— Буль ласка. Це ви про що?

— Ну як — ви ж серйозно цікавитеся моєю персоною. Всі мої гріхи молодості з мішка витрушуєте. Не знай я всіх обставин справи, подумав би — під мене копаєте.

Мельник тихенько присвиснув.

— Ви організували за мною топтунів чи Локотков сам признався?

— Ми з майором подружилися ще тоді, коли він був лейтенантом, — у трубці це прозвучало з ностальгійним відтінком. — Ви нічого не думайте і не поспішайте з висновками. Я не плачу йому зарплату в конверті. Наші стосунки не настільки брутальні. Аби це так було, то Локотков намалював би вам словесний портрет ангела з крильцями, а не розповідав про так зване кримінальне минуле. Якщо за такими мірками всіх міряти, то весь нинішній легальний бізнес починався із проблем з чинним законодавством. Так що не поспішайте записувати мене в страшні злочинці.

— Але ж майор вам подзвонив. І нашу розмову переповів.

— А як інакше? Я ж йому про свої нинішні проблеми нічого не говорив. Бо він мені реально не допоможе. Хоча б через те, що він лишився працювати в міліції, тоді як моя проблема потребує більш делікатного вирішення. Приятелями ми лишилися, ви нагнали на нього жуті: мовляв, Зарубі хтось за старі гріхи помститися хоче. Ну, звісно, він мене відразу після зустрічі з вами набрав. Так і так, чому не до мене з такими проблемами, оперативно вирішимо. Довелося його заспокоювати. Все в мене хокей, просто новий працівник служби охорони відразу після співбесіди почав активно доводити власну професійну придатність.

— Ви пояснили, чому співбесіду з кандидатом у охоронці проводив не начальник служби безпеки вашого банку? До речі, на свій сором так і не запитав у Локоткова, як же він називається...

— Ганьба вам, пане сищик. Двічі ганьба, навіть тричі! — судячи по тону, настрій у Заруби з ранку був хороший. — Ну, подумайте трохи, як міг назвати свій банк той, хто народився і виріс на берегах Десни? Хто настільки любить цю річку, що вирішив зробити все, аби інші теж її полюбили і вибиралися туди відпочивати?

Точно. Тепер Мельник ніби просто перед собою побачив вивіску на капітально відремонтованому будинку в центрі міста — „Банк „Деснянський”. Рекламні заклики в газетах так само пригадав — депозитні внески, кредити, проценти, вигідно і все таке.

— Значить, банк „Деснянський” — це ви?

— Оцінка „п’ять”, Віталію!

— У вас правда в Києві філія є?

— Чому б і ні?

— Так, просто запитав... Дивно... Всі в столицю перебираються...

— Нам усім при потребі до Києва дві години їхати. А по київських вулицях ви стільки ж само по справах діставатися будете. По центру просто не проїхати, пробки — страшне! Ні, мені тут комфортніше. Вибачте за гучні слова, але я патріот.

— Ніколи не бачив патріотів.

— Вважайте, позавчора бачили одного. Значить, вас іще цікавлять ті контрабандисти, котрі все, що могли, в металобрухт перетворили і за кордон контрабандою вивезли? Можу прізвища назвати, дечию навіть адресу знаю.

— Ви що, зустрічалися з ними?

— Років чотири тому. Вони вже на той час повиходили. Ну, я розшукав, подивився, хто як живе. Кому треба — невеличку матеріальну допомогу надав.

— Відкупилися?

— Чесне слово, мені правду про вас розповіли, Мельник! Знаєте, що мені подібні закиди можуть не сподобатися — і все одно прямо в лоба! Ви точно знайдете мені ту нечисту силу в затоці...

— Так я повторюю своє питання.

— Думайте, що хочете, але я скажу ось що. Судили тоді шістьох. Один заготовляв і зберігав, другий на митниці домовлявся, ще один папери підмахував і печатки ставив, на одного фіктивну фірму оформили з його відома і дозволу. Решта двоє — водії, з них узагалі як із гуся вода. Хто з них, на вашу думку, настільки мене ненавидить, що заради зведення рахунків убив чотирьох чоловік? Ті двоє шоферів, до речі, після того в жоден кримінал не влазили. Зони їм із головою вистачило. Мужики вони порядні, сімейні. Їм я на життя підкинув, що міг. У межах пристойного, звичайно. Той, хто мав справу з митниками, сидить уже по третьому колу. Контрабандист-рецидивіст. Той, на кого фірму записали, квартиру в Чернігові продав і в село перебрався. Там жити дешевше і пити так само.

