— Що, гроза побила чи підрізані? — спитав Варивода.

Голова повторив — «чик» — і прикордонники так і не второпали, що сталося з стовпами.

Грива попросив послати когось верхи на коні й передати на заставу донесення.

— Сам поскачу! — сказав голова.

…Громико на своєму підземному посту міркував: «Вийти на розшуки командира не можна. Але й залишатись наодинці з чотирма затриманими — не солодко… І дощ не перестає. Ось-ось вода хлюпне в печеру… І каміння може завалити прохід… Вести на заставу?.. Таж вони, як зайці, розбіжаться… І набоїв, мабуть, лишилося мало…» Громико зняв диск з автомата, поторкав пальцем і похолов. Жоден набій не підставив своє мідне тіло під пучку. «Що ж робити?» — Громико механічно ступив два кроки, і під чобіт потрапило щось довгасте, не схоже на камінець. Присвітив тьмяним променем ліхтарика й побачив пістолет ТТ, знайдений Родановим і Вариводою у потоці. Поруч лежав брезентовий рюкзак. Громико підняв ТТ, перевірив обойму. У ній було шість набоїв. Стало легше на душі.

У печері все трудніше дихати. Громико закашлявся. То зачадили «плотогони», наче цигани в шатрі. Громико підійшов до них, витягнув ліву руку з ліхтариком, придивився. Раптом камінець дошкульно вдарив його по руці. Ліхтарик випав, але не погас. Він освітив нахмурені, рішучі обличчя «плотогонів». Той, що назвався Левком, поволі встав, за ним підвелися інші. Громико побачив у їхніх руках каміння. Тоді він, не довго роздумуючи, навів пістолет на Левка. Левко став присідати все нижче й нижче, наче хижак, що готується до стрибка на свою жертву. Крізь зціплені зуби Громико спитав:

— Що, напад?

— Бігме, ні. То з стелі гепнув камінець, товаришу…

— Я теж можу гепнути. Назад!

Плотогони відсахнулись.

Громико підняв ліхтарик, суворо попередив:

— Щоб більше жоден камінь не гепав зі стелі. Ясно? Інакше зріжу першою кулею. Запитань немає?

— Є, товаришу.

— Подавай.

— З вами поговорити можна? — почав Левко. — Ми хочемо лагідно поговорити…

— Я на посту. Розмовляти з вартовим не дозволяється. Але скарги вислухаю.

— Візьміть собі, товаришу, з того мішечка грошей скільки хочете і йдіть геть. Згодні?

— Не розумію. Що ви сказали?

Громико освітив обличчя Левка. «Плотогон» обома руками зіперся на коліна, його витріщені очі вп’ялися в прикордонника.

У печері запала напружена тиша.

— Грош-ш-і, гроші! Тисячі!!! — змієм сичав Левко. — Згода?

— До ранку ще далеко. Подумаю!

— Ми не хочемо чекати! — вигукнув Левко.

— Не хочемо! — луною відгукнулись «плотогони».

Їхні руки знову потяглися до каменюк. Видать, догадалися, що мають справу лише з одним прикордонником. Громико поправив порожній автомат, обнадійливо відповів:

— По-думаю.

Затримані значуще перезирнулись. Громико відійшов, погасив ліхтарик. Десь мигнув далекий спалах блискавки. Прикордонник побачив — вихід з печери до половини засипаний камінням. Він простяг надвір руку, наповнив долоню дощовою водою, обмив очі, обличчя. Потім намацав рюкзак. Пальці відчули, що за прогумованою тканиною лежать якісь плитки, схожі на пачки галет. Прикордонникові нестерпно захотілося їсти. І він не втримався від спокуси, розв’язав рюкзак, вийняв одну пачку. Пачка виявилась надто твердою. Громико понюхав її, лизнув язиком і сплюнув.

— От гади, — вилаявся пошепки. — Тол! Куди ж вони його несли? До мосту чи в залізничний тунель?..

Громико ще раз послав руку в рюкзак і ледве не ахнув. Пальці торкнулись новісіньких хрустких папірців. «Гроші!..» Хотів присвітити, але батарейка в ліхтарикові вичерпалась.

З печери ревіли «плотогони»:

— Згода чи ні?! Не хочемо до ранку!

Громико приліг за виступом валуна і проготувався до бою. У глибині печери хижо поблискували вогники. «Плотогони» більше не вимагали згоди. Вони діяли. Запалили сухе листя; ядучий дим з запахом гнилизни поповз на Громика. У нього засльозилися очі.

