Справа в тому, що невдовзі після проголошення Берестейської унії померли два православних єпископи: львівський – Гедеон Балабан та перемиський – Михайло Копистенський, а Єремія Тисаровський, якого вдалося затвердити на львівській кафедрі, залишився єдиним і тому не міг здійснювати висвячення нових єпископів згідно з церковними канонами. Для такого висвячення (хіротонії, рукоположення) необхідна участь принаймні двох-трьох єпископів. Цю боротьбу вели насамперед представники православного духовенства, які відкинули унію, православні братства, передусім Львівське (Успенське), Луцьке (Хрестовоздвиженське) та Київське (Богоявленське), православна шляхта й особливо – Військо Запорозьке, яким керував тоді гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. У 1620—1621 рр. за сприяння Війська Запорозького православним вдалося відновити вищу православну ієрархію. Для цього було використано перебування в Україні єрусалимського патріарха Феофана, запрошеного Сагайдачним. Цей патріарх разом із двома іншими єпископами під захистом запорожців висвятив у Києво-Братському Богоявленському монастирі нового київського митрополита св. Йова Борецького та кількох єпископів. Тепер на порядку денному була вже боротьба за легалізацію відповідної ієрархії, а значить, і формальне визнання з боку короля й уряду Речі Посполитої існування в їхній державі відродженої православної ієрархії. Але панівні кола Речі Посполитої відверто вороже зустріли цей акт вільного волевиявлення українського суспільства, переважно православного, і під приводом звинувачень у державній зраді вчинили розправу з митрополитом св. Йовом Борецьким та його сподвижниками. Протистояння надзвичайно загострилося, справа навіть дійшла до кровопролиття.

Саме в цей скрутний для України і її Православної Церкви час на історичну арену виходить св. Петро Могила – представник славетного молдавського роду.

Слід коротко зупинитися на історичній долі його батьківщини. Споріднені православні Молдавське та Волоське князівства оформилися відносно пізно (у ХІV ст.), вони традиційно підтримували міцні зв’язки з Руссю-Україною, особливо з Галичиною. Навіть за часів свого розквіту (ХV ст.) ці князівства відігравали незначну роль в історії Європи, що не зашкодило, однак, Молдавії захопити українську Північну Буковину. За умов державної незалежності швидко розвивалося економічне, культурне й церковне життя відповідних князівств, перерване турецькою навалою. Незважаючи на героїчну боротьбу молдавського та волоського народів, особливо за часів правління молдавського господаря Стефана ІІІ Великого, Османська імперія вийшла на південні кордони Молдавії та Волощини, захопила причорноморські міста, насамперед Білгород (Білгород-Дністровський, Акерман), Кілію, а у 1475 р. остаточно завоювала Крим. Кримський хан, який володів переважною частиною території Криму та його околиць, був змушений ще раніше визнати себе васалом турецького султана і брати участь у походах проти сусідніх держав і народів. Чорне й Азовське моря стали внутрішніми морями Османської імперії. Ця імперія, що простягалася на гігантській території трьох континентів (Азії, Африки та Європи), завдала потужних ударів по Молдавії та Волощині, які змушені були визнати себе її васальними державами. Тепер господарі мали сплачувати султанові данину, постачати йому свої війська в разі потреби. Будь-коли турецький султан міг скинути господаря й замінити його на іншого, слухнянішого. У середині ХVІ ст. до Північного Причорномор’я перекочували шість ногайських орд, одна з яких (Буджацька, вона ж Білгородська) осіла в безпосередньому сусідстві з Молдавією й організувала нищівні грабіжницькі напади на українські, молдавські, волоські та інші землі.

Стамбул зробив територію Молдавії плацдармом для розвитку турецької агресії проти Польсько-Литовської держави, насамперед проти Малої Польщі і її столиці Кракова, а також проти українських земель, які перебували під владою Корони Польської (передусім Галичини й Поділля). Тому природним було прагнення Польщі вибити турків з Молдавії й підтримати там антитурецькі сили. До того ж зміцнення позицій Речі Посполитої посилило б її вплив на Волощину, дозволило б вийти до берегів Чорного моря, як це було за часів великого князя Литовського Вітовта (панував у 1386—1430). Таким чином, було б вбито клин у турецькі володіння в Північному Причорномор’ї, послаблено турецький вплив на Балканах, тому Османська імперія запекло протидіяла політиці Речі Посполитої в цьому регіоні. Боротьба двох держав за контроль над Молдавією поставила країну в особливо складне становище, тим паче, що в самій Молдавії панівна еліта була розділена за критерієм зовнішньополітичних орієнтирів. Нерідко суперництво двох імперій спричиняло громадянські війни.

