусь погань; а Честер тривожно поглядав на мене, скрипів стільцем і після паузи бубонів:

— Хіба ти не бачиш, вони лишають тобі слід на носі? Я певен, це не твій розмір.

Отак я від щирого серця була вдячна Честерові за всі ті блаженні години, коли я розкошувала у затишку своєї нової кімнати. Надто швидко я зрозуміла, чому Бальзак, чи, може, Вовенарг[5], називав шлюб школою дипломатії; на той час я вже добре знала, що у такому складному й «дипломатичному» альянсі як шлюб слід бути вдячною навіть за звичайну уважність.

До того ж він улаштував так, що після народження Тома ми почали спати окремо, і я спокійно могла вставати вночі до дитини. По суті, я й жила осібним життям, так би мовити, «життям у житті», або, вірніше, «осторонь» життя. Очевидно, через це проходить більшість жінок, коли в них народжуються діти. Якийсь один бік їхнього побуту стає осібним; дні заповнюються турботами, нехай і численними, але надто дрібними, щоб чоловіки могли ділити цей тягар з жінками; міняється навіть розпорядок дня,— і, як на мене, в цьому нема нічого дивного. Кожен з подружжя живе тоді своїм життям, лишаючись самим собою й одержуючи задоволення одне від одного.

Проте не скажу, щоб я була дуже задоволена своїм чоловіком: мене, як і багатьох інших, він обурив своїм листом у «Кур'єр», а головне — наміром розповсюдити у Тарбітоні брошуру, написану у ще нестриманішому й лайливішому тоні.

Писав він його кілька днів, і, скінчивши, попросив мене висловити про нього свою думку. Вважалося, що я добре володію стилістикою англійської мови, зокрема, Честер вельми цінував моє знання граматики.

Тепер я розумію, що нічого особливого у тому памфлеті не було. Він просто був жвавіший стилем, а головне,— для такого містечка, як Тарбітон, то було на ті часи щось нове.

Але ж і я доти не бачила нічого схожого на той памфлет. Думки мої ішли приблизно так: «Все це брехня,— від першого слова до останнього. Треба ж вигадати — ніби муніципалітет лише й думає, як йому «тримати бідних у злиднях»!

Воно й справді, з погляду людини, непричетної до політики, все у тому памфлеті було брехнею, та ще й Честер люто нападав там на моїх друзів, наприклад, на майора Фрієра, що саме обіймав тоді у нас посаду мера.

Перелякана, я вже уявляла, яка буча здійметься в місті через той памфлет (мені було страшно, що цей скандал занапастить Честерову кар'єру на самому її початку), і задавала самій собі питання: як могло статися, що мої п'ять тисяч фунтів обернули цього доброго, лагідного, поштивого й вельми порядного клерка з контори Бінга на доволі агресивного заколотника.

Та не встигла я сказати про його писанину й кількох критичних слів, як він вихопив її у мене з рук, подер на шматки, почервонівши при цьому так, що мало не луснув.

— Даремно я це тобі показав,— мовив він нарешті лагідно (хоч я бачила, як тремтіли у нього руки); — але я вважав і вважаю, що ці бідняцькі квартали — наша національна ганьба!

Я почала була пояснювати, що моє обурення викликають лише деякі його тези: йдеться про свідому брехню, адже всі знають, що це не так,— про твердження, які легко заперечити і які лише скомпрометували б добре Честерове ім'я. Замість відповіді він перепросив, що звернувся до мене з такою справою, бо певен: мої «істинні симпатії були й будуть на протилежному боці».

Спершу я подумала, чи не удає він «невинно ображеного»,— поза, якої ми раз у раз прибираємо, та ще й хизуємося своєю ображеністю, коли хочемо показати, що нас зачепили за живе, але ми все одно не поступимося власною гідністю. Проте коли я обурено заявила, що ніхто не давав йому права говорити такі речі, Честер ізнову неабияк розхвилювався і сказав, що він мені не дорікає, але — «звичайно ж!» — я завжди була по той бік барикад,— моє життя і моє виховання були зовсім інакші. І, звісно, мені невтямки, що таке справжні злидні!

— Ти не знаєш, що таке класи! — кричав він (і я побачила— його аж трясе від збудження).— І не розумієш, які ми з тобою різні! Та що вдієш,— тобі рідніший перший-ліпший негр,— коли, звісно, він багатий, коли він негр-джентльмен,— аніж Білл Коуд (він мав на увазі садівника Білла, що приходив раз на тиждень доглядати наш сад). Для тебе я хам, ніщо (обличчя йому засіпалося так, ніби він збирався заплакати). Ні-ні, це несправедливо! Це неправда! (Він простяг руку й торкнув мене за груди, ніби кажучи: «Пробач...»). Але саме так ти усім своїм єством відчуваєш.