Повісивши через плече торбину з немудрим харчем, Гордій Грива вирушив у далеку дорогу. Манила його прикордонна застава, де служить старший брат Гарасим. От і він стане прикордонником.

Велика прикрість чекала Гордія на заставі: виявляється, його брат закінчив службу й поїхав до міста працювати на заводі. Та хлопець нізащо не хотів повертатися додому. Ночував у полі під копицею, а вдень уперто тинявся побіля загону. Аж поки не взяли прикордонники його до себе. Звичайно, Гордій спочатку мив підлогу в казармі, чистив на кухні картоплю… Але через кілька років він таки вийшов на охорону священного кордону Вітчизни. Кмітливим прикордонником став Гордій Грива.

Височенько підкотивши латані-перелатані штани, повісивши через плече торбину з сухим підпалком, цибулиною та вареними яєчками, Гордій Грива вирушив у далеку дорогу.

До Білої Церкви ішов з Петриком.

Петрик був на рік старший за Гордія і мав повних шістнадцять літ. Зате Гордій переганяв його на зріст. І в ході виявився жвавішим. До того ж Петрикові заважала повненька торбина вареників з сиром. Петрикова мати тримала здалу корову, а у Гриви животіла така круторога, облізла та сухоребра рябуха, що від неї ні молока, ні сиру, ні масла й на великі свята не мали. Одне назвисько, що корова.

— Ви куди чапаєте? — наздогнавши хлопчаків аж під Білою Церквою, запитав їх знайомий візник.

— До війська, — гордовито відповів Грива.

— Ну-ну, вояки… Ну-ну…

Візник ще довго нукав, і не можна було второпати до кого: чи то до коней, чи то до мандрівників.

Та хлопці не прислухалися до його буркотливого голосу. Їх манила чарівна мрія — якщо не служба в легендарній будьоннівській частині, то вже напевне у прикордонному загоні.

Біла Церква не так уже й далеко. Якихось шістдесят кілометрів од їхнього села. На третій день мандрів друзі увійшли до міста, ще не баченого, але пам’ятного з Шевченкового «Кобзаря».

З острахом перейшли кам’яну шумовиту загату на річці Рось, водночас чхнули біля посивілого млина, досхочу надивились крізь заіржавілі грати на костьол і несміло наблизились до воріт з червоним грибком.

— Вам до кого, хлопці? — ввічливо поспитав вартовий червоноармієць з довгою і дуже жовтою гвинтівкою.

«Безвусий, а вже, певно, воював», — заздро думав Грива, дивлячись на задимлений багнет.

— Так вам до кого? — вимогливіше повторив вартовий.

— Та-та-а… хочемо служити в будьоннівцях, — непевно протягнув Петрик. — До війська, значиця…

Гордій стояв поруч друга і всім своїм виглядом підкреслював готовність стати будьоннівцем.

Червоноармієць уважно глянув на хлопців.

Холоші вони уже відкотили по самі кісточки. Босі ноги чорніли від засохлої грязюки, наче в брудних черевиках були. Торбини хлопці позасували аж за лопатки.

В такому молодцюватому вигляді й застав їх викликаний вартовим командир. Це був плечистий, стрункий, з коротко підстриженими вусами кавалерист. Оглянувши хлопців з голови до ніг, командир ледь помітно усміхнувся краєчком губ і запитав так само, як і вартовий. Тут Грива не втерпів і, випередивши свого товариша, випалив:

— Прийміть нас в прикордонники!

— А я хочу до будьоннівців… — уперто мовив Петрик і докірливо зиркнув на Гордія.

— Е, хлопці, то ви не туди потрапили, — співчутливо відповів командир. — Ідіть собі просто на захід сонця. Там і стрінете прикордонників, а ми не ті й не тії…

На тому й побажав їм щасливої дороги.

— Отак… — розчаровано мовив Петрик. — Казав же я тобі— даремно б’ємо ноги, — дорікнув Гордієві.— Не послухався — от і маєш…

Петрик ледве не заплакав.

