І в цій самій шапочці Кхода вперше повів сина в контору. Там він звелів йому вклонитися сахібу [23], але цей поважний пан із сигаретою в зубах не звернув на хлопчика ані найменшої уваги. Очевидно, сахіб збирався кудись іти. Він був у європейському костюмі і тюрбані, а в руках тримав палицю із срібним набалдашником. Говінд позирнув на сахібове обличчя, і йому здалося, ніби він побачив лютого тигра. Таким і запам’ятався Говінду начальник його батька.

Згодом Кхода ще раз узяв сина в контору, і Говінд знову побачив сахіба.

Дзінь-дзінь! — задзвонив дзвіночок. Кхода швидко оправив дхоті й кинувся до сахібового кабінету. Потім вийшов і попрямував до сусідньої кімнати.

За мить прийшов клерк, узяв у батька паку паперів і запитав:

— Який настрій у сахіба?

Почувши відповідь, він, завмираючи від остраху, переступив поріг кабінету.

Примостившись у кутку веранди, Говінд щось малював і писав на непотрібному, вже списаному з одного боку клаптику паперу. Час від часу він слинив у роті олівець, і тоді літери виходили жирні й чіткі.

Настирливий дзвінок і гнівні незрозумілі слова насторожили хлопчика. Він підвів голову й через відчинені

двері кабінету побачив сахіба. Той грюкав кулаком об стіл і щось кричав по-англійському. Перед сахібом, наче віл перед розлютованим тигром, стояв ні живий ні мертвий той самий клерк, а за дверима тремтів переляканий Кхода.

Говінд навшпиньки підійшов і зазирнув туди.

— Забирайся геть! — сердито прошепотів батько.

Хлопчик одійшов назад, але цікавість була дужча від страху, і тому він не спускав очей з відчинених дверей кабінету. Сахіб все ще вичитував клеркові, а той, як і раніше, стояв і мовчав… Та ось сахіб щось вийняв із кишені й почав швидко підписувати папери. І цієї миті Говінд побачив у сахібовій руці вічне перо. Що це була за ручка! Чорна, гладенька, вужча зверху, товща посередині, а сам кінчик так і сяяв золотом — справжнісінький чорний птах із жовтим дзьобом. Перо біжить по паперу — птах дзьобає зернятка!

…Клерк вийшов із кабінету й полегшено зітхнув. А сахіб сховав ручку в кишеню…

Відтоді, як тільки Говінд попадав до контори, він завжди віддавався своєму улюбленому заняттю: тихцем підглядав, як пише сахіб незвичайним пером. Хлопчик дивився на перо і завмирав од захоплення. Ех, якби у нього було таке чудо! Він блискавично списував би гори паперу!

Якось Говінд не втримався і попросив батька купити йому схоже на чорного птаха вічне перо. Але Кхода тільки посміявся з сина:

— Дурненький! Та моєї двомісячної платні не вистачить на таке перо!

Але Говінд не переставав мріяти про нього. Як незручно писати олівцем! Олівець швидко тупиться. Щоб його підстругати, потрібен складаний ножик. А де його взяти? Доводилося користуватися шерехатим камінчиком. Ех, якби в кишені нової курточки Говінда було це перо — чорний птах із золотим дзьобом! Він умить вийняв би його з кишені і писав би довго-довгої А які гарні виходили б з-під нього літери! І як прикрасило б це перо його курточку І Говінд опустив руку в кишеню і витягнув камінчик і недогризок олівця. Що таке кишеня без пера? Та ніщо!

Минали дні, а хлопчик не міг забути про перо сахіба. Він згадував про нього разів десять на день, воно снилося йому кожної ночі.

І от якось Говінд вирішив попросити перо в самого сахіба. У кошику на папір хлопчикові трапився конверт, що, очевидно, випав із сахібової кишені. В конверті виявились два папірці по десять рупій. «Напевно, сахіб поклав конверта, щоб посильний відніс його куди треба, а конверт упав на підлогу», — подумав Говінд. Він вирішив, що батькові краще нічого не казати, бо той може подумати, ніби украв цей конверт, і відлупцює його. І Говінд поклав конверт до внутрішньої кишені курточки. Хлопець час від часу мацав, чи не загубилася його знахідка. «Раненько побіжу потай до сахіба і віддам конверт, а в нагороду попрошу в нього перо», — міркував хлопчик.

