Марк відчув сильний біль у ключиці, він підвівся, страшенно боліла голова: коли падав, ударився об барну стійку.

– Руки в карман засунь и вытащи все, что там есть, давай, – чоловік у масці говорив надто глухо й невиразно.

– Ви мені щось закидаєте?

– Сука, руку в карман засунь, слышь?

– Що ви конкретно мені закидаєте?

– Падло, блядь, – він схопив Марка за руку і, стиснувши зап'ястя, засунув її в кишеню, Марк відчув, що пальці торкнулися целофанового пакетика. – Бери пакетик, бо руку сломаю.

– На, їж, – Марк дістав-таки пакетик із білим порошком і кинув йому в обличчя, той підняв його з підлоги, і, потримавши в руці, передав тому, хто стояв поряд, і, змірявши Марка поглядом, з усього маху вдарив його в ніс. Марк заточився, але втримався на ногах, потім удари посипалися один за одним, хтось зробив підсічку, і він тільки встигав прикривати руками голову та груди. Свідомість Марк утратив хвилини за дві, і останнє, що спало йому на думку – це те, що його хтось підставив і що ті, хто зараз б'є його по печінці, спині й ниркам, добре знали, що він буде у «Фрідом хаус» рівно о першій ночі, після цього настала темрява і Марк перестав відчувати удари ніг і гумових палиць.

Він дивився їй просто в очі, його очей вона не бачила. Він сидів у тіні, а на неї падало світло маленької свічки, яка стояла на шафі. Очі вона заплющила і тільки пальцями відчувала його, а ще вона чула голос – такий, яким часом промовляє до нас Бог тоді, коли нам дуже хочеться Його почути.

– Для того, аби бути незалежною від людей і подобатися людям, ти маєш бути самодостатньою і красивою.

– А яка я?

– Ти закомплексована, залякана, нерішуча, невпевнена в собі, залежна від думки й волі інших, сповнена страху та зневіри, єдине, що є в тебе доброго, – ти любиш людину, заради якої готова померти.

– Кажіть ще.

– Свобода приходить з усвідомленням, а шлях до усвідомлення лежить через досвід, і ти знаєш, досвід – це біль, ти не маєш боятися досвіду життя, ти маєш його здобувати й жити ним. Це хвороба така – слабкість, на неї багато хто хворіє, і ти також хвора, Дашо, але ти можеш одужати.

– Я зможу?

– Зможеш. Ти мусиш поставити собі мету, саме цілеспрямовані люди поступово одужують і стають сильними та незалежними від тих, хто користується їхньою слабкістю. На світі нема тих, хто б сказав тобі, що ти слабка, бо в такому разі вони втратять над тобою контроль.

– Я знаю, я все це знаю, але не вірю, що зможу стати сильною.

– Все дуже просто: Дашо, ти боїшся бути сильною, бо сила – значить свобода, а свобода – це необхідність приймати рішення й робити кроки, іти туди, куди хочеш, і при тому ніхто не триматиме тебе за руку. Так багато тих, Дашо, хто паразитує на твоїй слабкості.

– Хто?

– Я не знаю, але ти дуже добре знаєш їхні імена.

– Так, я знаю.

– Ти пам'ятаєш, коли тебе тримали на припоні подруги, користуючись тобою тоді, коли ти їм була потрібна, а ти не могла їм відмовити сходити в кіно, купити в ресторані їжу, посидіти з ними вдома, бо їм було сумно, зустріти їх на зупинці маршрутки, яка їхала з Чернігова, бо їм було ліньки пронести двісті метрів дві легенькі сумочки, і ти зривалася з роботи, відмовляла собі в задоволенні поспати зайвих дві години, обманювала маму й тітку, кажучи, що спізнюєшся на тренування, і бігла на метро «Лісова», і цілувала їх у щоки, і несла їхні сумки. Ти платила за мобільні телефони, придбані ними у кредит, бо вони казали, що мало одержують, купувала їм їжу, а вони не бажали розмовляти з тобою по телефону, ігнорували тебе, коли їм було не до тебе, обманювали, кажучи, що сплять, а самі сиділи з хлопцями в нічних клубах, ти вірила їм, Дашо, і завжди просила в них пробачення, вважаючи себе винною в усьому, бо ти так боялася залишитися без них. Тобі просто ніхто не сказав, що без них також можна жити і життя без них набагато цікавіше, бо в цьому житті, Дашо, ти будеш головною героїнею.

