— Ми не повинні цього допустити! — скрикнув Віктор. — Треба повідомити людство про небезпеку, що нависла над ним!

— Звідси втекти неможливо.

— Тоді якось знищити ті голки. Знаєш, де вони заховані?

— Про те знають тільки Конрад, Глобаліус, Мінц, Чомберг та ще дехто з путчистів. Колись професор Кручек знав, але тепер він майже повністю людина-риба і, мабуть, не пригадає…

У цей час пролунав підземний гуркіт, задрижав, хитнувся будиночок. Риби захвилювалися в стінах-акваріумах, під підлогою, і опустилися на дно.

— Що це?.. — стривожився Віктор.

— Вулкан занурився у воду. Мабуть, у рейс вирушимо, — сказала Оксана.

— А де ми зараз, ти знаєш?

— Ні. Про те також знає лише Конрад і його найближчі прибічники, яким він усе довіряє.

Раптом вона зблідла, втупила у Віктора збайдужілі, спорожнілі очі.

— Чого ти? — запитав подивовано. — Тобі погано?

Дівчина скривилася й схопилася за груди:

— Рибка отут кидається… Мені лоскітно й боляче… А що розум тьмариться… Ой, ой!.. Ха-ха!..

Віктор перелякався, узяв її за руку:

— Чим тобі допомогти?

— А що таке — «допомогти»? І потім, хто ти такий? Ха-ха!..

У Віктора волосся дибом стало.

Та невдовзі Оксані, певно, полегшало. Заплющила очі й почала щось пригадувати. Знову поглянула на нього:

— Ти той, що упав у вулкан на парашуті?

— Той, той! — закивав Віктор.

— Прошу, тримай мою руку отак, як ти тримаєш. Я відчуваю: у мене вливається твоє тепло… Воно віднімає мене від риби… Тепло дужче за холод… Правда, що тепло дужче за холод?

— Правда…

Поступово її обличчя проясніло. Оксана ніби заново ожила, мовила:

— Ти такий добрий… і лагідний… Дякую тобі…— й прихилилася до його плеча.

Віктор засоромився, зніяковів, але не відсторонився од дівчини.

Вони помовчали трохи, тоді він запитав:

— Звідки ти, Оксано?

— З Одеси… — зітхнула. — На Молдаванці жила. Може, чув?

— Звичайно, чув. А тут як опинилася?

— Працювала бібліотекаркою в риболовецькій флотилії, так ці гади напали на судно, на якому я плавала, і потопили… Уся команда загинула, тільки мене непритомну затягли сюди…

— І що, відразу прижили фіолетову рибку?

— Ні, не відразу. Спочатку, коли прибирала в лабораторіях, то не чіпали. Потім мене побачив, на лихо, отой недолугий гітлерик, Конрад, і захотів забрати до себе, щоб, розумієш, йому в усьому прислуговувала… Я так обурилася, що обізвала його нахабою, розпусником, недолюдком… Ну, він, звісно, не міг цього стерпіти, дуже розлютився на мене, наказав «пришити гудзика» і відправити працювати в підводне господарство…

Далі Оксана розповідала, як важко живеться у вулкані поневоленим людям, як над ними знущаються путчисти. Розказувала про дресированих риб, про акулятник, про якусь страшну морську потвору, улюбленицю Роберта Конрада, яку він називає Морською Красунею, а вони — Паскудою і Ненажерою.

Говорила Оксана швидко, ламала, ковтала слова, наче кудись поспішала. Але Віктор уже майже не слухав дівчину. Від великої перевтоми, від переживань його почав знемагати сон. Випустив її руку, позіхнув.

Оксана умовкла, відсунулась од нього подалі, насторожилась.

— Це для чого ти роззявляєш рота?

— Що кажеш? — скинувся Віктор.

— Для чого, питаю, рота роззявляєш?

— А-а… Я просто позіхаю. Ну, значить, хочу спати.

Оксана довго силкувалася збагнути, що таке «позіхаю», але коли побачила, як він ще раз розкрив рота, підхопилася з канапи й прийняла войовничу позу.

— Не роби більше так, бо я можу на тебе напасти. Я не буду чекати, щоб ти мене перший з’їв!

Віктор зрозумів, що це вже знову «заговорила» не Оксана, а риба. Однак зі сном боротися більше не міг. Очі злипалися самі, тіло дерев’яніло, все довкола розпливалося і зникало, як під каламутною водою.

— Ти помираєш? — зробила висновок дівчина-риба.