— Що ви там палите? — суворо спитав прикордонник.

— Та… тут в одного штани тліють, — єхидно відказав з глибини Левко. — Ми вже гасимо…

Насправді ж «плотогони» все ближче й ближче підгортали до нього тліюче листя. «От гади. Вирішили викурити мене…» Громико зняв картуза, затулив ним рота і поповз до виходу. Тільки він примостився біля отвору, на нього полетіло кілька камінців. Потім зашльопали постоли затриманих.

— Назад! — скомандував Громико і двічі вистрілив з пістолета по стелі.— Хто ступить ще один крок, уб’ю!

В печері завагались.

— Товаришу, ми задихаємось! — почувся жалібний голос.

— Гасіть вогонь!

— Гасимо. Але ж ви надумались чи ні?

— Згоден.

— Тоді пустіть нас. Ще не пізно.

— Хай посвітліє. Придивлюсь, що то у вас за гроші, тоді… Може, там долари? Що я з ними буду робити?

Затримані пригасили вогонь, але вглиб печери не повертались. Вони жадібно дихали свіжим повітрям.

Легенький вітерець струшував краплини з дерев, розганяв хмари. Засиніло небо. Забуяла довкола густа зелень. Защебетали ранні пташки. Несподівано почулися приглушені голоси.

Гомоніли, гупали, шаруділи десь недалеко.

Ні придивитись, ні бодай озирнутись Громико не міг. На відстані двох метрів у печері лежали «плотогони». Вони кожної миті могли схопитися на ноги, дико кинутись на нього, зім’яти і розбігтись…

А голоси все дужчали, наближались.

Їх чули затримані й поволі підповзали до виходу. Ще крок, ще два, і вони… В пістолеті чотири набої. Чи не промахнеться він? Громико звів пістолет… Але що це? Рішучі обличчя «плотогонів» ураз посіріли, злі вовчі очі погасли… Левко зіщулився, втягнув голову в плечі… В цю мить за плечима Громика з гуркотом покотився камінь, і до проходу в підземелля один за одним стрибнули Варивода, Роданов. Тільки тоді Громико оглянувся, побачив начальника застави, звівся і доповів:

— Група затриманих в кількості чотири чоловіки, рюкзак з вибухівкою, грішми, пістолет — все в цілості. Дозвольте зійти з поста?

— Дозволяю, товаришу Громико.

«Плотогонів» привели на заставу. По дорозі прикордонники знайшли мертвого «ворона». Стрімка течія викинула його на берег.

Невеликий хлопчик — з вихрястим чубчиком, що стирчав з-під старенького капелюшка, в поношеному кептарику з дерев’яними застібками замість гудзиків, у червоних штанцях в «дудочку» та саморобних легеньких постільцях — несміло підійшов до застави. Гордієві Гриві якось одразу припав до душі цей гуцулик.

До застави щодня прибігало багато хлопчаків, але то були здебільшого галасуни, непосиди. Ілько ж міг годинами стояти неподалік від зеленого грибка вартового й, стуливши пухкі губи та нахмуривши пшеничні бровенята, милуватися його гвинтівкою чи автоматом, срібними острогами вершників, їхніми баскими кіньми. Він переступав з ноги на ногу, поправляв капелюшок на неслухняному чубикові, і тоді на його цяцькованому пасочкові погойдувався мідний ланцюжок від ножика. Пасок, як і ножик з ланцюжком, — дарунки неня.

Неньо Ілька разом з прикордонниками зводить коло застави високу спостережну вишку. Задивиться Ілько на вишку й уявляє себе на ній дозорцем великої держави. Ілько знає, що з тої вишки можна побачити аж чотири країни — Чехословаччину, Угорщину, Румунію і наймиліший край — Україну. А коли поглянути крізь маршальський бінокль?! Що тоді Ілько побачив би? Гай-гай!

Можливо, сьогодні Ілько й побував би на вишці, де подих перехоплює од висоти. Он бач, як співчутливо дивиться на нього Гордій Грива… Коли б з застави не вийшов начальник лісоділянки, друг Ількового батька. Довговусий і вайлуватий, як ведмідь, він зупинився перед хлопчиком, війнув густими, наче травостій, бровами й спитав:

— А де батько?

— Та о-о-он же, вишку майструє.

— Гм. То він за ділом. А ти що тут робиш?