Позаду хлопців лишились ворота з червоним грибком, попереду хлюпотіла Рось. Покупались друзі, попоїли мовчки, що було в торбах, та й стали радитися. Петрик рветься додому. У нього дома і вареники є, і хліб, і брати… А що ж у Гордія? Старий, контужений у боях з німцями та петлюрівцями батько. В хаті на стіні під рушником портрет Миколи Щорса, в дивізії якого служив Гордіїв татусь. Коло столу на лавці завжди задумана сестра-каліка. Біля печі клопотиться чорноока мати. А де ж старший брат Гарасим? Еге, той уже справжній прикордонник. Коли приїздив у відпустку, сусіди не могли надивитися на «зеленого» вояку. Згадавши про брата, Гордій з жалем у голосі мовив:

— Як знаєш, Петрику, хочеш — іди зі мною на захід сонця. а хочеш — повертайся додому. Бо я… я все одно помандрую до прикордонників.

Мовчки провів Гордій друга за околицю Білої Церкви. Постояли трохи під велетенським дубом. Похмуро перезирнутись. Тут якраз наспів отой візник, що доправив хлопців до міста. Петрик вчепився ззаду на ресорах, і невдовзі його сховала курява…

Надвечірні промені вже золотили рейки залізничної колії, коли Гордій, кривуляючи між вугільними кучугурами, наблизився до вантажних вагонів. Вагони, як і оте вугілля, були запорошені, чорні. І стіни станції, і дахи, і паркани теж похмуро темніли. «От тобі й Біла Церква, — подумав Грива, — а що тут білого?» Хіба що (о жах!)… біліли зуби вуркагана, який марою з’явився попереду Гриви. Він пожадливо глянув на торбину незнайомця і, простягнувши забруднені вугільним пилом руки, сказав:

— Шамать у тібя єсть?

Гордій похапцем відломив йому шматок підпалка, подав яйце. Поки вуркаган уминав їжу, Грива пильно й здивовано розглядав його. На зріст він був нижчий від Гордія, але ширший у плечах, короткошиїй. На руках, наче ножиці, кумедно розходились довгі пальці. «То вже напевно кишеньковий злодюжка», — здогадався Грива. На голові вуркагана під засмальцьованою кепкою вихрилось давно не стрижене волосся. Босі ноги й благенький одяг були ще дужче забруднені, ніж у Гордія. А насторожені сині очі так і пантрували довкола, наче у переляканого кота.

Тут же, за чорною кучугурою антрациту, і познайомились. Вуркаган назвав себе чудернацьким іменем — Льока, а Гордія перехрестив у Жоржа. Льока щиросердо навчив його, що робити, коли прибуде пасажирський поїзд.

— Зразу не підбігай до вагона, — наказував Льока, — а підскоч тоді, як паровоз на відході подасть гудок. Ти чіпляйся за залізні перильця підніжки, а я майну…

Він показав замазученою рукою на рейки.

Коли посутеніло, підсунув пасажирський поїзд. Терпляче вичікували мандрівники відхідного гудка. І, як тільки він биком заревів десь попереду, прожогом кинулись до освітленого вагона. Гордій вчепився тремтячими руками за поруччя, а Льока щез під настилом вагона.

Може б, Гордій і доїхав без пригод до краю рідної землі, якби в дорозі не наздогнала поїзд велика злива. Косі колючі струмені полоскали його, як хотіли. Блискавка вихоплювала з темряви миготливі телефонні стовпи й, здавалося, скакала поруч вагонів. Гордій, знаючи, що в грозу небезпечно триматися за металеві речі, пустив поруччя, просунув голову між дерев’яними східцями і, повернувшись сідницею в поле, мчав таким чином у незвідану далину. Паровоз іскрився, немов позичав у блискавки вогню, голосив гудком у ніч.

Та ось поїзд прогуркотів на стрілках, стишив хід, зупинився на якомусь людному вокзалі. І тут, немов з-під землі, перед Гордієм з’явився Льока. Він був сухісінький і вдоволений. Ляснувши Гордія по задубілих плечах, наказав:

— Валяй у клоччя!

— Яке-е-е-е клоч-ч-чя? — не попадаючи зуб на зуб, спитав Гордій.

— Під вагоном є скринька з клоччям. Залазь, кажу!

Ну, клоччя, то й клоччя, аби тепло. Грива заліз, обгорнувся м’яким клоччям і заснув. А тим часом поїзд мчав далі, наближаючись до прикордонної станції Кам’янець-Подільський. Льока міцно тримався на східцях вагона. Йому пощастило — злива перестала, ущухли блискавиці.