…Артур завжди вмів знаходити потрібні слова. А зараз він просто стояв, кусаючи губи, і дивився то на сплячу красуню на дивані, то на Лізу. За той час, що вони не бачилися, він нібито трохи змінився, поширшав у плечах, засмаг, відпустив волосся. А в очах стрибали ті самі бісики, тільки ще нахабніше верещали до Лізи: «А що, скучила, гордячко? Ти ж хочеш мене, ну зізнайся? Хочеш? Ти ж про мене думала!» А Ліза, на здачу йому, свій холодний риб’ячий погляд – тиць! – і заговорила так, наче до зовсім стороннього:

– Ти думаєш, я раніше не зателефонувала до райвідділу, бо Надьку шкодувала? Ні. Я просто думала. Довго думала. І про дитину, і про право вибору, і про втручання туди, куди не слід. А найбільше – про себе.

– Тобі хотілося повозитися з дитям. Хоч раз у житті про когось потурбуватися. Мамою себе відчути. Хоч і говориш про вселенську втому через чужі клопоти.

– Ось тільки не треба вдавати великого психолога. Допоміг – спасибі. Соціальні служби прибудуть завтра вранці, тому…

– Тому в тебе є ще трохи часу погратися.

– Ну, ти, я бачу, зовсім не змінився. Або ти продовжуєш мене аналізувати і тихо відчалюєш за двері, або давай спокійно повечеряємо, коли вже прийшов. До того ж тобі не здається, що та п’яничка може наробити галасу, щойно прокинеться і помітить пропажу.

– А може, і не помітить.

– Цинізм тут зараз недоречний. Записку їй написати, абощо.

– Хріна їй, а не записку! Хай хоч раз перепудиться по-дорослому, якщо у ній ще щось людське лишилось.

– А потім вона мені, чого доброго, двері спалить.

– Хай спробує. Ми її швидко закодуємо.

Артур, сам того не помітивши, зробив один «правильний» хід. Зате його помітила Ліза, і тому так легко вибачала всі його цинічні закиди. Він уперше не поцікавився її здоров’ям. Доки вона шаруділа на кухні, він сидів на дивані біля дівчинки і ревно охороняв її сон, щоразу напружуючись, тільки-но малеча підсувалася до краю. Це таки була гра. Чесна, благодійна гра у маму й тата, за всіма правилами. Гра-репетиція. Гра-примирення. Гра-безнадія. Швейцарські презенти стояли в куточку не розпаковані. Бо насправді їх не було. І Артура в цій кімнаті не було, а сиділа тільки його тінь, і в тіні було серце. І воно дослухалося до дихання Лізи. А вона нікого і не впускала. Нікому двері не відчиняла. Не було чужої дитинки і втечі у тимчасову реальність. Була одна тільки Ліза зі своїм холодом, закута у міцну невидиму шкаралупу. І ще уявні друзі та невідправлені листи до них, та хвороба. Нещасні синиці – жовті м’ячики смерті – довго-довго не виходять із пам’яті, привіт із минулого чи з майбутнього, незрозуміло, але все неодмінно є знаковим, навіть недопалки на сходах, головне вчасно прочитати, щоб не наступити.

Насправді вона писала. Під белькотіння страви на плиті плела свої розхристані листи, як павучиха, невідомо для кого, час від часу вибігаючи глянути на живу і теплу здобич.

За звичкою сховала писанину в чернетки.

Артур таки лишився.

Світильник із крихітною лампою боровся з темрявою. Осіння прохолода, просочившись через кватирку, бадьорила і не давала остаточно захмеліти. Звичайно, він приніс із собою вино. І Ліза не відмовилась. Пила його, наче ворожу кров, але розуміла, що кожен ковток віддаляє її від перемоги. І, врешті, здалась. Тепер вони лежали, голі, німі… Так довго не бачились, а говорити не було про що, бо нічого не сталося. А дитина собі спала, ритмічно посопуючи. Артур добре розумів, що вона ніколи вже не дозволить йому залишитися. І раніше вона приймала його прохолодно, відчував невидимий спротив, наче мала в собі щось дуже таємне й інтимне, і дороге, торкатися чого не смів ніхто. Але тепер він остаточно впевнився: треба її відпустити. У ті моменти, коли, здається, жінка повністю розкривається і має летіти, Ліза… не злітала. Вона потребувала чогось особливого, такого, що він їй дати не міг. І Ліза про це мовчала. Жоден чоловік, можливо, не зможе їй ТОГО дати. А ЧОГО, вона й сама не знала. Звикати до когось або допустити, щоб звикли до неї, – то були табуйовані речі. Тепер Артур остаточно вирішив її відпустити. Були в нього й інші жінки, сентиментальні, гарячі, цілеспрямовані. А Ліза не така. Живе так, нібито їй нічого втрачати. Із своїми хворобами і таємницями, дивакуватістю, відчуженістю, вона магнітом притягувала до себе, примушуючи то мучитися, то радіти. Перебуваючи надто близько біля неї, плутаючись у дрімучих чарах її темного волосся, особливо гостро можна було відчути її відсутність.

