– Лізо, зараз ти маєш право вибору – дихати або не дихати. Можеш припинити все просто зараз і жити собі спокійно, як і жила, бо той вогник, що зараз блимає у тобі, остаточно погасне, і ми не виростимо великого вогню. Ми більше не будемо сестрами…
– Дихати… – впевнено прошепотіла Ліза, не дослухавши Марту.
– Добре. Я завжди в тебе вірила. Вислухаєш, вистоїш – значить, вилікуєшся на все життя. І ми будемо з тобою літати над цими невдахами!
Ліза тремтіла, як осика перед дощем. Вона добре розуміла, що стоїть не просто на краю, а на самому краєчку, і ось Марта вже відпустила її руки і почала шепотіти чи то замовляння, чи казку, чи якісь нечувані застереження:
бачиш як дикі яблука
несуть карму свою гірку
понад вологими сонними травами
що вже звідали плоть людську
як зустрінеш розлогі покручі
придорожніх яблунь
зупинись і зайдися судомами
і пізнай як ридають зелені соки
у путах слини і крику
а потім стає так тихо
що можна почути
як пил огортає трепетне листя
Де не взявся прохолодний, ніби потойбічний, вітер, пройшовся по Лізиних колінах, почав бавитися сукнею. Тягуча, нестримна рідина поповзла її стегнами. Мартині мантри лунали дедалі гучніше, голос її наливався тією таємничою надривністю, що так вабила й заманювала з першого дня, примушуючи час від часу здригатися…
бачиш як змія вигинається
стиснута злими руками
що підло крадуть
вичавлюють з неї карму
гіркішу за всі гріхи
і навіть за яблука дикі
але рідну і незворотну
бо майже відроблену
майже довершену до вершини…
її сичання стає глухим і кволим
а потім – і зовсім сходить
наче молитва повішеного з петлі
і могутня прекрасна вбивця
казиться з сорому
кільцями по землі
бо так не хотілося проклятих лікувати
Цупка задуха уже прокралася в Лізині легені, стисла гортань, під пов’язкою проступили сльози, яких не бачила Марта, затуманена екстатичним камланням. Ліза з усіх сил намагалася стримати вибухи кашлю, затиснути його всередині й не відпускати, а Марта істерично розливалася словами в темний простір, і, мабуть, жодна драматична акторка не вкладала в свої слова скільки відчаю:
бачиш ту жінку в шовкових шатах?
її шкіра така бліда наче рання весна
і утробу її розпирає невчасний плід
стікає по стегнах рясними потоками
а сам причаївся і не виходить
мабуть щось замислив
щось надто уже недобре
і якщо серце його не зупиниться вчасно
він вийде та відшукає нещадні вила
жінка звивається від судом
рве свої шати
хапається за живіт
а звідти —
шурхіт розгойданих яблунь
та тонкий голосок архангела:
amara karma,
[1] моя хороша, amara karma!
Наполохані голуби здійнялися, доповнивши нічну драму шурхотом сивих крил, полетіли врозтіч, кілька сонних птахів зачепили Лізине волосся і плече, і вона, збентежена й налякана, не втримавши рівновагу, захиталася й полетіла з ними, навіть не почувши Мартиного крику. А може, й не було ніякого крику, тільки спокійна усмішка людини, яка завершила свою справу. І хтозна, чи був Лізин політ скований крижаним страхом, чи покинула вона дах у блаженному спокої, вірячи, що ось-ось неподалік з’явиться тінь Білого Хлопчика, що підхопить її й понесе в далекі ірландські гори, щоб навіки зробити повелителькою однорога. Тривожне лице повного місяця зайшлося червоним відтінком – чи то від сорому, чи від безсилої люті. Десь далеко спалахнули й розсипалися вогники – цинічне місто салютувало людським святам. Тільки сузір’я Змії смиренно висло над Землею, німо оплакуючи кровні гріхи, – так творилася безкінечність…
Київ, 2010–2012 рр.
