Марко пішов швидше...

А тим часом уже вечоріло. Сонце сідало за високу скелю, що була по той бік річки, проти слободи, і останнім промінням золотило слободу. Вечірня прохолода починала віяти навкруги. Марко повернув додому.

Але йому не хотілося проходити знов тією ж улицею. Він звернув у провулок, і тоді пішов низом поза селянськими городами. Не поспішавсь додому, а йшов тихо, думаючи про те, що довелось йому побачити. Несподівано почув голоси: за тином стояли два парубки і розмовляли, не бачачи Марка.

- А давно ти до неї ходиш? - питавсь один.

- Та всю зиму.

- Чого ж ти бросаєш?

- А ну її к чорту - ще дитину приведе!

- Боїшся, щоб на тебе не сказала?

- Кат її бери - хай каже! Хіба мені що? Мало я перевів?.. А так... увєрилась!..

- А я ще до своєї поки походю...- відмовив перший.

Парубки розмовляли й далі, але що саме, Марко вже не чув,- він проминув їх.

Уже зовсім смеркло. На селі посвітилися. Парубки й дівчата дужче заспівали. Деякі гурти співали так близько, що Марко розбирав слова. З одного краю чулося:

Ой ти, Ваня, ти разсукин син такой!

Де ти, Ваня, сюю ночку ночувал?

Чи у карту, чи в ігранти прогулял?

Чи у Каті на перинах пролежал?

А десь тоненькі дитячі голоси, триндикаючи до танців, приспівали:

Улюбився-урєзался!

Бил би ножик,- зарєзался!

Давай ножик, погастрєй,

Зарєжуся паскарєй!

Марко вернувсь у свою хату похмурий та замислений. Все, що він бачив, уразило його та ще й дуже погано. Важкі думи опанували йому голову. Він почув потребу щиро з ким поговорити і сів писати листа, до свого друга Семена Лісовського. Списав йому всі сцени, які сьогодня бачив, а наприкінці додав:

«Я зовсім не того сподівався. Досі я уявляв собі простий народ так, що він заховав у собі наш національний скарб - нашу мову, звичаї, поезію. Але замість поезії я почув «Іс трахтира в погрібок», замість щиро народньої мови - ламану мішанину. Про звичаї не знаю, але все, що бачив, доводить, що й вони не вдержались. І цей шинок, і ця розмова парубків про дівчат, і ці дівчата, що співають таких пісень... Сумно, Семене, сумно! Може, хоч у тебе є що відрадніше - розваж!..»

Другого дня, прийшовши до обіду, Марко побачив нову людину. Се був гість, Яків Петрович Голубов. Батько його, захожий москаль, колись ганяв з України на північ гурти, а далі так розжився, що міг купити в українських степах більш як тисячу десятин землі, тоді дуже дешевої. Сам господарював мало, а більше наймав землю за гроші людям і добре з них брав. Помалу прикупав ще землю. Син Яків, одинець, спершу мав був допомагати батькові, навчившись трохи письма у якогось дяка чи солдата. Але ж далі побачив старий Голубов, що освіта дає змогу ширше розсувати руки, далі їми сягати, хапаючи та тягнучи до себе в кишеню, й він оддав сина до гімназії, а потому, як той схотів, і до університету. Син вийшов відтіля «паном» на всі боки і, одержавши незабаром після батька чималу маєтність, осівсь там та й почав хазяйнувати. А проте він не запакував себе на селі: гулящого від господарювання часу жив у місті, любив бувати поміж людьми, любив веселе панське товариство, не цурався й книжки, люблячи найбільше сьогочасних французьких натуралістів, і в інтимному гуртку казав, прицмокуючи, про «Нану»:⁵ «Се книжечка дак так!» Одягавсь пристойно, був з себе непоганий і подобався жінкам, з якими вмів розмовляти весело й дотепно про всякі дурниці. В поважнішому товаристві любив критикувати літературу та вмілість, говорити про психологію та політику. Серед панства, хоч і не найвищого, його залюбки приймано; та й більше панство не цуралось його і саме ось через що. Перенявши від батька та поліпшивши його систему хазяйнування, він зумів так гарно господарювати, що вже купував нових тисячів зо три десятин землі, а його гроші часто йшли на позички панам; зовсім зрозуміло, що чимало панів Голубов мав векселями у себе в руках - то мусили такі приймати його за знайомого, хоч би й не хотіли. Городинський теж щось йому винен був, і хоч пані Городинська часом і щулила якось особливо очі на Голубова, але се тільки тоді, як він не міг того бачити; знала, що без його не обійдешся, бо їх хоч і чимала маєтність була заставлена та й перезаставлена вже по банках.