Артур обережно поцілував Лізу між лопаток. Вона тільки видихнула:

– Спи…

– А хочеш, я піду. Просто зараз.

– Припини! Підеш просто зараз чи вранці – яка різниця? Що за театр?

– Значить, не заперечуєш.

– Ти хочеш про це поговорити?

– Значить, назавжди…

– Давай просто заснемо. Ти все добре розумієш, тому я не скажу ні слова. Тому до завтра!

Ліза згорнулася калачиком і заплющила очі. Артур різко підвівся. Хотів одягнутися та й справді піти, але передумав, розморений затишком та вином. Тому знову ліг, зітхнув і через півгодини впав у глибокий сон. А Ліза не спала…

Спокій настав лише по обіді. Хто сказав, що чужі проблеми вирішувати легко, най відкусить собі язик. Так думала Ліза, поклавши голову на стіл. Голова була важкою і не хотіла тримати рівновагу, а надто – думати. Але перед тим, як доповзти до канапи й упасти в обійми Морфея, вона таки вирішила переглянути пошту. Нових листів було два: один – від агентства, що надавало їй роботу, інший – від якоїсь Глорії. Перший відкривати вона не стала, бо на 99,9 % була упевнена, про що там ідеться. Жадібно розкриваючи другий, вона мало не впала уже від першого речення: «А я тобі скажу…» Добре пам’ятаючи свою останню писанину, а особливо запитання, яким вона завершила лист «в нікуди», Ліза дійшла жахливого висновку: послання таки знайшло свого адресата. Але яким чином??? Хтось читає її чернетки. Хтось підкидає їй під двері мертвеччину. Хтось за нею стежить. Комусь вона потрібна. Кому? «…кидай цього виродка, нещасного бабія, хай валить по Європах, Байрон сраний. Ти класна, ти просто не уявляєш, яка ти класна, і жоден хтивий бугай не має тебе торкатися. Тобі потрібне щось особливе, правда ж? Можеш не відповідати, просто чекай». Перша логічна думка – це, мабуть, котрась із прихильниць Артура. Бо Ліза ніде не знайомилася з чоловіками, тим паче настільки близько, щоб хтось міг у неї закохатися. Ну, навіть якщо то писала ревнива дівка, як вона могла проникнути в її найсокровенніше? Так, наче стояла тоді за спиною і стежила. Сучка-невидимка! Ні, все це маячня. Тут взагалі не може бути ніякої логіки. Раптом з усієї маси відчуттів яскраво стало виокремлюватися одне – власне, те, що різало і вбивало Лізу зсередини, – відчуття сорому, так наче її застали на гарячому, наче зненацька стягнули ковдру і виставили на люди усі непристойні дрібнички. У грудях сперло повітря, закололо в потилицю – наближався апокаліпсис. Дихала, наче тягла колючу густу карамель, хапалася губами за Божий кисень, довго боролася зі своїм замшевим рюкзаком – зламалася застібка. І що швидше до горла підступала хтива гадюка хвороби, то віртуозніше пальці вовтузили заклятий замочок. Урешті Ліза що було сили розірвала блискавку, намацала свого янгола-спасителя і погасила гадючий запал, що ліз зсередини і схопив її так зненацька, мало не задушивши. Потім сіла на підлогу й довго непорушно сиділа, тримаючи голову в руках. Не просто пошкоджена карма, а ще й страшна таємниця кровоточила в її стомленому мозку. Ліза ніколи не відчувала ні самотності, ні страху, живучи сама. Такий тип флегматичних кішок особливо не потребує чиєїсь присутності біля себе. І ось уперше їй стало страшно. Сесилія, моя маленька Сесилія, хто посмів зобидити тебе у твоєму теплому гніздечку? Кому ти могла перейти дорогу, кому могла дати привід для заздрощів? Як тобі жити далі? – щось невидиме говорило до неї, промовляло то із картини, де сидів на веранді усміхнений хлопчик, то із чорно-синьої високої вази в кутку кімнати, і те «щось» жило разом з нею давно, тільки раніше говорити воно не вміло. Ліза зітхнула, набралася сили, встала і підійшла до вікна. Надворі було напрочуд тихо, навіть діти не галасували, як завжди.