Як же полюбила Баташія школу! Навчання для неї було захоплюючою розвагою. А як охоче допомагала вона матері прибирати в класах, як дбайливо обгортала папером підручники! Дівчинка служила школі, наче то був храм, де голова сама схиляється перед божеством.

Важко сказати, скільки часу спливло відтоді. Певно, років із п’ятнадцять тому я вперше побачила Баташію, що гралася біля смітника серед консервних бляшанок та

гнилих покидьків. І от минулого року я знову зустріла її… на одному із засідань шкільних працівників.

— Ви мене не пригадуєте? — всміхнулася вона мені.

По тій усмішці я і впізнала її:

— Баташія!

Тепер Баташію зовуть міс Хан. Батько її помер, а мати живе разом із нею. Тільки й мати змінилася — це вже не колишня терпляча служниця. В її оселі збираються дівчата з усього кварталу, і старенька, колишня куховарка чиновника, навчає їх шити.

Коли я згадую променисті оченята Баташії, великі, ніби блюдця, повні золотистого тростинового соку, я певна:

Переклад з урду С.Наливайка.

«З пункту А вийшов мандрівник і рушив прямо на схід. Через 25 миль він звернув на північний схід і подолав іще 25 миль. Тоді повернув прямо на захід і пройшов іще 20 миль. На якій відстані від пункту А перебуває мандрівник?»

То була остання задачка з геометрії. Ранга спробував уявити себе мандрівником. Але хіба ж таке буває, щоб дорога слалася прямісінько аж двадцять п’ять миль? Адже на путі неодмінно трапляться пагорби, річки, огорожі, канави, колодязі…

«А якщо на дорозі стоятиме будинок? Як же через нього пройдеш? Хіба що в будинку двоє дверей — одні на захід, другі на схід. А в нас удома зроду-віку не було двох дверей.

А якщо попадеться колодязь? Лізти в нього, чи як?

Або річка! Адже її не перестрибнеш. Річку треба перепливти. Та й то прямо на протилежний берег не втрапиш, бо знесе течія. Он тітчиного сусіду, дарма що він чудовий плавець, річка в час повені віднесла хтозна-куди.

То як же його розуміти — прямо на схід? Та й скільки ж це днів доведеться брести? Сімдесят миль? Ого! І все пішки? Страх як наморишся! Я он позавчора тільки від Більваса до Мальвана пройшов, і то ніг не чув… Останні два дні ми те й робимо, що пишемо на цих іспитах — пальці вже й не слухаються, мов не свої. Та ще спробуй висидіти за цією партою. У себе в сільській школі сидиш просто на землі. І пишеш куди краще».

Ранга позирнув довкола: всі учні незнайомі. Он дівчинка в синій спідничці підстругує лезом олівець. Перед нею сидить хлопчик у шапочці й дуже швидко щось пише. І навіщо стільки писати? Певно, розв’язує задачку. А вчора його проводжала до школи якась огрядна жінка.

О! Сьогодні попався хороший учитель: сидить собі спокійно за столом. А до нього була вчителька, така вже худюща і в окулярах. То тій не сиділося: весь час ходила між партами та заглядала, хто що пише.

Ранга ще раз прочитав умову задачі й провів на аркуші довгу рівну лінію. І аж замилувався нею. Ото гарно! Якби ж і дорога була така! Тоді перехожі здалеку бачили б усі машини. Та й машини могли б мчати на шаленій швидкості. А вистрели на такій дорозі з гвинтівки, то всіх рішиш однією кулею. Бах!..

Дзінь-нь, дзінь-нь, дзінь-нь!!!

«Ой! Уже дзвоник!» — похопився Ранга.

— Закінчуйте, діти, — мовив учитель і рушив між партами збирати аркуші.

Він узяв аркуш у Ранги, і той відразу ж підхопився, щоб вибігти з класу. Та вчитель зупинив його:

— Почекай. Не можна виходити, поки всі не здадуть.

Аж коли вчитель зник за дверима, учні підвелися зі своїх місць.

Ранга перший вискочив з класу, але за мить повернувся. Злякано зазирнув під свою парту й полегшено зітхнув: ху-ух, на місці! Він тицьнув готовальню в кишеню і подався надвір. Ашок уже чекав його.