— Та ні… я просто засинаю… я дуже втомився… жахливо втомився… Я вже не маю сили навіть говорити…

— Не роби так, бо кожного померлого тут віддають акулам… Акули це дуже люблять…

Та Віктор уже нічого не чув.

Оксана потягла його за носа, щипнула за вухо. Він не просинався.

— Все… Помер… — промовила вона, вибігла з будиночка й голосно зареготала.

Почувши регіт, люди-риби збіглися до кімнати, побачили на канапі сплячого Віктора і також почали реготати, підстрибувати, ніби їм хто лоскотав п’яти. Бід реготу тремтіли стіни-акваріуми, перелякано метушилися в них риби.

Незабаром з’явилися два «санітари» з носилками, поклали на них Віктора й понесли до озера. Слідом за ними посунула вся юрба.

Оксана кілька разів плеснула в долоні. Це був сигнал для акул, які відразу ж підпливли до берега. Але тільки-но «санітари» збиралися кинути Віктора хижакам, він прокинувся, скотився з носилок на землю, обвів усіх напівсонним поглядом, угледів у воді здоровенні зубаті морди акул і закричав перелякано:

— Ви що, збожеволілії?..

Юрба спершу притихла, заніміла, а потім почала розбігатися — хто куди.

Десь зникла і Оксана.

Біля озера залишилися два спантеличені «санітари» і Віктор. Він плюнув спересердя й почвалав утомлено до свого будиночка. Замкнув зсередини двері й, не роздягаючись, упав на м’яку канапу…

Важко сказати, як довго Віктор спав, бо ні ночі, ні дня у вулкані не існувало, годинника й календаря також. Про те, який нині рік і місяць, який день, година, знали лише путчисти, котрі слухали радіопередачі з усіх кінців світу.

Умившись, він узяв фотоапарат і вийшов з будиночка. Складалося враження, що настав ранок, і вранішня прохолода бадьорила. Дивно було усвідомлювати, що це відбувається у самих глибинах моря, в кам’яній споруді, яка пливе собі, неначе велетенський уламок невідомого континенту.

У голові клубочилися тривожні думки і без кінця виринали запитання, на які юнак не міг знайти відповіді.

Пройшовши з півкілометра, побачив акваріум завбільшки з двоповерховий будинок. Біля нього тупцялося кілька людей-риб, дивилися на химерну потвору, що мала велику жаб’ячу голову, краб’ячі клешні і хвіст ящірки. Вона надимала балухаті очі й здоровецьке воло, розтуляла пащеку, каламутила воду. Віктор здогадався, що то улюблена потвора Роберта Конрада, ота Морська Красуня, про яку йому розповідала Оксана, й дістав з-за пазухи фотоапарат.

Люди-риби так захопилися потворою, що не завважили, як він сфотографував морське страхопудисько, а водночас і їх біля нього. Побачили аж тоді, коли звернувся до них:

— Скажіть, будь ласка, де мені знайти Оксану?

— А що це таке?

— Оксана… молода дівчина, що живе серед вас.

— А-а… — протягнув чоловік-риба, високий на зріст, у якого чорнів на лівій щоці шрам. — Вона працює на городі.

«Так це ж, мабуть, отой Венслав Кручек, заступник керівника експедиції Луї Жака Луп'є», — подумав Віктор.

— І довго там буде?

— А що таке «довго»? — перепитав Кручек.

Таки правду казала дівчина: фіолетова рибка зовсім затьмарила професорові пам’ять, коли він навіть не здатен зрозуміти значення простого слова.

— Скажіть, вас звати Венслав Кручек? — ухопив його за лікоть.

Чоловік-риба рвучко відсмикнув руку і повернувся до Віктора спиною.

— Ви — Кручек? — ще раз запитав і зробив різкий рух, щоб схопити чоловіка міцніше.

Але такий порух люди-риби сприйняли, як щось загрозливе, небезпечне, і одразу розбіглися в різні кінці. Втік і Венслав Кручек.

Потвора сердито роззявила пащеку й немовби застогнала. Віктору стало моторошно, і він рушив далі.

Переходячи дорогу, натрапив на гурт старих людей-риб. Згорблені кістляві постаті оточили його і почали роздивлятися, неначе якусь дивину. Поводилися вони полохливо, як зграйка мальків біля черв’яка, що виконував на гачку свій останній танець. Коли Віктор розтуляв рота, щоб сказати щось, усі втікали, а потім боязко, обережно поверталися назад і починали його обнюхувати, обмацувати. Один дідок навіть лизнув язиком.