У лабораторії Хуаноса Глобаліуса пронизливо задзвонив дзвоник, кілька разів кліпнула червоним оком лампочка на табло.
— Хто дзвонить? — підхопився Роберт Конрад, що сидів там і чекав результату нового досліду.
— Наглядачі. Кажуть, з карцером щось сталось.
— Нехай витягнуть! — наказав Конрад.
Невдовзі карцер витягли з моря. Коли відчинили люк, з нього, похитуючись, вийшов Віктор, живий і неушкоджений.
Його привели в лабораторію. Він увесь тремтів і дивився на стіл, де стояв сифон з водою.
— Дайте йому! — обізвався Конрад.
Глобаліус підніс склянку води. І хоч як Вікторові не хотілося брати з його рук воду, але не втримався… Вода повернула частинку втрачених сил.
— Сідай, — буркнув Глобаліус. — Ну, бачиш, голубе, що ми з тобою не жартуємо… у нас коротка розмова… Тепер виконуватимеш наші накази?
Віктор мовчав.
— Пане докторе, скільки вже годин він перебуває у нашому вулкані? — запитав Роберт Конрад.
— Дев’ятсот дев’яносто дві.
Віктор задрижав, як на краю прірви. Далі відступати не було куди. Через вісім годин він стане невільником вулкана! Не зможе більше ніколи піднятися на рідну землю, злетіти в повітря! Шугати вище хмар… Він змушений буде жити лише в підземеллі, в норі… жалюгідною земноводною істотою…
— Ти, мабуть, здогадуєшся, що все це означає? — запитав Глобаліус. — Дія променів сонячної фарби невблаганна… Ми теж стали її жертвами… А ти маєш такі можливості…
Віктор мовчав.
— У твоєму розпорядженні вісім годин! — вигукнув Роберт Конрад. — У тебе ще є час довести вірність нашій справі… Ти можеш іще встигнути потопити корабель… Тоді ми негайно відправимо на суходіл, для зв’язку… Ти матимеш все, що захочеш… гроші, золото…
— З ким для зв’язку? — перепитав Віктор.
— З нашими друзями…
У нього раптом спалахнула надія… «А може, й справді погодитись?.. Повернуся на суходіл, зустрінуся з рідними, з товаришами, знову відчую повноцінне життя, радість, силу!.. Але за все це треба потопити невинних людей, кинути їх у хвилі, на дно… стати співучасником Конрада, Глобаліуса… О ні!.. Краще загинути самому…»
— Ну, що ти там думаєш? — урвався терпець у Глобаліуса. — Адже час не жде! Дорога колена хвилина! Ми ще нікого так довго не умовляли і стільки всього не обіцяли…
— Чого ти мовчиш? Чого мовчиш? — засіпався у кріслі Роберт Конрад.
Віктор рвучко підвівся.
— Я не можу…
Ці три слова ударили Роберта Конрада, як обухом по голові. Він вихопив з кобури пістолет. Завжди так робив, коли ним опановувало почуття люті.
— Тоді ти мені не потрібний! — закричав і мимоволі зустрівся з поглядом юнака.
У його погляді не було страху, були лише незламна рішучість, ненависть і осуд. Зате страх і розгубленість охопили Роберта Конрада. Капітанові знову здалося, що на нього переможно й зневажливо дивиться сам Діего, його найбільший і найзапекліший ворог.
«О, ця схожість! Звичайна випадковість, а що робить зі мною…» — подумав спантеличено і безсило опустив пістолет.
— Іди геть з моїх очей! — процідив крізь зуби. — Я з тобою поговорю пізніше…
Розділ п’ятий
ЗАГАДКОВІ ТАБЛЕТКИ
Віктор усвідомлював, що тепер він уже ніколи не зможе жити там, де живуть батьки, друзі, знайомі, що дорога туди для нього навіки відрізана, і все, чого прагнув, про що колись мріяв, згинуло, розвіялося, як дим…
Повертався до свого будиночка знесилений, знищений. Боліла голова, темніло в очах. Приліг на канапу, ткнувся обличчям у подушку. Від розпачу, від безнадії хотілося розридатися, але навіть для цього не було сили, не було сліз…
Раптом відчув, як над ним хтось схилився, й підняв важку голову.
Біля канапи стояла Оксана.
Дівчину аж не впізнати. Мабуть, довге перебування у воді далося взнаки. Сині потріскані губи тремтять, очі затуманені і майже нерухомі.
— Що з тобою? Ти — хвора? — підхопився Віктор.
— А що таке «хвора»? — ледь промовила.
