Час у нього для цього є. Треба хіба що звякнути на мобільник Ользі і попросити, аби вона дочекалася його. Судячи з настрою білявки, вона вирішила не досиджувати на базі до кінця проплаченого терміну.

Чомусь зараз Мельнику не хотілося загубити її слід.

Серед убивць, ґвалтівників та озброєних грабіжників, яких доводилося за свої оперські будні ловити Віталію, не виявилося жодного краєзнавця. Серед потерпілих тех. Краєзнавців не було. Тому Мельник не уявляв собі, як і про що можна говорити з такими людьми. Більше того — він не знав, як відрізнити справжнього краєзнавця від несправжнього. А в тому, що краєзнавці бувають липовими, він не мав жодного сумніву.

Ким тільки люди не прикидаються!

Віталій не знав, куди йому йти і до кого звертатися. Тому тупо подався в краєзнавчий музей, де зайшов у кабінет директриси, яку застав на місці, і коротко та наскільки міг ясно виклав їй свою проблему. Жінка середніх років у окулярах із старомодною оправою вирішила його питання на диво швидко. Подзвонила комусь, розповіла про свого дивного відвідувача, щось черканула на листку з перекидного календаря, подякувала і дала Мельнику домашню адресу якогось Пустомита Ігоря Яковича. Назвавши його кращим спеціалістом у потрібній Віталію царині.

Сьогодні Мельник вирішив обійтися без машини, чомусь вирішивши законспіруватися. Тому переїзди маршрутками зайняли певний час, бо таксі він так само не хотів брати. Хоча після вчорашніх розрахунків міг собі дозволити орендувати машину з водієм на цілий день. Але він вирішив — маршрутками безпечніше. Чомусь йому раптом спало на думку, що Заруба раптом захоче його пропасти і виділить для цього людей.

В усякому разі, від самого початку знайомства банкір поводив себе так, ніби грався в шпигунів. А приставити до когось топтуна — один із елементів такої гри. Раз так, то краще не надто підставлятися і миготіти перед очима. В громадському транспорті загубитися легше і не складно вирахувати когось, хто до тебе причепиться.

Краєзнавець Пустомит жив далеко на північній околиці Чернігова. Причому — в останній багатоповерхівці на цій вулиці, в останньому під’їзді будинку та ще й на останньому поверсі, під самим дахом. Він виявився розкуйовдженим чоловіком років під сорок, відчинив гостеві двері в самих шортах, довгенько трусив руку. При цьому трусився всім тілом, ніби тримався не за чужу правицю, а за відбійний молоток, і рожевеньке черевце смішно тряслося холодцем.

— Я взагалі у відпустці, — для чогось повідомив він, жестом запрошуючи гостя на кухню. — Та знаєте, як воно — вдома вирішив трошки попрацювати. Тому не дивіться, тут у мене бардак...

— Нічого, я все зрозумію.

— Чайку?

— Можна, — після вчорашнього віскі Мельник уже вижлуктив сьогодні дві пляшки мінеральної, зійшов потом під пекучим сонцем, в все одно всередині сушило. Тому чай зараз пішов би аж бігом.

Краєзнавець увімкнув електрочайник, поставив перед гостем чашку, розцяцьковану в червоний горошок, собі підсунув кухля з написом „Валя”. У обидві чашки кинув по пакетику чаю, і щойно вода закипіла, налив окропу. Кілька секунд він стояв, уважно дивлячись на пакетик у паруючій воді, потім стрепенувся і присів на табуретку, впершись руками в голі коліна.

— Так я вас слухаю. В музеї сказали, ви науковець і вас щось цікавить.

— Ну, стосовно науковця вони помилилися. Я, гм, сценарист, — Мельник вирішив використовувати перевірену легенду.

— Так, так, цікаво. Ну-ну... Сценарист чого?

— Буде серія документальних фільмів про Україну, — звично повторив Віталій свою історію. — Поки що це проекти, збираємо матеріал. Конкретно зараз нас цікавить все, що пов’язано з Тихим Затоном.

— Ага, отак, значить, — Пустомит схрестив руки на грудях. — Всіх чомусь цікавить Тихий Затон. І я знаю, чому, — руки розплелися, вказівний палець націлився на Мельника. — Наш місцевий автор Шалига книжечку недавно випустив, де такого наворочав — на голову не налізе!

— Я з ним уже познайомився.

— Так, і що? — краєзнавець знову схрестив руки на грудях. — Він вам усі свої страшилки порозказував чи тільки обрані? Кращі, з категорії „зе бест”...

