Така собі мила побрехенька, але міцно вклепалась у пам’ять, глибоко запустивши корені. Є такі казки, у яких пульсує ніби непомітна артерія, що тягнеться потім через усе життя, де якийсь окремий образ або смислова гра, або навіть розташування слів можуть ухопити за серце й зростися з ним нерозривно і вже ніколи не відпустити, навіть якби й хотілося повністю форматувати свою свідомість. Sesilia… Слово-код до її приватного електронного світу, де вона ховала не тільки адресоване їй, але й адресоване комусь. Точніше, не адресоване нікому. Ліза писала листи. Жінкам, чоловікам, своїм майбутнім дітям. Це була одна із її дурниць, про які ніхто не знав. Манія писати листи виникла з хронічного мовчання, протилежним боком якого була потреба виговоритися. Такі листи зберігались у папці «Чернетки», а іноді їм таки щастило зустріти своїх адресатів. Ліза грала в передбачення: вигадувала, наприклад, якусь подружку, наділяла її певною зовнішністю, рисами характеру й писала їй такі собі сповіді, наче плела довгого светра. Без сорому перед собою. Без надії на відповідь. Ця писанина була дещо схожа на щоденник, з датами та самоаналізом. А тоді, дивись, через півроку Ліза зустрічала подібну людину, один до одного схожу на вигадану, і в душі раділа з того. Проте глибокої дружби, тим паче з дівчатами, ніколи не заводила. Цікава така, хитра гра, та й по всьому. Аж тут – ось тобі, нашкрябано ключ до всіх її таємних дурниць. Ліза густо почервоніла, щоки запашіли. Це ж вона сама могла випадково, задумавшись, нашкрябати, бо зазвичай розумова напруга завжди супроводжувалась у неї «гулянням» рук. А якщо… А тут іще ці трупики синиць біля дверей! Ліза швидко схопила ластик і знищила компромат, змівши на підлогу решточки того фатального слова.

А це вже була справжня халепа! Спокійний вечір вдома накрився мокрим рядном. І все через банальну жалість. Ще й до кого?! До сусідської дитини. Надька, Лізина сусідка напроти, знову зірвалась. Не пила майже рік, знайшла роботу в кафешці неподалік, навіть дитину встигла народити. Аж ось таки не витримала. Ліза ніколи особливо не спілкувалася з людьми подібного сорту, та обставини іноді бувають сильнішими за нас. Крізь брудні, обідрані двері Надьчиної квартири сочився пронизливий дитячий плач. Воно нібито й нічого дивного: всі діти плачуть, така їхня робота. Та плач той не стихав більше години, переливався на всі лади – хрипи, схлипи, захлинання, вереск. Ліза терпіла довго й подумки умовляла себе не йти, але клята жалість таки поборола. Двері були незамкнені. У квартирі стояв страшенний сморід, скрізь валялись порожні пляшки та недопалки, розкиданий одяг, на столі нагромадилася гора немитих, «мохом порослих» тарілок. На пропаленому дивані хропла захмеліла Надька, пашіла сечею, блювотиною, спиртом, а поряд, у манежику, майже… висіла десятимісячна дівчинка, зачепившись натільним хрестиком за сітку. Потрібно було негайно перерізати мотузочку, на дитячій шийці вже червоніла натерта рана. Швидко окинувши поглядом кімнату і не знайшовши ножиць, вона ухопила зі столу кухонний ніж. Він був завеликим, отже, справа вимагала обережності. Та коли мала побачила чужу людину з ножем, що наближалася до неї, зарепетувала від страху ще голосніше. Лізі нелегко було орудувати ножем, адже мала щосили виривалась, та все ж вдалося визволити дитячу голівку з «материнської петлі». Узявши дівчинку на руки, вона раптом завагалася: а чи правильно втручатися в чуже життя? Адже, як відомо, добрими намірами вистелена дорога до пекла. До того ж прийшло швидке усвідомлення власної безпорадності. Що робити далі? Будити Надьку – те саме, що будити колоду. Та й користі з неї? Хіба що тільки гірше зробить. Звичайно, в таких ситуаціях потрібно телефонувати в якусь спеціальну службу абощо. Але, куди конкретно, Ліза не знала. Для початку вирішила забрати немовля до себе й погодувати, а потім уже розбиратися з сусідкою.