— Тобто?

— Спивається дядько. Інші — добропорядні громадяни. Виїхали з Чернігова, в Києві щастя шукають. Один, правда, хотів на історичну батьківщину податися. Тільки до Ізраїлю, як і до інших країн, із судимостями не приймають.

— Кого треба, того приймають.

— Згоден. В того мого колишнього колеги стільки грошей справді не було. І тепер нема. Так що можете для очистки совісті записати їхні координати. Але час даремно витратите. Між іншим, робочий час. Ви ж тепер на мене працюєте, тому я не стільки ваш, скільки свій час економлю. Хоча ви теоретично вірний напрямок обрали — ворогів моїх у моєму минулому шукати.

— Умовили. Не лишили ви в минулому ворогів. Пошукаємо в сьогоденні.

— Тоді до справ. Якщо ви все про мене вже з’ясували, ваше койко-місце на базі відпочинку „Метеор” чекає. Директор про все знає.

— Взагалі про все?

— Не чіпляйтеся до слів. Ще одна ідіотська міліцейська звичка. Розумію, ви так спілкується з підозрюваними. Тільки давайте вже виведемо мене з їх числа. Чи ви ще це питання для себе не вирішили остаточно?

— Поки що вирішив, — Мельник зітхнув. — Так що там із директором бази?

— Він чекає, коли прибуде охоронець. Знає, що ви будете стежити за порядком на суші, так само як рятувальники відповідають за безпеку на воді. В курсі того, що ви підпорядковані безпосередньо мені. Хоча в критичних ситуаціях він так само може віддавати вам певні розпорядження. Правда, вони навряд чи виникнуть — відпочивальники ще не жодного разу не скаржилися на небезпеку. Ага, можете заїхати в офіс. Туди, на Рокосовського, де вибули. Там для вас приготовані якісь продукти. Це аби вам менше мороки. Все, успіхів.

Не обдурив Заруба. На базі відпочинку із класичною назвою „Метеор”, жодних проблем у Мельника не виникло. І жодних питань йому ніхто не задав.

Директором виявився печальний мужчина непевного віку. Віталій спробував прикинути, скільки йому може бути років, і швидко облишив цю дурну справу. Худий засмаглий невисокий чоловік, стрижений під йоржик і вдягнений лише в сині шорти, які колись були джинсами, власним прикладом доводив: не треба вигадувати ніяких еліксирів молодості, сідати на кремлівські дієти чи купувати різні стимулятори-метелики. Ось вам три джерела і три складові частини здорового вигляду — сонце, повітря, вода. Шульга підозрював, що Василю Обухівському далеко за п’ятдесят, і що останніх років двадцять він шість місяців на рік проводить тут, на ввіреній йому території. Звідси і причина смутку — нові часи, нові поняття, нові люди. Прийшли ці нові люди з новими поняттями, показали кому треба купу грошей, і тепер невідомо — хазяїн він, Обухівській, на цій базі чи тільки лялька, яку за мотузки смикають і яка вже нічого не вирішує.

А ще не ясно, чи залишить новий власник його на робочому місці. Ясно, є йому чого сумувати і є причини дивитися вовком на кожного, хто приперся після особистого дзвінка хазяїна.

— „Люксів” у нас нема.

— Для чого? — Мельник узяв у нього ключ із бляшаною бирочкою, на якій була вибита цифра „13”. — Ой, а іншого номеру в нас нема?

— Забобони?

— А то!

— Не ти один! — відрубав Обухівський. — Зараз народ такий пішов — не хоче свої гроші за тринадцятий номер платити. Тому тільки він у нас гуляє навіть коли пік сезону. Значить, він єдиний зараз вільний.

— Слухайте, а раптом я заплачу — і ви дасте мені будиночок із іншим номером?       

— Нічого не вийде. Зайнято все. Хочеш — бери намет, у нас тут прокат.

— Раз так, то нехай — якось переживу, — знизав плечима Мельник.

— Куди дінешся, — буркнув Обухівській і повів його до вказаного будиночка.

Це виявилася пофарбована в жовтий колір фанерна споруда, яка більше нагадувала шпаківню чи собачу буду великих розмірів. До неї прибудували невеличку тераску. Від будиночка до будиночка тягнулися дроти.