— Ну, я його не знаю так добре, як ви. Книжку перегортав, — збрехав Віталій. — Мені треба знати, що там правда, а що — ні. Скажімо, ті історії про потоплеників, що оживають, чи якихось сторожів затону...

— Я вам так скажу... Власне, я це не тільки вам кажу, я постійно виступаю: Шалига в нас на особливому рахунку. Правда, працював у архівах, вишукав унікальні матеріали. Хоча б про звірства того ж Панька Козуба, як він дівчат у затоці топив. Все, що стосується такого історичного фактажу — правда, чиста правда, клянуся вам і присягаюся, — Пустомит поклав долоні правої руки на груди з того боку, де серце. — А коли доходить до містики — йому б місцевим дідом Панасом працювати. Нудно старому на пенсії, ось і вигадує різне таке всяке. Знає, що перевірити не можна, а людям цікаво. Книжечку його навіть перевидавали. Він там усіх примар згадав, не лише на Тихому Затоні. Так що коли хочете зняти таке кіно, аби з вас люди не сміялися, не ведіться на дідові фантазії. Пийте чай, — сам він двома пальцями виловив пакетик і кинув його в раковину мийки. — Ви з цукром?

— З цукром.

— А в нас усі без, фігури бережуть, — Пустомит ляснув себе по черевцю. — Тому звиняйте, цукор спеціально не купуємо.

— Значить, питиму без цукру, — легко змирився Мельник і за прикладом господаря, обпікаючи пальці, виловив пакетик із своєї чашки, відсьорбнув і повернувся до теми розмови: — Мене взагалі зацікавила сама тема Тихого Затону. Кажуть, наприклад, що там дна нема і тому якісь потвори живуть...

— Ну, тут частково правду кажуть, — краєзнавець теж сьорбнув чаю. — Не про потвор. Монстрів не буває в природі, тому в Тихому Затоні живуть риби, жаби та раки. Сомів і щук там іноді здоровенних достають, але не монстроподібного розміру. Стосовно бездонності — знаєте, приказка є: в тихій воді дно глибоке? Вона взагалі не річок стосується, як і всяка народна мудрість, але в даному випадку цілком буквально відповідає суті питання, — видно було, що Пустомит осідлав одного зі своїх улюблених коників. — Може, ви не знаєте, але Тихий Затон — унікальний куточок природи. Колись дуже давно це був не затон, а власне Десна. З часом гирло трошки зсунулося, на тому місці лишилося болото. Але вода в затоні не стояча — там купа підводних джерел, які його підживлюють. Ви ж, мабуть, знаєте про тамтешню „смугасту” воду.

— Теплі й холодні ключі. Знаю, — кивнув Мельник.

— Ось так час ішов, джерела текли, і поступово утворювалася затока як частина природного прибережного деснянського ландшафту, — він знову сьорбнув чаю. — Дно тим часом поволі просідало, а оскільки воно вже було заболоченим, то чимдалі, тим більше ставало мулкім. Таким чином, теоретично дно в Тихого Затону є, тільки реально дістатися до нього справді майже неможливо. Воно не тверде, там кільканадцять шарів мулу. Варто комусь чи чомусь важкому потрапити туди, мул відразу засмокче. І витягнути звідти когось чи щось можна лише шляхом повного і цілковитого осушення затону. Це процес довготривалий і не дешевий. До того ж осушувати Тихий Затон зараз ніхто не дасть навіть при теперішньому бєспрєдєлі. Чіпати затон означає порушити структуру самої Десни. Вона відразу почне міліти в радіусі кількох десятків кілометрів. У природі, бачте, все гармонійно пов’язано. Ось вам і розгадка бездонності. Колись хотіли поміряти дно — троса не вистачило, а трос, між іншим, до тридцяти метрів довжиною. Витягли — а половина в мулі вимащена. Дна так і не знайшли. Так само, як і літака.

— Якого літака?

— Ви хіба не знаєте? Німецького. В сорок третьому, коли німців звідси наші вибивали, над Десною збили „месершміт”, у якому намагалися вивезти цінності обласної філії радянського Держбанку. Там тільки золота було, кажуть, майже на мільйон чи то рублів, чи то рейхсмарок. А ще коштовності, награбовані по цервах та в людей. Зокрема, конфісковані в євреїв. Поліцаї вислужувалися, списки євреїв складали, і ті, аби відкупитися, останні заховані цінності віддавали. Між іншим, серед сережок та колечок фамільні цінності траплялися. Правда, це не допомагало — їх усе одно розстрілювали...