Опинившись у незнайомому приміщенні, дитина дещо притихла. Та й плакати вона уже не мала сили, тільки глибоко схлипувала, розглядаючи Лізину кімнату, та нервово кусала кулачки. «Вона голодна», – подумала Ліза. І на ходу вловила думку, що навіть не знає, чим годувати таких малих дітей. Від того стало соромно. У холодильнику знайшовся пакет молока, а в шафі – трохи манної крупи, що використовувалась зазвичай для панірування. Влаштувавши дитину на дивані, обгородила її подушками та м’якими іграшками. Іграшок виявилось не так і багато, але достатньо, щоб мала трохи відволіклась. Не встигла поставити молоко на плиту, як загудів телефон. Її наче гарячим ножем пройняло між плечима: він тут! Що йому знов потрібно?! Артур мав звичку дзвонити довго, аж доки Ліза врешті брала слухавку. Або, у гіршому випадку, вимикала телефон на довгий час. І цього разу їй хотілось його вимкнути, але десь підсвідомо зблиснула якась маленька радість, нібито вона за ним і скучила, і нічого страшного б не сталося, якби вони просто поговорили. Тим паче зараз вона, як ніколи, потребувала допомоги, хоча б поради. А тепер мала вдихнути, набратися сили й витримати його голос.

– Ну привіт…

– Привіт! От молодчинка – взяла слухавку! Як ти там, розповідай.

– Та все добре, краще не буває, тільки я зараз трохи зайнята. Ти надовго приїхав?

– Як складеться. То дозволь поцікавитись, чим же ти зайнята?

– Молоко утече. Передзвони хвилин через двадцять, ок?

– Почекай! Я ж відчуваю, що річ не в молоці. Ти знов не хочеш говорити?

– Та ні, річ якраз у молоці. До того ж я зараз не сама, біля мене мала дитина, і взагалі, довго пояснювати.

– Лізо, ну ти даєш!!! Не був кілька місяців – і відразу стільки всього… (голос Артура помітно посумнішав.)

– Та ні, ти неправильно зрозумів, тут така делікатна ситуація… Я просто не знаю, як мені вчинити…

Артур, добре знаючи Лізу, швидко здогадався, про що говорила її інтонація, вкладена в останню фразу. Це означало «SOS». А точніше – потрібна була його присутність.

– Слухай, а давай за годину я приїду, і ти мені все розкажеш!

Лізі треба було вирішувати швидко, бо маля вже почало хлипати. Та водночас вона не могла знов уявити Артура у своїй квартирі, як раніше, з усіма його запахами, рухами, речами, з його м’яким голосом, бо одне діло – чути той голос зі слухавки, а інше… Скільки часу пішло на те, щоб знищити всі сліди після нього, а тепер вона має знову впустити весь отой набір пристрастей до себе в дім, та ще й так безцеремонно. За інших обставин усе було б, очевидно, по-іншому.

– Добре, – нарешті Ліза набралася мужності дати згоду. – Тільки без зайвих емоцій. Не забувай, що ми просто добрі старі знайомі, та й по всьому. Один зайвий рух – і ти знову опинишся за дверима. І купи, будь ласка, кілька підгузок, приблизно на десять кілограмів.

– Це все так дивно, Лізко! Авжеж, куплю. Чекай, скоро буду.

Звісно, Артур міг подумати, що вона підробляє нянею. Хоча він не раз говорив, що Лізі самій потрібна нянька. Власне, за це й поплатився: нічого її так не дратувало, як подібні натяки. А тепер у центрі уваги опинилася дитина, долю якої мали вирішити вони удвох: або віддати її недолугій, та все ж рідній матері, або сповістити органи опіки. Раніше Лізі й у голову не прийшло б вершити чиюсь долю, але знову ж – сила обставин. І люди, від яких не сховаєшся навіть за товстими дверима…

Піднісши ложечку каші до губ дитини, Ліза звернула увагу на дрижання своєї руки. І, мабуть, не тільки через те, що їй раніше не доводилось цього робити. На неї раптом накотилася хвиля страху. Яке вона мала право нахабно вриватися до чужої квартири й забирати доньку від матері? А може, злочин був якраз із боку Лізи, а не сусідки-пиячки? Годувати чужу дитину, це ж тільки подумати! Але дівчинка жадібно засопіла, сама вхопилася ротиком за ложку, наче за соломинку спасіння, і почала голосно плямкати. Аж тут сталося щось жахливе: дитя почало блювати. Ліза добряче перелякалася, намагалася тримати малу так, щоб вона не захлинулася, і вже думала викликати «швидку». Тоді таки зрозуміла, у чому річ: дівчинка, стоячи в манежі, обдирала шпалери і їла їх. А та стара курва не чула її голодного крику! Ні, залишатися з такою мамою небезпечно. Це було Лізине остаточне рішення. І, коли маленька мучениця «очистилась» і заспокоїлась, Лізі вдалось її добре нагодувати. Проте вона відчула, що це все сильно її втомило.