До впливових представників молдавської еліти, яка прагнула визволити свою батьківщину від османського панування, спираючись на Польсько-Литовську державу, належав рід Могил (Мовил). В українській мові слово «могила» має значення «місце поховання». По-іншому в молдавській, яка належить до групи романських мов. Дієслово «movere – movi» в латинській мові має понад 20 (!) значень, у т. ч. таких, як «міркувати», «розкривати», «породжувати», «рухатися», «хитати», «грати», «орати», «збуджувати», «пропливати» і т. д. Генеалогічна легенда, типова для того часу, виводить Могил від легендарного давньоримського героя VІ ст. до н. е. Гая Муція Сцеволи, який у ході етрусько-римської війни пробрався до табору етрусків, аби вбити їхнього царя Порсенну. Помилившись, він убив не самого царя, а тільки його писаря. Схоплений ворогами, Гай Муцій Сцевола мужньо тримався. Доводячи, що він не боїться тортур, полонений засунув праву руку у полум’я і спалив її, не показуючи свого страждання. Вражений Порсенна визволив героя й уклав з римлянами мир. Через це Гая Муція назвали Сцеволою, тобто шульгою. Сумнівно, що ця легенда має під собою якісь дійсні підстави. Взагалі для тих часів було характерним прагнення упорядників генеалогічних дерев виводити свій рід або рід свого патрона від Юлія Цезаря, Октавіана Авґуста, Александра Македонського та його полководців і навіть від біблійних героїв. Суттєво, що сам св. Петро Могила вірив у цю генеалогічну легенду, і явно не без його згоди Софроній Почаський зі студентами Києво-Печерської школи навів її в панегірику «Євхаристіон» (1632), а згодом у передмові до своєї книги «Небо нове» (1665) цю легенду подав й Іоаникій Галятовський, вихованець і ректор Києво-Могилянського колегіуму, який у розповіді про Сцеволу посилався на твір «Хроніки всього світу» польського історика ХVІ ст. Марціна Бєльського.

Молдавський генеалогічний переказ, зафіксований у літописі Йона Некулче, виглядає вірогідним: у ході битви з угорцями на березі р. Серет (1486) молдавський господар Стефан ІІІ Великий втратив коня. Один з його наближених, на ймення Пуріче, віддав йому свого коня, ще й став на коліна, щоб, спершись на нього, малий на зріст господар швидше скочив у сідло і продовжив битву, яка стала переможною для молдаван. За це Стефан ІІІ винагородив Пуріче й назвав його Могилою на знак того, як з малого («пуріче» по-молдавськи означає «воша») він став великим, як могила (курган). Певною мірою це доводить і той факт, що в документах 1499 р. згадано чашника Могилу, який став хотинським пиркалабом, тобто намісником, а ще пізніше – постельничим. Додамо, що ця посада була дуже важливою, бо Хотин стояв на тодішньому кордоні з Польсько-Литовською державою і той, хто тримав його, не тільки контролював східну Молдавію, але й суттєво впливав на долю всієї держави.

Предком київського митрополита, його прапрадідом, був Козьма Могила, великий чашник Молдавської держави у 1490—1507 рр., потім – член господарської ради до 1513 р. Від його шлюбу з Мареною Худіче народився син Драгота, в якого, у свою чергу, було три сини: Іоанн (дід майбутнього київського митрополита), Вескал (Вашкан) та Гавриїл Могили. На початку ХVІ ст. були вже дві гілки роду Могил. Представником однієї був Гавриїл Могила, придворний господаря Богдана ІV, хотинський пиркалаб у 1545—1549, великий ворник Молдавії в 1550—1552 рр. Представник другої гілки – Іоанн Могила, котрий був у 1551, 1553—1563 рр. логофетом (канцлером) Молдавії і фактично керував державою за часів господаря Олександра, за якого віддав заміж свою сестру. Рідний брат Іоанна Вашкан був постельничим у 1553—1555 рр. і хотинським пиркалабом у 1558—1563 рр., але на схилі віку відійшов від світських справ і постригся у ченці, що вкотре засвідчує наявність у роду міцних православних традицій.