Маркові трохи не сподобались його хитрі та швидкі очі,- з їх визирав крамарчук. Але взагалі з погляду се був освічений чоловік - гарно вбраний, з гарно підстрижекою русявою борідкою, з викоханим чепурним обличчям. Посідали за стіл, почалася гуртова розмова. Тільки пан Городинський, завсігди балакучий, тепер чогось супився. У його трапилась суперечка з людьми, він не міг її ніяк забути і нарешті таки не втерпів і розповів усім.

- Подумайте, п'ять десятин найкращої пшениці витолочили падлюки! Сьогодні волів заняв,- прийшли, говорять: - Оддайте! - Оддайте! - І такі вже ласкаві та ввічливі!.. Ні, брешете,- заплатіть мені за п'ять десятин пшениці!

- Заплатять вони вам! - обізвавсь Голубов.- Хіба ви не знаєте цього хамства: вони раді б інтелігентну людину з'їсти! Хіба для їх істніє власність? Вони тільки свою власність уміють поважати.

- А панської - ніколи! - перепинив Городинський.- Се правда. Ми і мужики - се два вороги. Мужик вишукує всякої змоги одурити, обікрасти, підвести під монастир пана.

- Невже так? - спитався Марко.

- А ви ще не знаєте? - повернувсь до його старий Городинський. - Ви ще не знаєте цих мошенників? Та знаєте ви, що у мене, відколи я господарюю, ще не було з їми умови, яку б вони цілком, так, як треба, додержали.

- То нащо ж ви з ними маєте діло? - спитався Марко.

- Як - нащо маєте діло? - здивувавсь пан.- Треба ж мені хазяйнувати, треба ж із чогось жити!

- Виходить, що ви все ж користь од їх маєте?

- Вже ж маю! Нащо ж би я й клопотався з цими падлюками! Але коли робиш діло, то роби чесно, а не щоденне одурювання!

- Вибачайте, ви бували коли на селі? - спитавсь у Марка Голубов.

- Бував, але дуже на короткий час.

- Шкода, що ви не були довше та не господарювали самі,- тоді ви знали б що це за цяці. Їм нема ні законів, ні релігії - нічого святого. Се не люди, а свині!

Кров спалахнула в Марка, як він почув цю образу, кинену на його народ. Але він здержавсь, та ще до того тут пристав до розмови Іван Дмитрович.

- Я цілком згоджуюся з вами,- промовив він до Голубова. - Я давно вже думаю про се і дійшов укупі з найкращими адміністративними розумами в Росії до тісї думки, що тут треба якнайшвидше запобігти лихові...

- Та цим же ти запобіжиш? - перехопив старий Городинський.

- Ось,- протяг далі спокійно та поважно син,- я зараз скажу. Мені здається, що лихо в тому, що мужик живе не під законом,- його життя, його діяльність не зрегульовані. А се повинно бути. Повинна бути така адміністраційна система, що не дозволяла б мужицтву хитатися туди й сюди і в дрібницях регламентувала б масову роботу: щоб за погане хазяйнування, за пияцтво, за лайку, за мошенництво, за неходіння до церкви, за неповагу до старших і за всякі такі ікші мужичі провини була зараз кара і щоб та кара завсігди висіла над мужиком, не дозволяючи йому відхилятися набік.

- Справді? - спитався Марко. - І се тільки мужикові? А чому ж, коли так, і не панові? Адже й пани винні в тому.

- Чому? - жваво обізвався Голубов.- Тому, що люди поділяються на дві частини - ні, «стани» - ні, бо ся річ тільки послідок тієї чи іншої державної системи, а я кажу про те, що єсть послідком соціально-економічних обставин,- поділяються на дві частини: освічених або тих, що порядкують, та неосвічених або тих, що працюють. Се закон життьовий, й його ніщо не зсуне. І закон цілком правдивий: на те, щоб процвіла культура, цивілізація, треба, щоб нерозвита маса давала свою мускульну працю. Але ми тепер бачимо, що ця маса нехтує своїми обов'язками і тим шкодить культурі. Мусимо, отже, запобігти цьому лихові, присилувавши її.

- Я додам ще одно,- почав знову Іван Дмитрович,- а саме те, що така система мала б ще й іншу вагу: вона виховувала б масу в потрібному напрямку, робила б з неї гарну дисципліновану робочу силу.