І день іде, і ніч іде,

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки,- ¹

він забув, що це писано простацькою балачкою. Кілька книжок з історії вкраїнської доробили Шевченкове діло: Марко Кравченко зрозумів, хто він і якої просвіти мусить бажати тому темному народові, про який думав...

Важко було жити Маркові після батькової смерті. У його зосталася поганенька батькова хатина,- та й тільки ж. Тоді-то почав він жити приватними лекціями та живе їми й досі. Того й тепер їде до пана Городинського. Двадцять рублів на місяць, кватира, харч - чи щодня ж трапляється таке? Марко Кравченко бун радий, що так добре склалося. Він виїхав учора вранці, попрощавшися з своїм другом, товаришем-студентом Семеном Лісовським - у місті він з ним і жив укупі,- і оце тепер незабаром уже й приїде до панства.

- А он і Рашківка! - промовив візника, показуючи батогом.

Марко глянув і побачив поблизу вже слободу в балці. Похитуючись по скелястій поритій дорозі, фаетон з'їхав у ту балку і швидко пробіг невеличку слобідку, що, як і всі степові села, була вбога на дерева, а багата на глину та на камінь. На край слободи, у великому саду, вздрів Марко панський будинок. Коні швидко підбігли до рундука. Мapкo вискочив з фаетона і зараз же побачив невисоку та огрядну панську постать у літній жовтенькій одежі та в солом'яному брилі. Пан той стояв трохи набік од рундка, спиною до Марка, і з кимсь розмовляв. Почувши гуркіт, озирнувся, і Марко пізнав самого пана Городинського. У його було смугляве чепурне обличчя з довгими бакенбардами, чорними, аж блискучими, з ситим, чисто виголеним підборіддям проміж ними; карі очі швидкі й блискучі - дарма, що панові було більш як п'ятдесят років; тільки чепурно зформована голова була трохи лиса. Він моторно пішов до Марка.

- Просимо! Просимо! Дуже радий! - промовив до його, стискаючи рук.

І він повів був його на рундук. Але глянувши на Маркове обличчя та й на одежу, зупинивсь.

- Одначе! Ви відразу добре познайомилися з нашим пилом. Коли так, то думаю, що вам більше тепер хочеться піти в свою хату. Григорій! - гукнув він на слугу.- Проведи їх до старого будинку! - І додав Маркові: - Як приберетесь, просимо до обіду!

Виголений слуга взяв з фаетона легенький Марків кошик, трохи скоса на його глянувши, і повів молодого вчителя через двір у невеличкий старий будиночок. У йому ніхто не жив, хіба гості іноді ночували. І оце там виготувано світлицю Маркові.

Ледве вмивсь і передягсь Марко,- почув, що коло будинку задзвонено в невеличкий дзвін.

Що то? - спитавсь він у хлопця, що приносив йому вмивання.

Обід. Скликають усіх - може, хто в саду або ще де. Марко пішов до панського будинку і знов стрів у дворі пана Городинського.

- А що? Причепурились? - згукнув той весело. - Ото добре! Ходіть же тепер обідати!

І він повів за собою Марка. Перейшовши рундук та передпокій, увійшли до великої світлиці. Серед неї стояв чималий стіл, готовий до обіду. У світлиці була вся сім'я Городинських. Пан підвів Марка до своєї жінки.

- Оце наш учитель! - весело промовив він. - Марко... Вибачайте,- забувсь!

- Марко Петрович Кравченко,- поміг панові Марко.

- Марко Петрович Кравченко! А се моя жінка - Марія Семенівна.

Марія Семенівна була висока й худа панія, убрана, хоч і на селі, відповідно до всіх вимог етикету. Колись чепурне її обличчя, було тепер сухе й суворе; очі дивились неприхильно. На Маркове привітання вона подала йому руку мов з панської ласки.

- Ну, цій добродійці я, здається, не дуже до вподоби,- подумав Марко, помітивши, як панія привіталася.

- А се моя дочка - Катерина Дмитрівна. А се ваш учень!

Пан так швидко повертавсь, що Марко не встиг навїть і глянути добре на цих двох, як він згукнув:

- Ну, а тепер сідаймо обідати!

- Може бути, що вже й мене познайомиш з паном Кравченком? - озвавсь хтось поважним голосом.

Марко глянув і побачив молодого панка, вишліхтуваного та чистенького, з гладенько зачесаним коротким темним волоссям, з підстриженою по-французькому борідкою, що не без поваги виступав з кутка.

- Оттак! І забув! - сказав Городинський і додав: - Мій син!

- Іван Дмитрович Городинський! - доказав поважно панок, подаючи Маркові руку.

- Ну, сідаймо, сідаймо, бо їсти хочеться! - скрикнув пан і сам перший сів, посадовивши коло себе Марка. - А нуте лишень перед обідом, щоб краще їлося! - промовив пан, беручи карафку з горілкою. І налив старшому синові й собі; Марко не схотів.

- Отакий же з вас і робітник буде! - пожартував пан і перекинув чарку в рота.

Пан Городинський іноді, як і цього разу, вживав українські слова й приказки, і се видимо не зовсім подобалося панії: вона щоразу в таких випадках якось особливо морщила носа.

Почали їсти і на деякий час усі замовкли - чути було саме сьорбання. Марко міг поки трохи роздивитися. За столом сиділа вся сім'я Городинських, лічачи сюди й маленьку дочку з пристарілою панією,- за поспіхом Марка не зазнайомлено з нею, але він зрозумів, що це гувернантка найменшої панської дочки, французка. Коло неї, просто Марка, сиділа старша дочка - Катерина. Біля Марка сів Іван Дмитрович, а за ним, у білій гімназіальній сорочці, худий, на погляд соннивий, хлопець років чотирнадцятьох - Марків учень. Марко перебіг по йому очима, перебіг очима по дівчинці та гувернантці і зупинився на Катерині. Як і вся сім'я, вона була чепурна. Троки довгеньке обличчя, тонкий рівний ніс, рівні чорні брови, обличчя більш худе, ніж повне; вираз - спокійний, трохи гордовитий; на гордовитість та енергію натякала й постанова голови - трохи назад; чорне волосся зачісане було вгору просто й гладенько і тим додавало ще більше поважності цьому обличчю. Маркові воно не сподобалося; очі - їх погляд він випадком піймав - були такі ж карі, як у батька, але трохи горді.

«Панська врода!» - подумав Марко і спустив очі.

- Ну, що ж у вас нового в місті? - озвався пан, виївши добру тарілку юшки та втираючись розгорненою серветкою. - Мабуть, пил, спека - таке, що й не продихнеш.

- Ну, сього добра у нас ще більше! - промовив Іван Дмитрович.

- Правда! Правда! - засміявсь пан. - Марко... вибачайте... Еге, Марко Петрович такий приїхав, що, мабуть, довго змивав з себе нашу степову пилюгу.

- Але в нас є таке гарне, чого в городі нема,- промовила Катерина,- наприклад, скеля.

- Вона завсігди кожну нову людину насамперед знайомить зо скелею,- промовив осміхнувшись старий Городинський.

- А хіба ж вона не гарна? - спиталася дочка.

- Аякже? Гарна! - згодивсь і батько. - Ось побачите, Марку Петровичу, я вам покажу. Се тільки Йван її не любить. Він там петербурзький урядовець,- се він, бачите, до нас на літо відпочити приїхав,- то він сміється з нас, бо не любить села.

- Що тут гарного? - сказав на те Іван Дмитрович. - Цей степ нескінчений, ці скелі страшенні, що чогось залізли серед цього степу,- примушують вас щогодини, щохвилини розуміти, що ви маленькі, мізерні. І всюди природа гнітить і дошкуля: сонце не хоче гріти, а нестерпуче пече, або не гріє зовсім тоді, як треба; пил засипа горло й ніс; дощ ллє зовсім не тоді, як його бажають...

- Начебто завсігди вже так буває,- сказала Катерина Дмитрівна.

- Здебільшого. Ну от наприклад. Їду я степом. Сонце пече, заносить пилом. Од сонця страшенно болить голова, пил не дає дихати. Втомлені коні ледве плентаються. Коли це несподівано дощ! Пил змішався з водою, і брудні патьоки течуть мені по обличчю, біжать за спину. Я трусюсь, увесь мокрий з холоду, і не можу рушити з місця, бо потомлені коні не витягнуть з грязюки. Се твоя природа.

- Та ти зовсім белетрист! - засміялася Катерина. - Звісно, буває й таке, а ще більше буває гарного. А що ж, у твоїй канцелярії хіба краще?

- Ну, вже ж! Сидячи на м'якому кріслі у помірно натопленій чистій та чепурній хаті, рішаючи справи, що мають вагу для всієї Росії, я почуваю себе паном, царем над цією природою, над людьми...