Від хвилювання Говінд за вечерею не проковтнув ні шматочка, а потім довго не міг заснути. Перед його очима весь час було чудове перо, навіть тоді, коли хлопчик заснув, перо ширяло над ним, ніби чорний птах.

На другий день о десятій ранку Говінд вирушив до сахіба додому. Але той уже пішов.

Тоді Говінд увійшов у контору — батька, на щастя, там не виявилося, — і, заглянувши в кабінет, побачив у руці сахіба те саме перо. Як воно блищало! Забувши про все на світі, Говінд зайшов до кабінету.

На сахібовому столі, засланому новою чорною тканиною, стояло письмове приладдя, лежали акуратно складені папери і начищений до блиску дзвіночок, що звичайно не давав батькові ані хвилини спокою.

— Са-хібе! — тихо мовив Говінд.

Сахіб глипнув на хлопчика. Напевне, так дивиться тигр на маленьке ланеня, яке саме лізе йому в пащу.

Тремтячи всім тілом, Говінд дістав із кишені конверт, поклав його на стіл і став розповідати, як знайшов цей конверт і вирішив однести сахібові… Хлопчик завмирав од страху та збентеження. Але сахіб, видно, не дуже тією пропажею журився, чи просто не оцінив благородного вчинку сина свого посильного.

— Гаразд, залиш його тут! — буркнув він, втупившись у папери.

Але Говінд усе ще стояв і думав, як завести із сахібом мову про перо. Зрештою він відважився й боязко покликав:

— Сахібе!

Мамлатдар зморщився і кинув на Говінда такий грізний погляд, що хлопчик мерщій вийшов з кабінету. А за дверима на нього вже чекав батько. Схопивши сина за вухо, він одвів його якнайдалі від кабінету і, сердито пригрозивши кулаком, повернувся на своє місце.

Недоступна річ зажди вдвічі жаданіша. Вічне перо не давало Говіндові спокою.

Раптом у конторі зчинилася метушня: забігали клерки і посильні, люто задзеленчав дзвіночок, заквапився батько. Чекали пана колектора [24] всього округу.

Щойно долинув автомобільний гудок, мамлатдар вибіг із контори. Низько зігнувшись, він привітався до сахіба-англійця, що вийшов із машини. Колектор, на руці якого сяяв коштовний перстень, зайшов до контори. Говінд, уклякнувши на місці, стежив за всім, що відбувалося.

Голос у колектора був суворий, і Говінд подумав, що такої людини повинні всі боятися. Адже навіть сам мамлатдар, перед яким тремтіли клерки та посильні, зараз покірливо, ба навіть з острахом слухає колектора. А коли трохи згодом хлопчик зазирнув у кабінет сахіба, він здивувався ще дужче. Говіндові здалося, що огрядний колектор дуже сердиться на тонкого мамлатдара. Хлопчик не міг збагнути слів товстуна, але бачив, як той, вихопивши із стоса якийсь папір, потрясає ним перед самісіньким носом мамлатдара. Переглядаючи папери, колектор шпурляв їх прямо на підлогу!

І тут мамлатдар, помітивши, що колекторові потрібна ручка, догідливо вихопив із кишені свою і поклав її перед товстуном. Говінд витріщився на своє обожнюване перо-птаха.

Товстун став щось записувати, але раптом перо відмовило. Він сердито тріпнув ним раз і вдруге… Ніякого наслідку! І тоді він люто жбурнув його на підлогу. Від жаху Говінд ледь не крикнув. Щойно перо вдарилось об підлогу, — його жовтий дзьоб розколовся і з роззявленого рота впали дві краплини червоної крові… Так на очах Говінда загинув його улюблений птах, його потаємна мрія…

Переклад з гуджаратської Н.Тищенко.

Я сидів у залі чекання на залізничній станції Унголь, що в штаті Андгра-Прадеш, і ждав свого поїзда. Неквапом, немов величний володар сходив на червоний килим, скочувалося за золотаве крайнебо пізнє грудневе сонце. Вечоріло. Зненацька десь іздалеку забриніла чарівна ніжна мелодія. Я деякий час прислухався, потім підвівся і рушив у той бік, звідки вона линула. Чим ближче я підходив, тим більше ширилися чарівні звуки, і от вони перетворилися на трепетну, бентежну пісню.