Гімназія, крім формального навчання й ворожого відношення до нас, українців-учнів, нічого нам не давала.
Ми усунулися в своє таємне товариство, а як уже трохи підготовилися, то щонеділі й свята виходили читати відчити по читальнях або нові читальні закладати. Наслідком цієї читальняної діяльности було те, що мене разом з багатьома іншими прогнали з Коломийської гімназії, і я вже в 7 клясі був у Дрогобичі. Директором цієї гімназії був звісний український діяч 80 років минулого століття Олександер Борковський. Він заходив часто до нас із Мартовичем на кватирю і, бачивши, крім писань Франка і Драгоманова, ще цілу заграничну соціялістичну пресу, диспутував із нами, стараючись вибити нам із голови соціялістичні ідеї.
Мати мого товариша з гімназії, п. Тігерманова, розповідала мені багато про Івана Франка. Між іншим говорила, що такої великої голови в Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціялізм, якому він пішов на службу. Тоді Франко перебував із своєю сім’єю в селі Нагуєвичах, під Дрогобичем. Перший раз я його зобачив із великою кобелею під пахою на ринку в Дрогобичі. Кілька днів пізніше я пішов до Нагуєвич і від пастухів довідався, що «Ясьо ловить у потоці рибу». Я з берега запрезентував себе, і він просив мене носити за ним кошіль із рибою. Він вихапував рибу руками без ніяких приладів, а як наловив повний кошіль, то виліз із води, і ми пішли до хати, великої білої хати в дуже гарнім положенню, з просторими господарськими будинками. На вечерю ми тої риби багато з’їли, по вечері він бавив дітей й робив коректу своєї збірки оповідань «В поті чола». Так я перший раз видів і зазнайомився з Іваном Франком, з яким удержував ціле життя найдружніші взаємини і якого, може, єдиного з українських великих письменників, найбільше любив.
Року 1892 я зложив у Дрогобичі іспит зрілости й цього ж року восени виїхав до Кракова вчитися медицини. З тою моєю медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мордувати хорих своїм обстукуванням та обшукуванням.
Тут я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюриху, обоє високоосвічені, і я від них користувався широким европеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив. В Кракові я заприятелював також із нашим поетом Богданом Лепким, це чи не найніжніший чоловік, якого я в житті стрічав.
З польських письменників і поетів я найближче жив із Станіславом Пшибишевським і Владиславом Орканом. З Виспянським, Каспровичем, з Тетмаєрами я був добре знайомий і сходився з ними в редакції «Życia». Крім того, брав я живу участь у діяльності польської партії соціялістичної і зійшовся близько з Іґнацим Дашинським.
З Кракова по невдалій медицині вернув я до Русова й проживаю тут дотепер.
Від 1904 року, коли то я оженився з донькою мого приятеля Кирила Гаморака, мешкав я в мого тестя в Стецевій аж до 1910 року.
Від 1908 до 1918 року був я послом до австрійського парламенту, де не виголошував ніяких промов, бо мови парламентарні моїх клюбових товаришів за малими виїмками були такі скандальні, що я волів мовчати і встидатися лише за своїх, коли б не за себе самого.
Два рази я був на Україні. Перший раз 1903 року в Полтаві, на святі Котляревського, де зазнайомився з молодими письменниками. Другий раз був у Києві на початку 1919 року, за Директорії. Не знаю чому, та тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближчі, як галичани.
* * *
Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене і я ніколи не признавався, що я також письменник.
На університеті пропадали мої дрібні нариси по українських редакціях у Галичині. Аж 1897 року В’ячеслав Будзиновський перший раз надрукував кілька моїх дрібничок у часописі «Праця». Решту читачі знають.
Іван Лизанівський мусить вибачити, що своєю біографією не можу зацікавити читачів на Україні й що ця біографія далі чи не більша, як усі мої писання разом.
Я народився 14 травня 1871 року й дотепер дуже мало написав, а якщо редактор притисне мене до муру, то я ще другим разом і про це напишу.
Ангел
Стара Тимчиха грілася на приспі проти сонця. Поперед ворота проходили люди, і ніхто з бабою слова не заговорив. «Славайсу». – «Навіки слава», – лиш тільки бесіди і розмови.
