Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.

– То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, що-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати… А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвоніть на ґвалт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніть всіма дорогами по грудді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцях селом, то вже я легшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати не годна… Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.

Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіть дзвін.

– А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, що десь був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком, та привезли в рантухах додому, та спорєдили парубка як паву, але язик не годні були заправити в рот. А мій дурний вхопив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривала-м лице його братові червонов платинов та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братніх товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостилиси. То якісь такі люди, що револьверами грають до данцу, що в кожді кишені мають бомби, що якісь блискучі ножі ховають помежи ребра, – таких ніхто не видів. Кажуть, що нагнали нас з нашої землі, що будем міститиси на смерть, а житє наше фурєти будем ворогові під ноги, як вошиву сорочку на войні… Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панові нічо, а половина села розсипаласи на сажу.

Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку, і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук і вона ожила.

– Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінє моє. Це бог добре вчинив, що сумлінє не говорить голосно. Най си сховають товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорить, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсиплють на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумліня. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м не чула. Відки вони си в мині взєли, це лиш бог міг пустити своїми руками у мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово, то проклін, який задушить всьо, що на земли жиє…

– Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберуть мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо поповнити не годна, а насподі в скрині є карточка від товариша мого чоловіка. Десь з далеких країв пише, що прийде до нас двоїх уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, ніхто не здержить на собі, що-м від того повмирали… Тепер давай свічку, я вже не ожию.

Думає собі Касіяниха, що то буде. Чоловік вчора вернувся з фронту, напився води і спить. Чути від нього сажу із колійового вугля. На горні блимає каганчик. Коло неї з одного боку раз по раз розкривається величенька дівчинка слюбна, з-перед війни. А московський байстрюк раз по раз шукає грудей. На стіні відбивається її кругла грудь, як гора, а губи байстрючка виглядають на стіні, як пажерливий змій. Думає вона собі: «Цей хлопець, як опир, витягнув в себе всю мою жіночу честь і ще всю мою кров витягне».

– Як же ж то буде, як чоловік встане, то-то буде ці довгі кіски обмотувати коло своїх рук, то-то буде волочити моє біле тіло попід лави та попід сішки[14]. А потім притягне до порога, і тіло лишиться в хаті, а голова брикне до хорім, аби кров з неї пси лизали. Так, суко, будеш покутувати гріх. А це моє щенятко пропаде у бруді й нарузі, ніхто йому сорочини не дасть, а як, не дай боже, виросте, то буде блукати без мня наймитюгою, навіть не буде чути про свойого батька, який на широкім степі нічого про нього не буде знати. Мій боже, чого ти мене так тяжко скарав, що-сь відібрав мені розум, як він дивився в мої гарні очі і моїми косами напихав свої пазухи у шинелю. Ти, боже, винен, бо ти відібрав мені розум. Моргаєш на мене ясними зорями і смієшся. Будь такий проклятий, як я!

– То моя мама стояла два дні коло одвірка смутна і скривджена на своїй честі, а мої сестри сльозами прали пелінки байстрюкові. А батько не входив тижнями до хати, лиш на дворі їв свій сухий кавалок хліба. Піп у церкві прокляв мене, люди минали мене. Такого тягару скала на собі не здержала би! І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мій байстрюк шовковими очима сміявся до мене.

Вона вхопила дитину, притиснула її до себе та приповідала:

– Хто би мені дав таку міць, щоби я тепер вийшла на двір, щоби-м наострила ніж та застромила йому в саме серце. Ой боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб’ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трясеться, як павутина на вітрі, ох, коби я могла виймити своє серце і запхати тобі його в горло, щоби ти вмирав з двома серцями, а я без одного.

Рано.

– Це чия дитина?

– Та знаєш, що не твоя, лиш моя.

– Та й цю вигодуємо.

– Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама погодую.

Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокирою, і воліла, щоби вперед сама загинула, аби не дивитися на судороги маленьких ручок.

– Ага, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки.

– Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять у вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба.

– Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я собі йду геть з моєю дитиною.

Зі скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочці і кожушинку.

– Це решта, – каже, – для Катерини, вона дуже розумна і чемна, тобі з нею буде дуже добре.

Вона йшла вулицею з дитиною.

За нею мати, і батько, і сестри, і сусіди, всі кричали:

– Не йди, не йди!

Але вона майже бігла, і як вийшла на гору і забачила стовпи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала грудь синові і шептала:

– Гріху мій, гріху! Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій сину.

Вони всі троє вже в могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.

Дід Дмитро поклав на ґрунт чотирьох синів. А як їх поклав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лише з бабою, але з волами, з коровою і кількома моргами поля. То коло хати і коло волів ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп за третину. Дід ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір’я і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша його робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої немало призбиралося за п’ятдесятлітнє ґаздування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв. Це була його найлюбіша робота. Він, відай, нагадував собі давні літа коло тої роботи, і тому так вона йому прийшла в смак. Як не чесав волів, то, певно, майстрував коло старого ярма або коло старого плуга.

Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двіста ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині.

Збіжжя не молотив по кільканайцять років, і подвір’я його було закладене доокола стіжками. Найстарший стіжок був чорний, той, під ним, сивий, менший від цього сивавий, тогідний білий, а цьогорічний жовтий, як віск.