– Я не можу так. Як же я без них?

– Дуже просто.

– А кому я телефонуватиму ввечері?

– Нікому. Втім, якщо тобі дуже хочеться поговорити, сідай перед дзеркалом і говори, допоки не виговоришся і тобі не полегшає на душі. Можеш писати листи своїм друзям, але ніколи їх не надсилай, а просто складай у шухляду.

– Оце й усе? Тоді я стану самотньою та нікому не потрібною.

– Зовсім ні, ти нарешті усвідомиш, що маєш ціну, і ця ціна надто висока, і тому продаватися абикому за можливість називатися їхньою подругою, і сидіти з ними в ресторані, і блукати магазинами, і теревенити безкінечно по телефону ти вже не будеш. Ти цей час витратиш на багато інших корисних речей: наприклад, ти вивчиш іспанську мову, допишеш повість, запишешся на айкідо чи шейпінг, і взагалі, ти нарешті побачиш, ким є насправді і що ти насправді зовсім не така, якою тебе хотіли бачити друзі.

– Але ж без них мені буде сумно і, нарешті, хто підкаже мені, яку сукню купити в «Наф-наф».

– Тобі не потрібні порадники й ті, хто веселитиме тебе, тобі потрібна ти, але друзі забирають тебе, хіба ти цього не розумієш?

– Ні, – Даша глибоко вдихнула і розплющила очі, вони так вогко й еротично блищали в цій коричневій напівтемряві, що він на мить замовк, а потім поклав руку їй на плече і всміхнувся: він нарешті побачив, яка ж вона гарна.

– Ти знаєш, як це буває, коли сидиш сама вдома побіля вікна, і темрява гнітить тебе, і не знаєш, куди від неї подітися, бо так не хочеш відчувати себе самотньою в цьому місті, у цій квартирі, у цій всеохопній і важкій темряві? Тобі знайоме це?

– Так.

– І ти намагаєшся втекти від темряви, заплющити очі, аби не бачити її, але вона нікуди не зникає, вона скрізь, вона повсюдно, ця страшна-страшна темрява. А знаєш, що стається потім?

– Що?

– Потім раптом починає червоніти схід і над землею сходить сонце. Ти пам'ятаєш, як воно сходило тоді, коли ти сиділа на березі Дніпра після випускного балу?

– Так, я дуже добре це пам'ятаю.

– Воно зійде і сьогодні, і завтра, і післязавтра, треба просто пересидіти ці кілька годин, коли над світом панує влада темряви. Ти нічого не зробиш із цим, геть нічого, просто дочекайся світанку, от і все.

– Так просто?

– Еге ж.

– Так просто проблеми не вирішуються, я знаю, це сонце сходить щоранку, а темрява душі може тривати вічно, розумієш?

– А ти знаєш, що таке темрява душі?

– Ні, я це відчуваю.

Пролунав дзвінок, вона встала, підійшла до вікна, слухавка лежала на підвіконні, натиснула кнопку.

– Алло. Степане, ти? Чого ти хочеш? Друга ночі вже! Так, я не сама. Яка тобі різниця з ким? Що? Куди зник? Ні, я не знаю, де він. Він мав бути вдома. І не відповідає мобільний? Я спробую, давай.

Вона кинула телефон на підлогу, стиснула кулаки і, задерши голову, голосно схлипнула.

– Щось сталося?

– Так. Марк зник.