– Старого лиш озми та закопай! Шкода тої лижки страви, що з’їсть, та того кута печі, що залежить. Всім великий у очах, ніхто слова не заговорить, ци бісе, ци чорте. Таки не варт старому жити, та й решта!
Прийшли їй на гадку слова старого Тимка: «То, стара, так є, що моя голова напереді, а твоя зараз за моєв. А як мої не стане, то твоя ніц не вартує. Лиш аби-с мене одного дня поховала, а другого ти вже не ґаздиня, меш сидіти, як у комірне, у свої хаті…»
– Ей, старий, старий, тото-с ні лишив, як коли би-с утік від слюбу. Був-єс плохий, куда-м ті потрутила, туда подавав-єс си, але все я із-за твої голови була ґаздиня. Була-м та й була-м.
Смутно бабі Тимчисі було, хоч сонце, як рідна мама, розгрівало старі кості.
– Та ти гадаєш, старий, що хтось за тебе нагадує? Якби мене не було, та й би ніхто і не гавкнув за тобов. Ой, сегодні діти, такі діти, що аж у п’єтах постиває! Але-с дурний, бігме-с, дурний! Було понабирати банків та векслів, та добре поїдати та попивати, та жити по-панцьки. А то запобігали-м обоє, яєчка жєлували на яєшницу, а сегодні і обіду за тебе ніхто не зробить.
Баба Тимчиха закрила лице долонями та й шепотіла до старого Тимка:
– Коби-с, мамо, вішолопала послідний феник, то би обідець був. А як не зможеш підвестиси, то здихай на барабулі! Ніби діти купили би тобі яблучко або булочку? Тогди би-с їла!
Встала з приспи та пішла подивитися до курей.
– То в старого, бігме, такий розум, як у дитини. Таке-м понаплітала, що встид перед сонцем світим! Вони, сараки, мають свої діти та мусі за них дбати. А ти, стара, мовчи та дихай. Недурно якись вігадав, що в старого дитинячий розум…
З оцим словом Тимчиха увійшла до великої хати. Розімкнула свою скриню і вибирала одежу. Придивлялася, чи не сплісніла, або чи міль не наплодилася.
– Все ще нашого стараня, нитки діточої нема. Всего-м собі налагодила до смерті. Як старий умер, то лиш дошок на деревище купили. Ей, де, коби і мене так файно ховали. Були люди, та було і для людий. Вже-м ті, старий, поховала, як ґазду! Ніхто не писнув, аби-м чогось жєлувала.
Виймала червоні чоботи.
– Лиш раз убувані. Небіщик вже перед смертев був на ярмарку та й купив. «На, – каже, – Насте, аби-с мала на смерть, хто знає, як ті діти муть шінувати? Все ліпше мати своє. Аби-с мала порєдний чобіт на нозі, бо то бог знає, ци я вперед умру, ци ти!»
Баба заплакала.
– Не журітьси, дітоньки, я вам кошту не нароблю, ще й вам лишу. Мене старий добре постарав. Коби так усіх. Лиш не дайте бабі без свічки умерти. Я так коло старого страждувала ночами, що лиш один бог знає, але таки не вмер без свічки.
На споді скрині найшла баба вузлик із грішми. Взяла в руки і сіла на землі, аби рахувати.
– Ой діти, діти, тото-м си вас набавила та напістувала! Бувало, біжу з міста на`голову, а все мені на гадці, що вони там діють самі у хаті? Добігаю до ліса, а вони йдуть протів мене, ледве землев котєси. Підо мнов аж ноги дрожуть, аби борше[3] додому, а вони зіпруть, та й мус сідати та роздавати дарунки. Понабирають – та й далі! Лиш небіжка Доця зо мнов ішла, а бахурі полетіли, як вітер…
Обличчя бабине подобріло і прояснилося. Глянула на образи. Там був голий ангел, що тримав у товстих руках дві червоні рожі.
– Ой ти, голаку, все ще смієшси з старої баби. А як баба постаріласи, а ти все молоденький, все бабі хату звеселєєш. Ой дитинко божа, минув вік, як у батіг траснув!
Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи.