Кінець кінцем, тут він на роботі. Втрачена зброя — його особистий промах. Тому, не обговоривши ситуацію з Зарубою, він не хотів обговорювати її ще з кимось.

І все одно Мельник лишався заручником ситуації. Адже за подібних обставин відмова писати заяву виглядала б щонайменше дивно. Тому довелося зіграти обурення та лють, на що дільничний зреагував дуже просто:

— До баб козубських бігаєш?

— Чого це?

— Того це. Твою „Ниву” біля сільмагу бачили. Селом ти на ній учора катався. Не думай, у нас незнайомі машини на раз випасають. Коротше, за бабу отримав?

— Слушай, старлею, я колись таким, як ти, був, — Мельник торкнувся синця на вилиці, скривився, легенько почухав забите місце: — Їх четверо було чи п’ятеро, не про це мова. Я один, їх багато. Вони мені от тачку розхерачили. Скажи, мені вигідно, аби ти їх зараз затримав у в міліцію здав? Вигідно?

— Ясний хрін, — дільничний з розумінням глипнув на Обухівського. — Ти в нас фраєр городський. Посадиш сільських хлопців, а потім їхні родичі кабанів почнуть колоти, аби від тебе відкупитися і справу до суду не доводити.

— Бач, розумний ти мужик. Раз так, то мені вигідно сказати, до якої я баби на палку чаю ходив. Ти своїх усіх знаєш, раз-два — і готово. Вирахуєш усю компанію за нєфіг шо, скажи?

— Скажу.

— Виходить, аби я таки до баби їздив, я б тут же її назвав. Хрін із нею, з честю жінки. Гусарів давно нема, а джентльмени всі в Англії. Так чи ні?

— Ну, так... Ти до чого це закручуєш?

— До того, старлею, що аби я, зацікавлена особа, правда з якоюсь вашою бабою каламутив, ти б це вже знав. Так що ця версія не дієздатна. Шукай іншу.

— Яку?

— Ти сам думай. Факт тобі, як кажуть, на лицьо: вчора пізно вечері, десь після двадцять першої, на мене, штатного охоронця бази відпочинку „Метеорр”, яка до речі, майже приватна власність відомого в області підприємця, напали невідомі бандити. Побили, понівечили машину. Цього досить? І зайвий раз тобі нагадаю — нічого особистого. Жодних розборок на грунті ревнощів. Між іншим, я з гостей їхав. Був у вашого діда Івана.

— Шалиги?

— Ага. По справах до нього їздив, особистих. Дещо мене цікавить з історії тутешніх країв. Назвався я йому кіносценаристом — не охоронцем же з турбази представлятися! Людям так званих інтелігентних професій старі сільські інтелігенти більше довіряють. Можеш перевірити, валяй. Тільки я цього все одно так не залишу.

— Та воно так... Відморозків знайти треба, канєшно..., — дільничний пошкріб потилицю. — Слухай, земеля, може простіше все? Ти часом до Людки, тієї, що на базі в будці всяким різним торгує, нічого не мав? Нехай навіть просто так, жартома підморгнув. У неї тут кавалерів — йо-о-о! Між собою, буває, розборки влаштовують.

— Дуже популярна?

— Дівка — ти що! Там і родичі стоять непогано. Поросят тримають, м’ясо-сало, всі діла. Батьки так само на базарі в райцентрі своє постійне місце мають.Не бідні вони люди, та й сама Людка бач як прилаштувалася. Піди в селі роботу пошукай... Ось її кавалери і могли подумати... ну, розумієш...

— Ти, старлею, всі версії перевіряй. Тільки я ще раз кажу: ні з Людкою вашою, ні з ким іншим нічого такого в мене не було. Я взагалі тут третій день...

— А вже в дюндель отримав, — буркнув Обухівський. — Так, ну, ви розбирайтеся, я...

Противно запіпікало. Дільничний поліз до кишені і витягнув старенький, явно беушний мобільник. Ясно, при його роботі без стільникового телефону нікуди.

— Алло... Ну? Блядь... Недалеко, зараз буду. Хай нічого там не чіпають і міліцію з району викликають. Все, — роздратовано натиснувши на „відбій”, старший лейтенант заковиристо виматюкався і витер тильним боком долоні спітнілого лоба.

— Що таке? — насторожився Обухівський.

— От же ж день починається, туди його... Це ваші сусіди, з „Металіста”. Там у них біля пляжу потопленик. А вчора ввечері не було...  

На мілині застрягло сухе дерево.

Звідки воно впало в воду і чому застряло саме тут, ніхто не знав. Упорядковуючи пляж, працівники „Металісту” намагалися витягнути його трактором, підчепивши тросом. Не вдалося — дерево засіло в піску міцно. Лишалося чекати, поки вода спаде, і спробувати ще раз. Поки що купатися людям воно не надто заважало.

Тіло зачепилося за гілки цього дерева.

Серед тих, хто відпочивав на цій базі, були такі, хто любить купатися на світанку. Любителі ранкового купання, як і шанувальники нічного, є практично на кожній базі відпочинку. Двоє молодих людей, хлопець та дівчина, купалися на початку сьомої ранку. Трупа ще не було. Його знайшов місцевий рятувальник о восьмій сорок. Як раз тоді, коли Мельник у супроводі Обухівського і дільничного оглядав побиту „Ниву”.

Турбаза „Металіст” так само була територією козубського дільничного. Звісно, Обухівський і Мельник подалися за ним на місце пригоди. Від пляжу „Метеору” до пляжу „Металіста” трошки більше тридцяти метрів. Поки йшли, Віталія діставали погані передчуття. Вони підтвердилися, коли він побачив тіло. Навіть стоячи на березі, він упізнав Антона Кулакова.

Його оригінальну зовнішність ні з чим не сплутаєш.

Упізнав його і Обухівський. Тільки, на відміну від Мельника, він не тримав у пам’яті імена та прізвища кожного свого відпочивальника. Знав лише візуально, хто з якого будиночка.

Так вони стояли і дивилися, як течія смикає позбавлене життя людське тіло, поки не наспіла міліцейська машина з району і заразом — „швидка допомога”. Шульга насилу стримався, аби не попроситися оглянути тіло. Замість того повернувся хотів уже йти, відчуваючи потилицею підозрілий погляд Обухівського. Та сьогодні явно був його день. Або, коли бути точним, його ранок.

На березі почалася вистава, свідком і навіть учасником якої Віталієві доводилося бути за роки служби в розшуку не раз, не два і навіть не десять. Починалося банальне з’ясовування стосунків. Менти з райвідділу і санітари гарикалися, чия це робота — лізти в воду і витягати на берег потопленика. Зазвичай подібні розмови виникали, коли труп чи шматки людини знаходили в темних брудних підвалах, на смітниках чи ще в якихось малоприємних місцях. Причому Віталій сам був не від того, аби зіпхнути на когось цей малоприємний обов’язок.

Але зараз не та ситуація. 

— В чому проблема, мужики? — голосно запитав він і під супровід погляду Обухівського, котрий ніби-то вважався його безпосереднім начальством наблизився до сперечальників.

— Ти хто такий взагалі? — тепер на Мельника так само підозріливо дивилися ще кілька пар очей.

— Я взагалі охоронець із сусідньої бази. Віталік, якщо треба назватися. Он моє типу начальство стоїть.

— Документи є? — поцікавився мент, який поводився як старший групи.

— Пройдемо до мене — покажу, коли вони тобі треба. Я чого — може, допомогти? В смислі, сплаваю і витягну вашого покійничка. Чого, мені не в падло...

— Що не в падло — видно. А ось на хріна тобі з цим вошкатися?

— Мужики, не треба — я не буду нав’язуватися, — виставив руки перед собою Мельник. — Просто чую, у вас тут якесь тертя довкола цього, а він же там плаває. Йому, ясно, вже все одно, тільки ви не скоро домовитеся, а вже он люди збираються...

Справді, біля виходу до пляжу вже тупцяло кілька цікавих.

— Петровичу, хай лізе, коли не боїться, — озвався один із райвідділівських. — Його і правда діставати треба. Ми йому навіть пляхан викотимо, га-га-га! За врєдность, бляха!

Старший знизав плечима, витер лоба, дістав з кишені пачку дешевих цигарок без фільтра і відійшов, мовчки даючи несподіваному помічнику свободу дій.

Скинувши кросівки, Мельник поволі ступив у воду. По тіло пробігли дрижаки — вона була теплою, біля берега — навіть дуже теплою, але від часу його нічної боротьби з течією не минуло й півдоби. В цій воді йому навіть без потопленика раптом стало незатишно. Відкинувши дурні думки, Мельник побрів до дерева. Біля нього вода сягала трошки вище грудей, але стрімка течія знову нагадала про підступну силу Десни, збиваючи чоловіка з ніг. Він піддався, ліг на воду, зробив два сильних гребки і буквально наштовхнувся на труп.