– Алло, Марк Лютий в ефірі з наступним нашем гостем, а наш гість…
– Юля Причепа з Донецька.
– Юля Причепа з Донецька українською мовою.
– А якою мовою я мала б розмовляти?
– Не знаю, просто звик, що в Донецьку переважно розмовляють російською.
– А що, Донецьк – Росія? Хіба це не така сама Україна, як і Львів, і Чернівці, і Київ? Не треба звикати до російської мови донеччан.
– Гаразд, Юлю, переконали. Відтепер зафарбовуємо Донецьк у жовто-блакитні кольори. Ви студентка?
– Так.
– І що ж ви нам розповісте?
– Я вчора вперше переспала з мужиком, у нього на квартирі. Дуже гидко. Нема про що згадувати. Власне, я тому й подзвонила. Просто сказати про це.
– Скільки вам років?
– Яка різниця? Бувай, Марку. Я думала, що трахатися – це приємно, – вона кинула слухавку.
Марк кинув навушники на стіл і довго тер пальцями очі.
Потім подивився на Степана і махнув рукою – це означало, що він не піде пити чай з усіма, а поїде у справах, щоб повернутися о шостій і продовжити радіотрафік.
– Марку, ти чуєш? Почекай. – Степан узяв його за руку.
– Що, Стьопо? Недовго давай: я поспішаю.
– Коротше, мужик якийсь телефонував, він казав, що ти вчора в клубі якусь дівчину зачепив, так вона його кохана, і він тепер тебе хоче вичислити.
– Ну, – Марк надягав куртку.
– Так ти обережно там, дивись не ходи сам пізно. Може, з ним поговорити, з мужиком? Хлопців покличемо.
– Це мої проблеми, Стьопо. Він на АОН телефонував?
– Так.
– Номер дай.
– Марку, не треба.
– Номер дай, кажу.
– Зараз, – Степан порився в кишенях, витягнув папірець. – Пишеш?
– Ну, – дістав мобільний.
– 80674262438. Тільки ти подумай.
– Не кисни, Стьопо, бувай. – Марк вийшов і міцно причинив двері.
– Що з ним? – Маша, ведуча, вийшла з кімнати.
– У нього мама хвора і ще якісь проблеми, він не каже.
– Ходімо пити чай.
– Ходімо.
– Ти би порадив йому щось.
– Він не слухає.
– А, ясно, – налили окропу в чашки, дивилися одне одному в очі, мовчали.
Розділ 3 (Chapter 3)
Марк сидів у «Репризі» й натискав кнопки на мобільному. Дівчина підійшла і стала біля столика.
– Візьміть меню.
– Я знаю це меню напам'ять, я обідаю тут уже третій рік. Мені десерт «Тирамісу», шварцвальдський торт і чай, зелений із жасмином. Дякую.
– Ви любите солодке? – узяла зі столу меню.
– Дуже, – подивився на неї багатозначно і, всміхнувшись, опустив очі та продовжував набирати номер на телефоні, дівчина пішла. Він слухав гудки. – Алло, з цього номера ви телефонували на радіо і шукали Марка Лютого, це я. В чому справа?
Голос мужчини, який відповідав йому, був глухим і трохи сиплуватим.
– Слышь, чудак. Ты, короче, девчонку мою клеил вчера.
– Ти про що?
– Бля, чувак, не бухти, давай я тебя найду и все объясню, бо ты нихера не въезжаешь.
– Давай.
– Ну, ты где сейчас?
– На Львівській.
– Слышь, а ты со мной тоже будешь по-хохляцки базарить? А?
– Це не по суті. Ти приїдеш?
– Я тебя на машине подберу.
– Це ти дівку на окружній підбереш, а зі мною ти розмовлятимеш на вулиці. Є питання?
– Бля, ну ты охуевший!
– До речі, мене звуть Марк. Я чекаю тебе через двадцять хвилин.
Дівчина принесла нарешті замовлення, Марк подивився на годинник і розрізав торт. Потім знову відволікся, набрав номер на мобільному.
– Алло, Дашо, чуєш, зателефонуй мені за дві години, якщо я не відповідатиму, значить, мене вже нема, чуєш?
– Ти про що, Марку?
– Дашо, я тебе люблю, – вимкнув телефон і надпив чаю, до зустрічі з незнайомцем йому залишалося п'ятнадцять хвилин. І що найбільше його хвилювало, так це те, що він учора, хоча й був у нічному клубі, ніякої дівчини не клеїв. Марк не боявся, просто йому було дуже неприємно і терпли ноги, але серце билося рівно, і руки зовсім не тремтіли, не тремтів і голос, а це було характерною ознакою того, що він усе тримає під контролем.
