Відтоді я навіть і не дивився у бік старого будинку, де літали мої мрії. Я більше не піднімався по східцях.

Так минали дні, тижні, місяці…

Нарешті я вирішив дістати перстень Дханам, захований у надійному місці, й підійшов до занедбаного будинку. Там метушились якісь люди. Ні про що не розпитуючи, я пробрався на задній двір. Якийсь чоловік лагодив наші східці. І тут було багато людей. Що робити? Недовго думаючи, я рушив до будинку Дханам. Там нікого не було. Один із мулярів сказав мені, що господарі пішли до того будинку, який ремонтують. І раптом я почув, як рипнули рами горішнього вікна, й побачив її очі, її лоб, волосся! Дханам!

«Іди сюди!» — помахала вона мені рукою. Я прошмигнув у внутрішній дворик. Там теж були східці, які вели прямо з двору на другий поверх. Я зупинився на нижній сходинці; вона — на верхній.

— Усі мої пішли в той будинок. Його ремонтують, щоб здати в оренду, — сказала вона.

Яскраво виблискували її прикраси; браслети, персні, сережки. Розмовляючи зі мною, вона нахилила голову. Я дивився на неї знизу вгору.

«Вона дочка багатія, я бідняк, між нами — двадцять дві сходинки, — подумав я. — Вона не спуститься з цих сходинок, а я не піднімуся на них».

— Я прийшов віддати тобі твій перстень, — пробурмотів я.

— Де ж він?

— Ось!

Ну, давай.

— Спустися хоч на одну сходинку, тоді віддам.

— А ти піднімися теж на одну сходинку.

— Не спустишся?

— Ти розсердився? — І вона спустилася на одну сходинку.

— Ще на одну, — попросив я.

— А сам ти не можеш піднятись? — ніби здивувалась вона.

Я скорився.

— Ну, давай.

— Он скільки в тебе перснів! Тобі мало?

— Ти ж сказав, що віддаси.

— А тепер кажу, що в тебе й без того багато перснів.

— Тому ти не віддаси?

— Віддам, не хвилюйся…

Вона спустилася ще на одну сходинку.

— Тепер ти піднімись.

Я так і зробив.

— Чому ж ти далі не спускаєшся? — ніби ненароком спитав я.

— А ти чому не піднімаєшся? Я більше не хочу спускатися.

— Ти не для мене спускалася, — зауважив я.

— А для кого ж?

— Сама знаєш, — буркнув я, показуючи їй перстень.

— Он як! Значить, я спускаюсь заради персня? — І вона стрімко збігла по східцях, щоб схопити перстень, але було вже пізно.

Я миттю підняв руку й шпурнув перстень на верхню сходинку. Вона стрімголов вибігла нагору і, схопивши перстень, кинула його вниз. Тепер уже я побіг униз і підняв перстень.

— Залиш його собі, він мені не потрібен, у мене їх скільки хочеш, — погордливо скривилася Дханам.

Я розгнівався. Вибігши по східцях, я поклав перстень на сходинку перед Дханам.

— На, бери!

Вона заперечно хитнула головою. Тоді я підійшов до неї впритул і, схопивши за руку, став пригинати вниз. Дханам випручалась і побігла. Я спіймав її на нижній сходинці, але вона знову вирвалась і, вихопившись, мов птах, нагору, підняла перстень.

Надівши його на палець, Дханам гордо підвела голову. Я глузливо зареготав. Дханам здивовано подивилась на мене.

— Ти чого смієшся?

А я, не кажучи й слова, все реготав.

Губи в Дханам від гніву затремтіли, ставши схожими на маленьких рибок, що метляють хвостиками; брови сердито вигнулись, ніби чорні змійки, щоки зашарілися. Вона підійшла до мене.

— Чого ти смієшся?

— Адже це не твій перстень, — зі сміхом відповів я.

Дханам зблідла.

— А чий же? — вигукнула вона.

— Я твій викинув. Це інший, схожий. А ти не помітила.

— Навіщо викинув?

— Ну, не викинув, а продав…

Дханам запитливо й недовірливо подивилась на мене.

— Візьми цей перстень собі,— промовила нарешті вона й зняла його з пальця.

— Ти сердишся? — запитав я.

Вона спустилась на одну сходинку.

— А ти й справді продав мій перстень? Чи не хотів віддавати й залишив собі на згадку? Вона спустилася ще на одну сходинку.