Не став пояснювати, узяв за руку, посадив на стілець, приклав гарячі долоні спочатку до її холодного чола, потім до щік. Поступово з Оксани-ного обличчя зникла тінь моря, закліпали, зблиснули очі.
— Ти щось мені казав? — запитала кволим голосом.
— Я казав: як це добре, що ти навідалася… Хотілось на прощання побачити тебе…
— А чому «на прощання»? Хіба ти помираєш?
— Мабуть, помру… Знищать мене Конрад і Глобаліус…
— І чого так боїшся тієї смерті? Смерть — то не страшно. Ось коли «пришиють гудзика»!..
Віктор глибоко зітхнув, похнюпився. Довго мовчав, думав, думав… І нараз, мовби прокинувся зі сну, стріпнув головою, проникливо й ніжно поглянув на Оксану, заблагав:
— Прошу тебе, зосередься, вислухай мене уважно!
— Добре, добре, — закивала вона. — Я постараюся… Тільки тримай, міцно тримай мою руку… Ага, отак… Тепер говори.
— Я впевнений: Конрад і Глобаліус жорстоко помстяться, що не послухався їх. Вони або закатують мене, або перетворять у безтямну людину-рибу. Тому, поки цього не сталося, хочу вчинити їм якусь дошкульну, величезну шкоду. І ось щойно пригадав, ти казала, що Венслав Кручек знає, де заховані у вулкані термічні голки, якими ці негідники збираються розтопити крижану Арктику і Гренландію…
— Колись знав, а тепер, напевно, забув, бо він уже людина-риба.
— А може, все-таки згадає, може, тепло рук і в нього пробудить пам’ять.
— Може…
— Прошу, приведи його сюди!
— Гаразд, якщо він погодиться, приведу, — підвелася Оксана і вийшла з будиночка.
Віктор з нетерпінням очікував її, та дівчина довго не поверталася. Вже навіть втратив надію, що їй вдасться умовити вченого, коли раптом відчинилися двері й Оксана завела його до кімнати.
Венслав Кручек поглянув на Віктора, як на якусь неживу, буденну річ, ковзнув байдужими, ніби замороженими, очима по стінах-акваріумах, кахикнув.
— Сідайте, будь ласка, — ввічливо підсунув йому стілець Віктор.
Але гість відступив од стільця вбік.
— Люди-риби не знають, для чого стільці, вони давно про них забули, — пояснила Оксана.
Тоді Віктор хотів одвести його до канапи, однак учений прийняв таку войовничу позу, що хлопець аж злякався — ще почне битися!..
Виручила Оксана. Вона взяла їхні правиці й з’єднала для дружнього знайомства. Віктор, потиснувши норовистому гостеві холоднющу долоню, притримав її. Венслав Кручек засмикав плечима, закрутив головою, затупцявся, проте долоні своєї не виривав. І сталося чудо… Поволі ожили його очі, заворушилися уста, і він — заговорив! Неквапливо, глухо, але розбірливо й чітко.
Назвав своє ім’я, подякував Вікторові, а потім підійшов до стільця і сів, як справжня людина.
Віктор, усміхнувшись од радості, присів навпроти на канапі й розказував про себе, хто він такий, як потрапив до вулкана, яке лихо звалилося тут на нього.
Венслав Кручек мовчки слухав, весь час пильно розглядаючи його руки. Коли Віктор закінчив розповідь, потер собі пальцями сиві скроні, мовив співчутливо:
— Розумію, важко, дуже важко тобі… Намагалися Конрад і Глобаліус зробити з тебе свого вірного попихача, але не вдалося… О, уявляю, як вони шаленіють від люті! У них тепер на повну силу заговорило самолюбство бандитів, а самолюбство бандита — це пекло в пеклі! І вони не зупиняться ні перед чим, щоб тільки розчавити твою волю або навіть знищити фізично, бо ти і в образі людини-риби нагадуватимеш їм про ганебну поразку, про їхнє безсилля і приреченість. Молодець! Я захоплений твоєю стійкістю, юначе!
— Сам дивуюся, де взялася у мене витримка, — зніяковіло сказав Віктор. — Уже мовби й смерті не страшно, а одне все-таки лякає… Що ми загинемо тут, це вже ясно, але ж оці скажені маніяки готуються поневолити або й зовсім погубити все людство.
— Вони не повинні здійснити своїх чорних намірів! — упевнено мовив Венслав Кручек. — Світ якось та дізнається про них і схопить за криваві лапи!
— Нам треба сповістити людей, але ж як? — розвів руками Віктор. — Ми — безсилі… Хіба що наробити катюгам якоїсь великої шкоди? Оксана казала, ніби ви знаєте, де зберігаються термічні голки. Чи не можна було б їх знищити?