Те, що до нього хтось підійшов ззаду, він відчув десь аж у глибині живота, потім це відчуття перейшло в легені, і потім тільки пульсувати почало у скронях, Марк обернувся й подивився в очі тому, хто стояв перед ним. Той був нижчий за Марка, але значно ширший у плечах, на вигляд йому було років тридцять, і ще в нього були глибокі чорні очі, але загалом обличчя видавалося якимось буденним і надто пошлим. Вони розмовляли двадцять хвилин, рівно двадцять, ні більше ні менше, бо саме за двадцять хвилин незнайомець раптом засміявся і, поклавши руку Маркові на плече, вигукнув: «Ну ты и подорва, пацан, без башни совсем», після цих слів він пішов до машини, припаркованої біля Спілки художників, а Марк залишився стояти там, де він його покинув, на останні слова незнайомця Марк не прореагував ніяк. Незнайомець свого імені не назвав, але Марк зрозумів, що воно йому й не потрібне: вони з ним більше ніколи не зустрінуться.
– Алло, Дашо, я живий, не телефонуй мені, я вже йду.
– Іди.
Коли Марк казав так, Даша ніколи не запитувала, куди він іде, бо він міг іти лише в одне місце – до мами. Мама вже кілька місяців лежала в лікарні, і Марк нікому не казав, у якій саме, він просто дуже любив свою маму, а мама любила його. Марк вимкнув мобільний і пішов на зупинку, там стояло кілька таксі, і, відчинивши двері сірого «опеля», Марк сів на переднє сидіння, машина рушила по Артема. Він не запізнювався, мама чекала на нього рівно о третій – намагався ніколи не спізнюватися: у неї було хворе серце, і він не хотів, щоб вона хвилювалася.
– Мамо, як ти? Мені дуже добре поряд із тобою, бо я можу тобі сказати все.
– А Даші? Як у вас із нею?
– Добре. Але Даша – це не ти. Я кажу їй те, чого тобі не скажу, але не все.
– Дурненький, – мама схопила його за ніс, потім підвелася, сіла на ліжку й гукнула медсестру.
– Тобі погано?
– Ні, просто час приймати пігулки, ти ж знаєш, я лікуюся.
– А серце болить?
– Ні, не так, як раніше, тоді взагалі було важко дихати і здавалося, ніби щось таке важке лежало на грудях. Тепер значно легше.
– А що лікар каже? – в цей час забігла молоденька медсестричка і, кинувши погляд на Марка, усміхнулася й тихо так промовила:
– Все буде гаразд із твоєю мамою, як же інакше, вона ще молода в тебе, житиме.
– Ти впевнена? – Марк подивився медсестрі в очі.
– Впевнена, – відповіла на його глибокий погляд.
– Я вірю тобі, – потім повернувся до мами: – Чуєш, мамо, ти житимеш, і в тебе все буде гаразд, ось ця дівчина так сказала, і я їй вірю, і ти маєш вірити, ми маємо бодай комусь у цьому житті вірити. Чуєш, рідна?
– Так, – матері на очі навернулися сльози, вона взяла Марка за руку й міцно її стисла, потім нахилилася до нього, поцілувала в щоку. – Ти ще побудеш у мене?
– Ні, маю йти, ефір, мамо. Я зайду – завтра чи пізніше, але я зайду. Тобі купити щось?
– Купи мені книжок, я не маю вже що читати.
– Що тобі купити?
– Беґбедера і Павича, а ще можеш купити казки.
– Добре, мамо, я куплю тобі казки. – Він поклав руку медсестрі на плече і порухом голови показав: іди за мною. – Мамо, я тебе люблю, – кинув, виходячи з палати, медсестра пішла слідом.
– Що ти хочеш? – вони стояли тільки вдвох у довгому напівтемному коридорі.
– Чуєш, рідна, яким би не був стан моєї матері, ти мусиш завжди казати, що вона житиме – чуєш! Завжди, навіть якщо всі аналізи та показники свідчитимуть про інше, навіть якщо лікар скаже, що жити їй залишилось не більше години, ти повинна сказати мені: «Марку, вона житиме». І буде так. Ти мене зрозуміла?
– Хіба це допоможе, маю на увазі, хіба ці мої слова бодай щось змінять?
– Все, рідна, все. Ти обіцяєш?
– Я спробую, – невпевнено.
– Ні. Не те. Ти обіцяєш?