— То як, усе розв’язав? — поцікавився він.

— Остання задачка не вийшла.

— Та ти що? Вона ж зовсім легенька. Ну гаразд, ходімо вип’ємо лимонаду чи содової води.

Хлопчики рушили до навісу під манговим деревом, де за столиками школярі вже попивали холодний лимонад. Був тут і хлопчик у шапочці, була й дівчинка в синій спідничці, тільки сиділа вона трохи осторонь.

Ранга й Ашок і собі сіли за столик. Перед ними поставили дві склянки холодного лимонаду, в якому плавали крижинки. Ранга помішав лимонад пальцем, крижинки закружляли. Тоді заходився занурювати ті крижинки. Повертів склянку — крижинки закружляли швидше — й спрагло підніс до рота. Ашок уже встиг випити свій лимонад і тепер роздивлявся вологий кружечок на столику — слід від склянки.

— Смакота! І холодний! — вихопилось у Ранги.

Ашок провів на мокрому кружечку чотири лінії і заходився пояснювати задачу:

— Дивись, оця лінія — п’ять дюймів, а ця — чотири. Тут кут 135 градусів. А ось іще п’ять дюймів. Тут кут 45 градусів. Це захід.

Ранга уважно дивився, але саме підійшли якісь хлопчаки і гримнули на них:

— Вставайте, а то розсілися! Інші теж хочуть пити!

Залишивши на столику по дві ани, Ранга й Ашок підвелися. О пів на третю починався іспит з літератури, і доти лишалася ще ціла година.

— Слухай, а про що можна було б написати заяву? — спитав Ранга.

— Та хоча б про те, що по карточках дають поганий рис. От і напишеш начальникові.

— А якому?

— Окружному, певно.

— Ашок, а можна написати заяву, щоб у крамничці давали по чашці чаю і солодких хлібців за три пайси?

— Не знаю, не пробував. Я можу написати заяву, щоб збудували міст через річку. Цього нас учили.

— Таке і я вмію. І щоб збудували міст, і громадський колодязь — це я можу написати.

— А найважче — пряма мова.

— Зовсім ні! От, скажімо, двоє хлопчиків сваряться. Один каже: «Я розумний, я гарний, я хороший. А ти потвора, дурень і нахаба». Підходить до них дорослий: «Негаразд сваритися, дітки…» Що, не годиться? Тоді про інше: про автомашину й гарбу, про лимонад і содову. Лимонад каже: «Йди геть, содова! Я такий смачний, такий солодкий!» А содова вода на те: «Зате я дешева, мене бідняки люблять. Від мене живіт не болить…»

— Та годі тобі! Ото вигадник! — засміявся Ашок.

І тут Ранга згадав про авторучку. Адже їм ще доведеться писати: і заяву, і пряму мову, і твір… А з ручкою щось не те. Ще коли пролунав дзвоник, Ранга з переляку, що не розв’язав задачку і через те провалиться, почав метушитися і впустив ручку на підлогу.

Тепер хлопець витяг її і став роздивлятися.

— Невже зламав? — запитав Ашок.

Ранга провів пером по пальцю, потім по папері — не пише. Спробував іще раз.

— Перо зіпсувалося. Що ж його робити?

Іншої ручки не було. І Ашок не міг дати йому своєї. А крім нього Ранга нікого тут більше не знав.

— Ходімо на базар, купиш нову, — запропонував Ашок.

— Дорого, батько сваритиме.

— То вставиш інше перо. І коштує воно ан [20] п’ять, не більше.

— Ходімо!

Вони побігли. До базару було хвилин вісім ходи, і хлопчики дісталися до нього швидко. Ранга хотів відразу звернути праворуч, та Ашок утримав його:

— Стривай, куди ти? Поглянь, кіно! Йди за мною, — і потягнув приятеля в зовсім інший бік.

Перед афішею вони зупинилися. Розпростерши крила, в блакитному небі ширяла казкова красуня. А внизу видніли куполи палаців і мінарети мечетей. Фільм називався «Небесна фея». У куточку афіші було написано: «Початок сеансів о 6 і 9 вечора».