— Я віддав би всі коштовності на світі, щоб побачити тебе, — прошепотів я.

Вона спустилася ще нижче.

— А твій перстень я викуплю й віддам.

Дханам спустилася зі східців і втекла.

Ми знову стали зустрічатися: суддя, для якого батьки Дханам відремонтували старий будинок, затримувався.

Цілих два місяці ми були разом і гралися вже в нову гру, якої я її навчив. Я приходив щодня і щодня запевняв, що завтра обов’язково принесу перстень. Мені здавалось, ніби Дханам вимагала його якось не серйозно, — це стало просто нашою грою.

Їй навіть було приємно, що я зберігаю її перстень, з якого почалася наша дитяча дружба. Маленький перстень зв’язував нас одно з одним.

А Дханам ставала дедалі гарніша. Тепер у нашій грі вона зображала царицю — рані. Вона сиділа на верхній сходинці, я стояв унизу, але кожного дня піднімався на одну сходинку вище.

— Що тобі треба? — запитувала рані.

— Твою корону, — відповідав я.

Вона вдавала, наче дає мені своє намисто.

Наступного дня я вже вимагав царську парасольку чи щось інше з царських прикрас.

На шістнадцятий день я піднявся на шістнадцяту сходинку; між нами залишилося шість сходинок. Рані вже віддала мені всі свої коштовності.

— Чого ж ти тепер хочеш? — усміхнулася вона.

— Сидіти поруч з тобою, — відповів я.

— То піднімися сюди!

— Краще ти спустись!

Рані розсміялась. Нас розділяли всього дві сходинки.

— Спустись на одну сходинку. Я хочу сидіти поруч з тобою.

— Навіщо? — Рані розсміялася ще дзвінкіше.

Я простягнув до неї руки. Між нами залишилася тільки одна сходинка. Вже стемніло, але очі її яскраво блищали в темряві. Навколо нас кружляли світлячки і здавалися зорями довкола місяця. А місяцем була сама Дханам.

— Рані, ти спустишся до мене? — несміливо спитав я.

— А чого тобі треба?

— Мені потрібна ти!

— О! — ображено й гнівно вигукнула вона.

Однак я взяв її за руки. Вона намагалася вирватись, її ніжні пальці тремтіли в моїх. Та раптом вона з силою відштовхнула мене й вислизнула. Я все ще простягав руки в темряві, але вхопив тільки пригорщу світлячків.

Наступного дня Дханам не прийшла. Не прийшла вона й через місяць… Лише через чотири місяці я побачив її востаннє.

Будинок стояв порожній. її, напевно, кудись вивезли. Чи повернеться вона? Цього я не знав. На подвір’ї працювали муляри. Я сів біля східців і почав пригадувати наші дитячі розваги.

До мене підійшла якась бабуся.

— Чого ти тут сидиш? Ти мулярів підручний?

Я кивнув. Вона піднялася по східцях і зникла. Я залишився на тому самому місці й довго сидів замислившись.

— Хто там?

Чи не вві сні почувся мені цей голос? Я підвів очі. Нагорі на східцях стояла Дханам, моя рані, моя золотошкіра дівчина, вона вся виблискувала коштовними прикрасами.

— Це ти?! — вражено прошепотів я.

Очі її розширились від здивування, задзвеніли браслети.

На лобі в неї була чорна цятка, обведена червоною фарбою; в косі — маленька біла квіточка. І вся вона була схожа на небесну діву.

Я стояв, наче остовпівши. Дханам оглянулась і махнула мені рукою: мовляв, піднімайся. Я піднявся. Між нами була всього одна сходинка.

— Що тобі треба, кажи скоріше! — шепнула вона.

— У мене до тебе діло.

— Яке?

— Я тоді обдурив тебе, твій перстень я не продав, ось він, — я простягнув руку. — Він ще потрібний тобі?

— Дай сюди, — сказала вона.

— Спустись на цю сходинку й візьми сама!

Вона спустилась, ухопила перстень з моєї долоні й стала пильно розглядати його. Я був від неї так близько, що мимохіть потягнувся до неї, наче метелик до полум’я свічки, але вона знов відштовхнула мене й побігла нагору.

— Дханам! — покликав я.

Відповіді не було.

— То мені йти? — безтямно спитав я.

Вона промовчала.

— Скажи мені тільки одне, гаразд?

Вона запитливо подивилась на мене.